ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 118

• Предыдущая
• 118/119
• Следующая

Кілька дні тому, прошкуючи по вулиці, наштовхнувся цар на матроса, у хаті якого вчинилася радість — народився довгожданий син, і цар зайшов до хати, і подарував породіллі карбованця, й випив коряк браги, одначе примусивши спершу випити матроса та породіллю, аби упевнитися — в бразі немає отрути. Й скільки було вточено словесної браги царськими підбрехачами! До яких тільки найславетніших діянь прирівнювали вчинок царя! І знову чи не найдужче вітійствував наш земляк Феофан!

Цар банкетував, веселився, а в темних, похмурих підземеллях конали безневинні люди, і їхні стогони не сягали його вух. Не сягали навіть тоді, коли він сам спускався в підземелля. Ні, не мучило його сумління, не збирався шукати правди — не міг примиритися з тим, що живе на світі муж, який не зігнувся, не впав навколішки, не вимолює собі того, що дано Богом усім — життя.

…Скатований гетьман лежав на вологих дошках похмурого підземелля. Догоряв останній великий світильник української свободи. Про що думав гетьман у ті хвилини? Се відомо тільки Господу, а більше нікому. Можемо лишень сказати напевно одне — про Україну.

Спершу цар послав до льоху лікаря — щоби скаламутив душу гетьманові, поманив примарою життя. А далі він сам і візьме ту душу в свої жмені. Він умів те робити. Немало людей обманув обіцянками.

…Зайшов з ліхтарем солдат з сторожі, за ним — лікар з скринькою–готувальнею. Аби справити враження, дістав з скриньки німецьке причандалля: шніпер, ножиці, катедр, поставив у рядок кілька пляшечок з ліками. Полуботок повів очима, але не ворухнувся, навіть кайдани не брязнули.

— Ось…. Поставимо тебе на ноги… їхня величність повелів… Милості його незмірні… Каже: верни до життя чернігівського полковника… Він нам потрібний…

— Кому? — враз пролунав тихий голос. — Даремно клопочешся, лікарю. Нащо мені життя, якщо не можу бути корисним вітчизні! Нехай він спершу поверне її… Але він не поверне. — Й замовк. Байдуже відвернувся до стіни. Ані іскри зацікавленості у вченому ескулапі.

Лікар зрозумів, що Полуботок його ліки вживати не буде. Склав причандалля й мовчки вийшов за двері.

По хвилі увійшов цар. Знову ж таки, лише Бог–всевидець знає, про що вони говорили, одначе останні слова гетьмана вилетіли з підземелля на Божий світ. Біля напіввідчинених дверей стояло кілька гвардійських офіцерів, аби кинутися на поклик царя, йому на допомогу (Петро боявся Полуботка й скатованого, прикутого ланцюгом до стіни). Вони й винесли Полуботкові слова на волю:

— Вірю безсумнівно, що за безневинне страждання моє і ближніх будемо судитися в спільного й нелицемірного судді нашого всемогущого Бога. Незабаром станемо перед ним, і Петро з Павлом справедливо розсудять нас.

Петро з Павлом… Двоє найбільших святих. І відповідно — один з найбільших грішників і один з найбільших праведників.

Петра ті слова струснули, наче трухлу грушу. Проте він був не з тих людей, котрі відступають з порожніми руками. Сховав свій гнів і сказав удавано співчутливо:

— Не знаю, на чиєму боці правда, і, мабуть, вже й не дізнаю її. Та нехай. Ти чоловік мужній і вже одним тим заслужив прощення. Мені такі слуги дуже потрібні. Немає в мене їх… Я прощу тобі твою непокору, твій непослух й випущу тебе звідси… Й ти побачиш Неву та сонце — зараз воно сяє у небі, — й побачиш свій край, своїх рідних, топтатимеш трави, скільки — знає лише Бог. Ось тобі моє царське слово. Але скажи… Багато про те балакають, багато ходить всіляких чуток… Ти — маєтний чоловік. Де твоє золото? Де твій скарб? Його не знайшли… Зізнайся й одразу вийдеш на волю.

Цар нахилив смолоскип, який тримав у руці. В ту мить брязнули кайдани, хоч постать у кутку навіть не ворухнулася. Цар відсахнувся. Пролунав сухий, спокійний голос:

— Він тут.

— Де? — мимохіть вигукнув цар.

— Тут, — Довга суха рука показала на серце. — Тут він, зі мною, найбільший мій скарб — Україна. За неї приймаю муки, за неї прийму й смерть. Сього скарбу ні ти, ні твої посіпаки нинішні та прийдешні не заберуть ніколи.

