ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 45
- Предыдущая
- 45/207
- Следующая
В першу мить Марко злякався того, що зав'язувалося у них з Брусом. Йому аж шпарко стало, й думка заслала чорнотою мозок. А тодi десь зринуло розважливе: ну то й що? Не вiн почав оцю балачку, а Дорош Брус. А вiн, Марко, нiчим не согрiшив на землi, щоб щастя одкинуло його од усiх порогiв. Нехай Брус розпитує. Може, опiсля розкаже й Килiянi. Разом позаздрять йому. I колись, пiсля сварки з Лаврiном чи з досади на нього (не вiк же буятиме їхня любов) Килiяна згадає його, Марка. Згадував же її вiн, думав про неї, ще не бачачи. Лаврiн навiяв її образ, але тодi вiн був безтiлесний, наче марево, але хiба можна закохатися а марево! I ось тепер… Сподобалася йому. А таке, знав, не забувається. Це була мала, зовсiм маленька, майже нiкчемна втiха — вiд неї Марковi стало трохи моторошно й трохи злорадно. Бiльшим було те, манливе й пекуче, що вловлював за словами Бруса, i вловлював теж неясно, як слiпець далекий гомiн.
— Я можу позичити, коли вже край, скiльки там треба, — сказав i подивився Дорошевi в очi, хоч з — нав, що просто так не позичить i алтина — хотiв подратувати.
— Чим же я їх вiддячу, — пожадливо й скрушно зiтхнув Брус. — Якби твої грошi та до моїх волiв та коней… До того добра, що в скринях, до Килiяниного посагу…
Марковi аж схлипнуло в грудях, i вiн похилив голову. Чорна трута розтiкалася по душi, й уже не мав волi зцiдити її. Вперше нiби збоку поглянув на себе й на Лаврiна. Так, їм обом було добре вкупi. Лаврiн подобався йому спокоєм душi, щирiстю, побратимською вiдданiстю. Тим, чого, почував, мав замало сам. Й то бiльше кортiло пiд їхати Лаврiна, покепкувати з нього. Але Лаврiн на його кпини ображався рiдко, тiльки всмiхався. Лаврiн — вельми встидливий, Марко втямив це давно й часом, аби подратувати товариша, пiдсипав соромiцьких жартiв, i тодi вони, траплялося, й сварились. Але по тому, перегнiвавшись, Лаврiн; знову йшов у курiнь до Марка. Кошовий теж любив послухати Маркової мови. Одначе, собi в дружбу взяв не його, а Перехреста. Пригадує, тодi Марка вперше взяла прикрiсть на Лаврiна.
Вiн би любив побратима, коли б того опосiло горе. Втiшав би, намагався допомогти, навiть роздiлив би горе навпiл. Прощав i вибачав товаришевi все — не мiг вибачити щастя. Смутно вiдчував це, й прокрадалася думка, чому так: горе роздiлити можна, а щастя — нi. Злива пада рiвно на всiх, а сонце тiльки на тих, що на галявi. Люди — сiянцi, кожен росте сам по собi. Одного витолочить доля, iнший вибуяє й тягнеться в небо. Зараз сонце свiтило не йому.
— А може, й справдi удатися до тебе? — правив далi Брус. — Ти приїдь пiсля жнив. Сам.
Дорош вiв торг, як лютий татарин. У тому торзi не програвав у жоднiм разi. Не приїде Марко, не зумiє Брус присилувати Килiяну — лишається Лаврiн. Вiв безпрограшний торг, вдавав безжурнiсть, а голову дужче й дужче стискав невидимий обруч, i мучила його якась таємниця — либонь, то був неясний спогад, що вiн через цi ж таки проклятущi грошi вже один раз вчинив страшний злочин, порiшив товариша й тепер чинив новий злочин, може, страшнiший, нiж той, колишнiй. Йому аж трiщало в головi, а вiн i далi вперто й страшно пробивався вперед. Йому майнуло в думцi: ще раз, ще один тiльки раз перебiгти по вербовiй кладцi — не вломиться ж вона, й замiнить ту кладку мiцною, вкгрунтованою на доброчинностi, спокутi й вiрi. Не покарав же його бог того разу, не покарає й тепер.
Марко в цю мить ненавидiв i подобав Дороша. Вгадував у ньому щось потайне, пожадливе й страхався, що почуває щось подiбне у власнiй душi. Вона розколювалась, як горiх, уже не мiг стулити обидвi половинки докупи. Та й не вельми намагався. Знову зринула думка про їхнє колишнє з Лаврiном товаришування, про Сiч, побратимство, але все було не таке, як ранiше, пройняте чимось гiрким i, як здавалось йому, з Лаврiнової вини. Був би не їхав сюди чи принаймнi не заманював з собою його, й Марко не знав би нiчого. Нащо стiльки розказував про Килiяну, нащо розхвалював її?
