ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 10
- Предыдущая
- 10/119
- Следующая
— По–моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві…
— Але ж потім виходять за тих парубків заміж… Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного… Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.
— - Сподіваєшся зустріти князя?
— А що ж… Хоч… Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.
— Як то немає? — дивуюся я.
— А так… Кохання — це те, що люди вигадують самі собі Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила… Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.
Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.
— Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.
— Любов з'їдають миші… — раптом кинула.
— Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.
— Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються… Хоч його й не буде.
— Якщо воно справжнє…
— А справжнє яке? — чомусь пошепки запитує Уляся. Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу… Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:
— Що ж ти любиш, Іване?
— Книги всілякі. А ти? — поспішаю перекинути клубочок назад.
— Я? Бродити вночі по полю…
— Ти? Вночі? По полю? — торопію. — І тебе пускають?
— В тім то й річ, що не пускають. Це я у вимріях… Блукаю посеред жита, поміж волошок. Я люблю квіти. І могла б серед них померти. Мене вони заколихують… Це сон… Сон у серці… Лежу посеред квітів і ніби пливу кудись. Хмарки наді мною. І плакати хочеться. І не знаю чому.
І раптом дратується.
— Чого це я тобі вибалакую. Ти — наче піп.
— Наче піп?
— Очі в тебе такі… Сповідаючі…
На ніч ми зупинилися в селі Штиблі у багатого козака Лук'яна Пшеничного. Коні попутали й пустили пастися, вози поставили біля клуні у великому довгому дворі. Полковника запросив на вечерю панотець. Полуботок пішов туди з Оленкою, Улясею та Яковом, з ними пішли осавули та двоє значних козаків, решту козаків та чорну челядь запросив до хати на вечерю Лук'ян Пшеничний.
Я не пішов нікуди — вельми втомився, та й боліла нога, побродив у дворі, а тоді заліз до ридвана, вкублився й почав дрімати. Але мене кілька разів будили — хтось заглядав до ридвана, я перейшов до клуні, ліг на сіно й заснув.
Один осавул вернувся з гостини значно раніше за інших, зайшов до хати Пшеничних й побачив, що Пшеничниха частує козаків та Полуботкових челядників, всі вже добре напідпитку, осавула це трохи здивувало й насторожило — з якого то ранкору господиня так щедро частує незнайомих їй людей. Він обійшов довкола хати, вернувся в двір, одчинив дверцята ридвана й побачив, що мідної скриньки, прикованої до лавочки, немає. Осавул гукнув на ґвалт, побігли за полковником. Гомін і крики розбудили мене. Я зліз з сіна. На той час надійшов полковник, засвітили два ліхтарі, які везли з собою, і олійну лампу, полковник і осавул ще раз оглянули ридван — скриньку було одкручено од ланцюга. Ліхтарі горіли на моріжку посеред двору, ми всі стояли спантеличені. Зізнаюся, хоч це було несосвітенне, неймовірно, я почувався особливо незатишно, адже лише я не вечеряв і не пив з козаками, а перед цим розпитував Уляну, що вона везе в тій скриньці. Мій страх виявився не даремним, бо по хвилі осавул запитав, кого не було в хаті, і всі вказали на мене, ще й двоє козаків потвердили, що навідувалися до ридвана й бачили, що там спав я. Відчув себе, мовби розіп'ятим на вістрі списів, розгубився зовсім і цим викликав справжню підозру.
Бо хоч і не клеїлася до мене, сина генерального хорунжого, крадіжка, але ж саме я спав у ридвані біля скриньки.
Стояв ні живий, ні мертвий. Сказав, що досипляв на сіні, але там мене не бачив ніхто.
Важку, неприємну мовчанку розбив Улясин голос:
— Ні, цур… Чуєте! Я не дозволяю думати про Івана так. Не дозволяю! Чуєте!
— Спасибі, дочко, — мовив Полуботок. — Я — з твоїми мислями. А де Пшеничний? Треба обдивитися довкруж.
Незабаром знайшли дірку з хліва на вгород, а за діркою порожню скриньку. Дірка в засторонку була стара, але біля неї валялось кілька свіжообламаних патичків.