Смолоскип зашипів — цар, сам того не помічаючи, притулив його до стіни. Випростався, неначе потятий клинком, жигонув палаючим клубком вогню перед себе, не влучив у обличчя в'язня, влучив у стіну, смолоскип погас. Цар вибіг у двері, за якими стояла варта. Навстріч йому кинувся комендант фортеці, вони зіштовхнулися, цар відкинув його від себе, процідив крізь запінені люттю губи:

— Немає пощади! — Й рубонув рукою повітря.

Гетьман Павло Полуботок загинув вісімнадцятого грудня 1724 року й був похований в лютий мороз за Малою Невою при церкві Святого Самсона Странноприїмця. Нікого з наших на тих похоронах не було, нікого туди не пустили, аж через два тижні мені вдалося постояти в жалобі біля його могили під стіною монастиря та взяти з неї жменю землі, аби привезти її на Україну. За ту жменю землі, себто за те, що ченці пустили мене в монастир і показали могилу, я віддав їм всі, які заробив за літо, гроші.

Гетьман не помилився, коли сказав цареві, що незабаром вони обоє стануть перед престолом Господнім на останній ралець. Цар сконав двадцять восьмого січня 1725 року. Помирав він тяжко, страшно, либонь, ті муки були послані йому у відплату за смерть Полуботка. Він репався від сечі та від калу, які не йшли з нього, й шаленів з люті, гамселив лікарів, котрі не могли нічого зробити, й голосив, завивав, кричав так, що жахалися не тільки слуги в будинку, а й люди, які випадково трапилися на вулиці. Його допікали кольки й печія, і він скручувався в клубок, неначе гад. Сподіваючись спокутувати свої нелюдські гріхи, наказав випустити з в'язниць всіх розбійників, зарізяк, але не велів випускати українських невільників. Розбійники пішли з ножами чинити свою чорну справу, життя цареві вони не доточили.

* * *

Зі смертю гетьмана закрився світлий зшиток мого життя. Воно втратило для мене сенс, світ спорожнів і потьмянів. Я видавався собі горошиною, загубленою на битому шляху. Шляхом йшли тисячі людей, і всім їм було байдуже до мене, а горошині байдуже до них. У світі дуже мало любові і дуже багато ненависті. Я ще мав у серці трохи любові, але не знав, кому її віддати. Кого любити, що любити… Мою бідну нещасну землю, але ж моя любов не порятує її. Його любов могла порятувати. І ту любов убито… Вбито за любов до вітчизни. Славна смерть… Якщо вона взагалі буває славною.

Лишатися далі в Пітері мені було нічого. Ще донедавна я чогось чекав… Сподівався, що відчиняться двері темниці і вийде Він. Ледь усміхнений, суворий, владний, розважливий, мудрий. Я сподівався з малою надією. Люди завжди чекають. І живуть чеканням. Воно — смисл нашого життя. Людина вмирає, коли перестає чекати. Мені не було кого чекати. І я вернувся на Україну.

Пам'ятаю: останньою думкою при прощанні з північною столицею було: нам сюди дорога заказана на віки віків. Тільки найостанніший дурень приїде сюди з надією в серці. Якби я міг, написав би молитву і змусив вивчити її всіх наших дітей: ніколи, ні за якого випадку не вірте москалеві. Хто повірить, вже тільки тим занапащає Україну. Москаль перехитрує обов'язково, й одурить, і уярмить. То його життя, його сутність. Тим він і дужий — підступністю та нещадністю. По всіх наших кордонах мусять стояти залізні стовпи з написом:"Не вірте москалеві".

У Глухів мені з'являтися не можна було, допинатися вітцівщини й поготів. Я пішов на польську сторону, кілька років тинявся по монастирях, навчав дітей по монастирських та братських школах, далі мене взяв один пан вчити його власних дітей, я пожив у пана два роки, а потім одружився на вдові, у якої було двоє дітей — син та дочка. З удовою прожив одинадцять років, поки не дійшов зросту її син, мій пасинок, та не привів у хату злющу–презлющу невістку. Кажуть, що всі дівчата хороші, й невідомо, звідки беруться злі свекрухи, то не зовсім правда, либонь, на цій дівці вже тоді лежав карб злючої свекрухи.

Я вернувся на лівий берег, пішов у Мгарський монастир, але чернецтва не прийняв, чому — то моя й Богова вічна таємниця, спочатку допомагав у школі, а далі став монастирським пасічником. Пасічникую й досі.

• Предыдущая
• 118/119
• Следующая