Обоє, i Марко i Дорош, втомилися вiд тої розмови. У Дороша з натуги аж роса виступила на чолi. Витер чоло шапкою, пiдвiвся. Йому самому було мулько на душi. Може, мулькiше, нiж тодi, коли одтяв голову хорунжому. Там хоч рятував своє життя… А тут… здобував грошi.
Дивився на долину, а бачив золотi алтини. Земна краса, що на старiсть зiйшла на душу божою благодаттю, не могла потопити пожадливостi й думки про сито одкраяний шмат. В ту мить у поле його зору потрапили Лаврiн i Килiяна, вони сидiли на горбочку, Килiяна щебетала до парубка. Брус подумав, що нiхто й нiколи не сидiв отак поруч нього й не яснiв до нього очима. Життя його минає, а вiн так i не звiдав того великого, що робить людину iншою, щасливою, вiд чого завмирає серце й мiняється свiт, у нього взагалi не було любовi, вiн прожив життя суворе, сповнене небезпек, страху й борiння. I зненацька в серцi старого прибиша ворухнулося щось лагiдне, добре до дочки й отого парубка, несамохiть вiн замилувався гарною парою та побажав їм щастя. А тодi здивувався самому собi: у серце потекла важка, свинцева заздрiсть, але й вона його ятрила недовго. Брус Дорош зiтер все холодним розмислом. Проте тепер не змiг одкараскатись од думки: будує доччине щастя не на добрi. Думка лiтала, як ластiвка бiля поруйнованого гнiзда. Було маркiтно. Почував печiю в грудях, захотiлось упитись. Хвилю повагавшись, пiшов у комору. Повернувся з пузатою карафою. Цiдив горiлку в чарки тут?таки, на призьбi, дивився на Марка — невдатного на вроду, але хитрого, розколупував його оком, переводив зiр на Лаврiна, що безжурно лежав на оберемку трави, а в головi текла важка, як пригуслий дьоготь, думка: "Все можна подiлити. Горiлку, алтини, коней, навiть смерть. Не можна подiлити любовi". Од того ставало злостиво — радiсно, але чомусь i страшно. Й трохи заздрiсне. Що не зазнав сам того щастя — любовi. Й не вiдав, що воно таке. Пекуче, як горiлка? Солодке, як мед? Не вiдгадаєш. Йому стало прикро на долю, вiн плюнув i розтер по зеленiй травi важким, наче кованим iз залiза, чоботом.
Лаврiн, як i Брус, також дивився на долину. Вона вабила його зiр, лежала бiля їхнiх з Кнлiяною нiг, немов зелена плахта. А по нiй синiм, безпечно кинутим каламайковим поясом — струмок. По горi — пишний та кучерявий сад, за садом — важкi темнi ялини. Йому трохи дивно, що Килiянi байдужа ця краса. I трiшки бентежно, й навiть прикро, що в неї тiльки й мови, як утекти звiдси. Прикро тому, що йому, Лаврiповi, досить Килiяни, а їй, виходить, його мало.
Й ще одна думка смоктала Лаврiнове серце. Тiльки нещодавно, їдучи сюди, подивився на все не безжурними очима, а очима майбутнього господаря, Килiяниного чоловiка, приймака. Адже ранiше, на Запорожжi, йому нiколи не клалися в голову думки про землю та одруження. Гадав: буде запорожцем, та й квит. Вiн нiколи не ходив бiля землi, хоч i не цурався роботи. Вмiв косити, трохи знав бондарське ремесло — хлопчаком двi весни допомагав бондаревi, любив малярство, хоч спiзнати вповнi малярської науки й не вдалося. Лаврiна не стiльки дивувала та непокоїла швидка й несподiвана Брусова згода видати за нього Килiяну, скiльки те, що йшов до шлюбу майже голий, безгрошовий. Тi думки смутили й пригнiчували, вони кружляли по одних i тих же гонах, нi на цяту не посуваючись уперед. Ким вiн буде на Брусовiм господарствi? Наймитом? Челядником? Од того одразу ставало щось дибки в душi й брови збiгалися на перенiссi в тугу хмарку. В мислях Лаврiн порiшив: стане чумаком. Продасть шаблю, коня, купить пару волiв, ще пару дасть йому Брус, i поїде вiн нехай i в небезпечну, зате грошовиту дорогу: в Крим по сiль. За двоє—троє лiт зачумакує власний статок…
Гарний був у задумi Лаврiн. Килiяна тихцем милувалася ним. Дiвчину аж гордощi брали, що її покохав отакий парубок. Смiливий, палкий… На мить побачила себе, й чомусь без сорочки, в його обiймах, вiд тої соромiтної, не дiвочої думки зашарiлася, одначе зору од Лаврiнового обличчя не одвела."Мiй", — щось проспiвало у серцi. Душею почувала, що до всього Лаврiн ще й добрий. Тiльки трiшки гордий. А ще — замисливий. Задивився на далекi верхiвки дубiв, а про неї мовби забувся. Нiчого, вона йому замислюватися не дасть.
- Предыдущая
- 45/207
- Следующая