Послали по отамана та по війта, ті прийшли заспані й перепуджені, адже в їхньому селі сталося нечуване — обікрадено високу особу.
— Від Клима напасть, — сказав, дещо оговтавшись, отаман. — Минулої весни він зґвалтував служницю, сироту Параску… Батько грошима прикрив гріх. Я накажу до слушного доводу і до подальшої резолюції взяти його під варту. Таке вчинити міг тільки він.
Незабаром повернувся до двору Лук'ян Пшеничний, а по тому й Клим. Райці взяли Клима під арешт.
Полковник наказав усім вкладатися спати, але ніхто з нас так і не заснув до самого ранку. Не знаю, що думали інші, а я думав про Улясю: не знав, чим скінчиться ця справа, але був безмежно вдячний їй за довіру й заступництво. На таке здатна тільки добра й чиста душа. Просив у небесного вітця їй всього–всього, чого він може послати людині, думав про неї з великою ніжністю й зачудуванням. Але й страх не полишав мене. А що, як вкрадене не знайдуть і підозра повернеться на мене?
Ранком до Полуботка знову прийшли отаман та війт і запитали, що чинити.
— Чиніть не мою волю, — відказав полковник. — Я вимагаю скутечної справедливості, і все.
Отаман покликав Пшеничного та його жінку й оголосив, що опівдні будуть чинити суд над ними всіма: Пшеничним, його малжонкою та сином, чинитимуть суд в присутності всієї громади, всі Пшеничні мають скласти в церкві присягу на хресті та Євангелії.
Я бачив, як обмертвіли Пшеничний і його жінка, вони стояли живі і вже мертві, вони могли не складати присяги — присягу складає тільки людина, спіймана на злому вчинку, їх на крадіжці не спіймав ніхто, і сина також, хоч він і не частувався з гостями, а кудись відвихувався. І Пшеничний зникав також. Але й не складати присягу — покласти на себе сором на все життя.
По тому, як пішли отаман та війт, Пшеничний заметушився, заметався, покликав до хати Полуботка, але той, передбачаючи, що скаже Пшеничний, закликав обох осавулів; Пшеничний не хотів говорити при них, а потім щось таке забелькотів, мовляв, гроші, може, і взяв Клим, і просив не робити ганьби, а пообіцяти на іконі, що нікому нічого не скажуть, а він поверне гроші та коштовності.
— То ти вже й так зізнався, — сказав Полуботок.
— Я не зізнався, — знову одпирався Пшеничний. — Кажу, може, їх взяв Клим…
— А нащо ж твоя малжонка напувала козаків? — запитав полковник.
— Це вже тоді, як сталося… Спочатку вона тільки частувала вечерею…
— Ну ось, ти таки й зізнався, — сказав полковник. — Веди й показуй, де гроші. А я поміркую, як бути. Ти також винуватий, що не сказав одразу.
— А що мав робити, — похилив сиву голову Пшеничний… — Мій син…
— І гроші чималі. Коштовності… — додав осавул. — Знадобилися б також. Хоч… Чого ще тобі треба? Маєш двір і маєш хутір, винокурню на три казани, і хату в лісі, і воли, й стоги…
— Мені — нічого… Це вія…
Пішли на хутір і відкопали заховані в трьох місцях гроші та коштовності. По тому зібралися у війтовій хаті й радили раду в присутності всіх Пшеничних. Пшеничний і Пшеничниха стояли на колінах, молилися до ікон та до полковника, Клим підпирав плечима піч, зиркав налитими люттю очима.
— Просися ж, ну, просися, — смикала його за полу мати.
Клим важко опустився на коліна.
— Подивися, що кому з них належить за Статутом, — наказав війтові Полуботок.
Війт, маленький і миршавий, послинив палець.
— Артикул Статуту гласить, що за таку крадіжку злодій горло тратить, — сказав війт. — А посібникам його — назначення членків, тобто одрізання вуха або носа.
- Предыдущая
- 10/119
- Следующая
