ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 30
- Предыдущая
- 30/207
- Следующая
— Я — козацького роду, — i знову почервонiв.
— Знаю. Одначе з того тобi хлiба не їсти. Хочеш до мене в челядники? Не сюди — в замок. А там — буде видно. В мене ниньки немає свiчкаря. Свiтитимеш свiчки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогнi фейерверковi. А звiдти й до гарматної стрiльби близько. А може, сягнеш якоїсь iншої науки.
Очi хлопця свiтилися захватом, вдячнiстю i недовiрою.
— Прийдеш у понедiлок до управителя, Климентiя, скажеш, що я тебе покликав.
Хлопець щиро подякував, але руки не поцiлував. I це також сподобалося гетьмановi.
"Один — на Сiчi, другий — тут, — вiдмiтив у думцi. — Не кепсько". Й похвалив себе. Брав хлопця з потаємною метою, а ще через те, що захотiлося йому зробити добре дiяння, яке завжди було б перед очима, вiн мовби спокутував тим дiянням грiхи, заспокоював совiсть. Приємно буде щодня зустрiчати людину, яка дивитиметься на тебе захоплено, такi молодики стають вiдданi душею i тiлом, на них можна покластися в найважчу хвилину. А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних синiв, Семена i Григорiя. Вони — ген — ген, аж у пiвнiчнiй станицi. Щомитi засвiдчують там своїм мешканням гетьманову вiрнiсть царевi. Найменший, Якiв, поки що бiля батька. I обидвi дочки також. Дочки — то його розрада, принаймнi поки недорослi. Либонь, тiльки вони не бояться батька — гетьмана, вловлюють своїми серденьками його приязнь, i те особливо приємно Самойловичу.
Отож робив добре дiло й мовби замовляв перед всевишнiм слово за синiв. Семеновi, старшому, вiддасть у спадок Седнiв. Разом з полями, гаями, конями — змiями… i з оцим хлопцем. Гетьман усмiхнувся у вуса (бачив, що та усмiшка сподобалася хлопцевi), повернувся й пiшов. Крокiв за двадцять оглянувся. Парубок стояв посеред бiлого, сизого, чорного мерехтiння. Вiн годував голубiв. М'яв суху проскуру й кришки сипав на землю. А голуби злiтали з низенького бабинця, сiдали йому на плечi i голову, клювали просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима."Попик або надто совiсливий, або дурний", — несподiвано перекинувся думкою на священика. I в ту мить згадав рiдного брата, Мартина, протопопа роменського. Мартин… той мудрий. Може, аж занадто. Скарги на нього приходять частiше, нiж привiти од самого Мартина. Маєтностей має бiльше, нiж лубенський полковник. Попи й дяки в нього продають по базарах тютюн i горiлку, у кожнiй чумацькiй валцi, яка йде в Крим по сiль, є пара i його сивих, або муругих, або перистих. А цей попик…"А як би вiн одважився у моїх володiннях…" — засмiявся вдоволено.
Гетьманське подвiр'я?за високим парканом, врiвень з парканом — тесовi ворота, бiля яких дрiмає сердюк з охорони, пiд'їзд до будинку — пiвкругом, дорiжка обсаджена в'язами. Будинок — на два ганки, переднiй низенький i широкий заднiй, високi, вузькi сходи збiгають на галявину, за якою починається ставок. Довкола ставка — розкiшний сад, там любить вiдпочивати гетьман.
В кутку за ворiтьми перемовлялося двоє челядникiв. Гетьман нахмурився: про що вони можуть говорити? Це пiдозрiло. Бiля ганку з шапкою в руках на нього чекав седнiвський вiйт Гнат Мирилко, маленький чоловiчок з великою, лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий i розумний.
Мирилко довго вклонявся, ходив окалясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.
— Що там? — обiрвав Самойлович, бо й справдi не хотiв руйнувати елегiйного строю душi, який оповив її пiсля мандрiвки до рiчки та вiдвiдин церквицi, чимось схожої на ту, у якiй правив його батько i в якiй сам запалював свiчки, коли, бувало, нездужав свiчкар. — Але одразу ж трохи м'якше: — Щось скоїлося? — Подумав, що вже багато лiт урядує високо, а влада робить людину крутою i похмурою. Помiчав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив i щойно. Вiйт — людина маленька, але потрiбна, справно виконує всi повелiння, справно повiдає про все, що дiється в Седневi i доокiл. Осмикнув себе й розгнiвався ще дужче: клята звичка, так вiн i проживе, догоджаючи всiм — великим i малим. Та вони мають злизувати порох з його чобiт, ще й бути вдячними за те…
За хвилину ще раз пересвiдчився, що вчинив правильно, приязнiше повiвшись з вiйтом. Той мiг i не доповiдати про лиху притичину, яка скоїлася в мiстечку, одначе оповiв, бо справа стосувалася Хiврi Дiгтяренчихи, тiєї самої вдови, яка не хотiла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку iз Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав нiхто, вiв їх гетьман з Дiгтярен — чихою вiч — на — вiч… Отже, треба зробити два висновки: ще пильнiше стежити за будь — якими власними перетрактацiями i приохотити Мирилка, позаяк дiйщлий i тонкий розумом.
