ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 8
- Предыдущая
- 8/119
- Следующая
— І пісний, як богоявленський коржик. Клубочок розсипався на холодні крихти.
— Ти, мабуть, ще й не цілувався? — Дівчина пронизала мене стрілами очей.
Я випростався з гідністю.
— Негоже запитувати про таке. Та ще дівчині. Я бачив, як у її очах тріпнулися вогники, як ледь–ледь
зайнялися рум'янцем її щоки, але вона не подала вигляду, що засоромилася.
— Ну, ти не скажеш цього до Страшного суду. Ще — років сто.
— Звідки ти знаєш, коли настане Страшний суд? — суворо сказав я. — Може, він настане завтра, і тоді… Тоді ніщо не. буде потрібне. І всі, що балакають грішно…
Я не доказав, знітився. Боявся, що Уляна розсердиться й піде від мене і я більше ніколи не побачу її.
— Ну, ти жартуєш. Але й. деякі жарти потрібно спокутувати молитвою.
— А ти таки справжнісінький піп. — Уляна підвелася й позіхнула, вдавано чи насправжки. — Нудно з тобою. Оленко, Якове, де ви, гов! Ех, музик немає… — І попливла, розкинувши руки, ледь торкаючись чобітками землі. Той її тихий порив був надзвичайно граційний, знадливий, вона пливла боком, права рука високо вгорі, ліва — нижче, либонь, вона й сама відчувала ту свою грацію, випробувала (дарма що молода) не на одному парубкові, про що я тоді й здогадуватися не міг.
Прийшли Яків та Оленка, Оленка — пустунка, вони щебетали і пурхали, наче дві синиці. Яків же, статечний, міцний, дивився на них, ставши на приступці альтанки, широко розчепіривши кряжисті ноги, і я позаздрив його міці, силі, впевненості. Але дівчата незабаром розкутурхали його, а тоді потягли й мене і примусили грати в квочки, і я майже увесь час був квочкою…
…З того дня я почав учащати на подвір'я Скоропадських. Звичайно, не сам, а з Оленкою. Зрідка туди навідувалися ще парубки та дівчата — дві Савичеві дочки, дрібненькі, гостроносі, хитренькі, вони вочевидь лестили гетьманівні, й та трохи бридилася ними; не зовсім повного розуму Мануйловичів син, а також молодий Чарниш, парубок мовчакуватий, високий на зріст, довговидий, надзвичайно вродливий і через це пихатий. Він підпирав плечима альтанку або яблуню й невідривне дивився на Уляну. Я потаємно ревнував його до Уляни, сливе ненавидів. Він один курив люльку, майже ніколи не випускав її з рота, і Уляна казала, що од Гната пахне"справжнім мужеським духом,, а коли я запитав, чим же пахну я, вона відказала:"Ладаном,. І липла до Гната, намагалася взяти його до танцю або до гри в обруча, одначе це їй не вдавалося, Гнат стояв непохитно і усміхався зверхньо, мовляв:"Пустуєте, наче діти,. Проте всі інші гості навідувалися нечасто, причиною тому була Анастасія Марківна, вона єднала в мислях Якова та Оленку й не бажала, аби їм заважали або й раптом не втрутився між них хтось третій. Я ж Оленку відбити не міг, отож мене вона запрошувала радо, всіх інших — з погордливим холодком.
Третього чи четвертого дня Уляна примусила мене взяти кобзу та заграти до танцю. Я вшкварив козачка і горлиці, й дві польки, вшкварив добре, і здивована Уляна похвалила мене. А коли ми якось надвечір залишилися в альтанці вчотирьох, я несамохіть повів сумну мелодію про козака, який поїхав на чужину та й не вернувся, про дівчину, яка виглядає його і невтішно плаче, й зненацька помітив, що обличчя Уляни дуже одмінилося, дивно осмутніло, а очі стали глибокі й темні, як ніч. Я подумав, що, може, й вона має якусь причину до печалі. Уляна ж дивилася кудись понад сад, мовби відлітала, й мені захотілося відлетіти з нею, але я нічогісінько не знав про неї й губився в думках, куди ж вона лине. До якогось свого спогаду, до якогось свого козака? І знову хробачок ревнощів гриз моє крихке серце. Голова її на тлі вечірнього саду видалася головою Богородиці, голова на довгій красивій шиї… але то вже приплелася гріховна думка, і я прогнав її.
Несподівано я замовк, не довівши мелодії до кінця, і Уляна повернула голову та допитливо, зацікавлено подивилася на мене. Я сховав той погляд у собі. Вона ж підвелася й горда, неприступна, вже не Уляся, як почав називати її слідом за Оленкою, а Уляна, чи навіть Юліана, як іноді називала її мати, не попрощавшись, пішла до своєї хати.
Я не втерпів і дорогою запитав Оленку, чи не знає вона, чим Улясю так запечалила пісня, чи не грав їй хто–небудь; випитував, як здавалося мені, тонко та хитро, й Оленка відказала, що Уляся й спить з музикою в душі, та музика живе в ній повсякчас. Уляся признавалася їй, що вдень вона чує музику рідко коли, а от уночі музика лунає в її снах дуже часто. Який був день — така й музика. День легкий, хороший — і музика весела, день. минув хмарно, й музика важка. А буває вона аж чорною, і тоді мовби душить її вві сні. Печальний суворий Улянин вид стояв переді мною всю ніч і весь наступний день.