— Заїздила баба свого приймака, Пилипа, та так заїздила, що той аж загнувся. — Мирилко од перших слiв вплiтав у свою розповiдь певну — темну — барву, i гетьман зрозумiв, що той розповiдає йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши вiйта сiсти. Вони посiдали просто на широкi приступцi ганку (метка челядниця в миг ока на гетьманiв покив застелила сходинки квiтчастим лiжником), i Мирилко повiльно, мовби спогадував щось iз далеких лiт, повiв розповiдь.
— Пилип хоч i сiчовик, а чоловiк плохенький, сумирний, вона попирала ним гiрше, нiж челядником. Бувало, i спати в хату не пускала, i їсти не давала. Вiн здебiльшого з наймитами їв. А спав бiля коней. Якось був коросту захопив, то вона: "Стань у дощ пiд ринву, дощова вода хворобу змиє". А ще ж тiльки провесiнь, вiн послухав її, в нього й вступила застудна хвороба. Тодi вона питва якогось дала, вiн же не випив, а вилив, собака полизав i здох. Хотiла згладити його з свiту. Багатство все в неї, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, по ньому ж i ходила. Мокне у зрiзi пуга — уже всi знають, що Хiвря сердита на Пилипа. Лиха жiнка, вона й Дiгтяренка загнала на той свiт. Так то ж був хазяїн i хоч iнодi — все ж учиняв щванку та давав їй здачi. Врештi Пилиповi урвалося терпцю, й вiн сьогоднi вдосвiта осiдлав коня крiпенько, сам сiв гарненько та й потягнув до себе на Сiч. А Хiвря сочила, не встиг Пилип за ворота виїхати, як вона крикнула на гвалт наймитiв. Тiльки ж нiхто з них на тi лови не зголосився, один Пархiм, удвох з Хiврею вони й застукали сердегу у лозах бiля Якимового броду. Що там скоїлося, вiдає тiльки бог, а Пилиповi голову провалили, поки довезли на возi, вiн i упокоївся. Тепер Хiвря каже, що то Пархiм потяв Пилипа каменюкою, а Пархiм божиться, що тiльки стягнув Пилипа з коня. — Вiйт прокашлявся й докiнчив: — Пархiма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашої милостi.
Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квiтник, що розкинувся попiд низеньким рiзьбленим штахетником. Червонi й рожевi пiвонiї хилили долу важкi суцвiття, зблискували пiзньою росою сережки ("розбите серце"), i шовкова трава стелилася гетьмановi по душi, вже поверх тих неприємних справ, про якi доповiдав Мирилко. Але саме вона й прошелестiла йому, що справа не така вже неприємна.
— Добре зробив, — врештi мовив гетьман. А думка побiгла — побiгла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки бiля Якимового броду, побував на луцi, де впадає у Снов Зелений Доплив i погомонiв з Дiгтяренчихою, вiн ще не виважив усього до кiнця, але план у його головi уклався сам по собi."Треба не забути вiйта", — майнуло наостанку. А вголос сказав:
— Приведи їх обох до мене.
Гетьман не одразу пiшов до покоїв, якийсь час ще походжав по саду. Сад — молодий, огороджений високим парканом iз хвiрткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двiр. Там — корiвник, свинарник, пташник — усi критi гонтом, а далi, ще за одним парканом, — хлiви i клунi, повiтки й стодоли. Гетьман любив споглядати через лiщинове пруття за годiвлею птицi: як давляться послiдом ненажерливi качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетерiло кидаються на всi боки iндики, лопочуть крильми цiсар — ки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикi горлицi. Вони теж, хоч лiтають по лiсi, його. Iнодi й сам кидав жменю зерна, i голуби вихрили довкола нього, а вiн стояв серед того маєва. Любив слухати, як хлебчуть бурду (має й тут свою винницю) воли i свинi — то ж таки його воли i його свинi. I жив на подвiр'ї велетенський рябий когут, дуже б'ючий, якого боялися всi челядницi i навiть челядники. Пiдбiгав ззаду непомiтно й боляче клював у литку. Його перiщили лозиною, аж випадало з крил пiр'я, а вiн налiтав i гоготав, а потому переможно кукурiкав: "Я його перемi?i — iг". Когута не рiзали, бо знали — його любить гетьман. Одначе сьогоднi не пiшов туди. З господарчого двору долiтав гомiн, дерев'яне калатання, брязкотiння. Там на всю потужнiсть працювала новенька, на п'ять робочих i два загiрних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упрiває тридцять душ наймитiв: солять, коптять, переливають, сiчуть, рiжуть — готують наїдки та напої для гостей. За кiлька днiв — престольне храмове свято, приїде вiтати гетьмана з свiтлим празником генеральна старшина, хочеш не хочеш, мусиш садовити за столи — такий звичай.
- Предыдущая
- 30/207
- Следующая