А в суботу ми з Оленкою знову були в Скоропадських. Але я застав… зовсім іншу Уляну — розвихрену, веселу, вона обсміяла мене за мій понурий вид, напівдячківську одіж, і мені стало образливо та кривдно. Не міг зрозуміти Улясі, до того ж вона майже нічого про себе не розповідала, вона була значно молодша за мене, одначе часом мені здавалося, що Уляна прожила довге–довге життя й знає набагато більше, ніж я, про світ та про людей.
Вона мене часто називала то дячком, то квашею, я тратився, гнівився й мовчав, і зарікався обзиватися до неї, й зненацька вона підходила до мене привітна й печальна й просила пограти для неї, і я поступався. Я вже знав, яких вона мелодій найдужче любить, і стиха награвав на кобзі, а вона сиділа принишкла, й думки її витали десь далеко–далеко, а сама була близько–близько, так мені здавалося. Траплялося, розкабешується, а то й розпасіюється, й тоді до неї не підходь. А якось одного разу Уляся вкинула нас з Оленкою у велике здивування, й навіть у переляк.
Ми сиділи в її хаті втрьох, і Уляся сказала, що вона зараз вийде в сіни, за тим до хати зайде одна стара жінка, а вже за нею вона, Уляся. І вийшла, і по якомусь часові до хати справді зайшла стара жінка, Її обличчя було зчорніле й зморщене, щоки позападали, по–старечому ощирений рот кривився, одіж висіла лахміттям, в тремтячій руці тримала кривулясту палицю. Стара додибцяла до лави, сіла, закашлялась, подивилася на нас непривітно й забубоніла:"А де та вертихвістка, куди повіялася?, Не перехрестилася, не глянула на ікони, а бубоніла й бубоніла дедалі голосніше та голосніше, й прохоплювалися в її шемранні слова"чорт,,"сто кіп лиха,,"болячки,, й нам з Оленкою стало моторошно, й Оленка прочинила Двері та покликала в сіни:
— Улясю, де ти? Кого це ти впустила до хати? І раптом у хаті пролунало:
— Себе!
На наших очах стара переродилася, зморшки розправилися, рот стужівся, чорні очі заіскрили сміхом. Шовковою хусткою стерла з чола і щік сажу.
— Це справді ти? — пробелькотіла Оленка. — Тю на тебе. Я не міг стямитися. Я не раз бачив театр, наш, спудейський, сам грав у ньому, там спудеї перевдягалися та перевтілювалися і в ангелів, і в нечистого, і в старців, і в королів, але це було щось зовсім інше. Це не було лицедійство, Уляся просто стала старою жінкою, просто?таки старою відьмою, а ось тепер знову перекинулася в дівчину. Вона сиділа на лаві й сміялася, а мені не було смішно, дивився на неї зі змішаним почуттям страху, захоплення й чомусь жалю.
Посміхалася вже й Оленка, тепер я дивився на них обох і думав про те, які ж вони в усьому несхожі. Оленка проста, довірлива, нелукава, жартівлива, і весь Оленчин вигляд відповідав її єству: кругле, з високим чолом, трішки кирпатим носиком, повними припухлими вустами личко, карі очі, біляве кучеряве волосся — вся на видноті, аж світиться веселістю й безхитрісністю, а чорнюща, як ніч, з глибокими відьомськи ми очима, міцно стиснутими губами великого рота Уляна — незрозуміла, дивна, чимось небезпечна й чимось, неначе чар, ваблива. Я глибоко відчував ту вабливість, той чар, боявся його й ішов на нього. Все частіше й частіше думав про Улясю, думав увечері, лягаючи спати, й засинав з її образом, і не міг зрозуміти, що зі мною коїться. Одначе часто й гнівався на неї, злість напливала на мене, як туман, але по хвилі розвіювалася. Мене тривожило, що на Улясю невідривне дивиться Гнат, пасуть її очима на вулиці та в церкві інші парубки, чомусь саме її, а не Оленку, теж красиву, може, навіть гарнішу, ніж Уляся. Гарнішу? Ба, ні! Уляся, якби схотіла, могла б причарувати камінь. Розпашіла, розвеселіла, вона була, як блискавиця, аж сяяла красою, аж обпікала, до неї було страшно доторкнутися й праглося того. О, як мені хотілося доторкнутися до Улясі! Щоб не отако — випадково, в дверях чи беручи в неї щось з рук, коли вона байдужа й не дивиться на мене, а щоб інакше — значуще, ніжно, голубливе, й щоб вона відповіла на мій доторк. Та як вона може відповісти? Потютькові, поповичу?.. А те ще: вона — гетьманівна! Вийде заміж за кого захоче. Я розумів: краще мені не ходити в гостину до Скоропадських, краще оминати той двір, там оселилася любов, оселилося лихої
- Предыдущая
- 8/119
- Следующая
