ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/207
• Следующая

А дивитися на лiс то й зовсiм нiчого. Вiн обрид їй до знемоги. I оцей хутiр. Вона за ними свiту не бачила. Хiба тiльки краєчок, коли вiдпускав батько з челядницею, бабою Вуцькою, до Бершадi, де в тiєї — дочка в замiжках за бондарем. Сам вiн туди не їздив жодного разу. Баба Вуцька — то тiльки на вигляд сумирна та тиха, а насправдi бiдова й проворна. Водила її по церквах, по базарах, завозила i в Ладижин, i в Стiну. Вуцька колись, ще до Хмельниччини, служила покоївкою у панiв Обидовських, набачилася див. Любила розповiдати про те. Про виїзди, про конi, про банкети, де всеньку нiч грали музики й пускали в кiнцi саду барвистi вогнi. Панiї — в шовках, сукнях, по низу оторочених хутром, а руки й плечi — голiсiнькi. Килiяна й сама раз бачила в Бершадi таку кавалькаду. Ой же й грало лицарство кiньми довкола двох карет, у яких сидiли панiї. Вуцька казала, що паничi задля дiвчини здатнi на що хочеш — навiть на смертельний герць. Килiяна певна, що й її Лаврiн за неї пiшов би на шаблях проти будь — кого, i в думцi пишалася цим. Наслухавшись Вуцьки, наблукавшись по мiсту, Килiяна довго не могла заснути (вони зупинялися у Вустиної знайомся мiщанки) й тодi думала про освiтленi ста свiчками зали, нечуванi танцi, лоскiтливi вусики, дзвiнкi шпори. Й тодi Килiяну поймало тривожне хвилювання, вона лежала в нужденнiй свiтлицi, а її уява малювала i тi зали, й тi свiчi, i тi вусики, i ще багато такого, що не привидиться дiвчинi при свiтлi дня, вона чекала якогось дива, її всю переповнювали передчуття якоїсь стрiчi, котра перемiнить все її життя, i вона тривожно завмирала. Вона не мала все те навiть за мрiї, а тiльки за казку, але ж ми i лiтаємо в казках! А от переїхати до мiстечка, бодай такого, як Бершадь, то вже не казка. (Лаврiн теж появився не з казки й не зовсiм пiдходив пiд тi її мрiї, але здоровий глузд пiдказував Килiянi, що на бiльше їй сподiватися нiчого). Вирватися, вирватися з — пiд цих густих вiт, утекти вiд цього тоскного шуму. Здавалося б, виросла в лiсi, мала б стати його часткою. Не стала. Вона й любила цей зелений шум, i хотiла вiд нього втекти. Таємнi сили довго дрiмали в нiй, тепер вони пробудилися i владно штовхали її в людський гомiн, у людський крутiж. Килiяна давно зрозумiла: вона гарна собою — i боялася, що не зумiє взяти того всього, що може заплатити за її красу свiт. Ота — ко, — мрiяла, — сидiтиме вона, як отi панiї при вiдчиненому на вулицю вiконцi, пiдклавши пiд лiктi вишиту подушечку, i лузькатиме насiння.

Там, у Бершадi, спогадувала вона, стiльки лавок, а в них так i мигтiли парча та срiбло. Як одгуляють весiлля, Лаврiн чумакуватиме. Тiльки не в Крим поїде — хай тому Криму цур — а по городах, по ярмарках. Вона, либонь, теж iнодi їздитиме з ним. Уже казала про те батьковi. Правда, вiн їй на те: "Один дурак возив на продаж гарбузи, та з ними й голову продав… Он у лiсi скiльки галяв. Аби руки та плуг, порозорювати їх, позагороджувати од звiроти — можна за п'ять лiт забагатiти". Батько насправжки хоче запрягти Лаврiна в лiсову роботу. То його давня мрiя. Бо сам трохи ледачкуватий. Тепер же бере дармового наймита. Килiянi аж моторошно од тої думки. Тi перелоговi землi вмент вип'ють Лаврiнове здоров'я, їх мало покорчувати, поорати, а ще треба стерегти по ночах з рушницею. Нi, вона оддається не за наймита, а за гречного мужа.

Сподiвалася переважити батька. Важкий i понурий, вiн не знав з нею зладу. Боявся її галасу, слiз, ладен був задобрювати чим тiльки мiг. Новим намистом, кумачами, мандруванням на прощу з бабою Вуцькою, хоч i знав, що прощi тi не вельми побожнi.

Нi Килiяна, нi Лаврiн не вiдали, що Дорошевi плани перемiнилися. Бiгли думками вперед, десь там їхнi думки сплiталися, й обом було гарно та затишно. Лаврiновi аж шкода стало Марка, що самотньо (Дорош кудись пiшов) сидiв на призьбi.

— Марку, йди до нас, — покликав Лаврiн.

Марко не почув. Душа його в цю мить злостиво посмiхалася, й посмiхалася не на радощах, що звершиться його несподiване жадання; вона осягнула, що i в iнших душах такi ж чорнi холодини, як у його, а може, й гiршi: хто йому Килiяна — нiхто, Дорошевi ж — рiдна дочка, а вiн її запродує. Марко не до кiнця вiрив, що все буде так, як намислили вони з Дорошем, але вiдчував, що на такому замiсi не може зiйти i Лаврiнове щастя. Першої митi був охопив його душу вiдчай, але сплив, його витiснив слiпий дощ, який замивав останнi слiди.

— Марку, йди до нас, — знову покликав Лаврiн. I хоч Марко з його голосу вловив, що кличе вiн для годиться, пiдiйшов i сiв на оберемок зеленої, ледь вологої трави. Вiн бачив, що перебив розмову, але тепер уже зумисне не збирався швидко йти прiч. А може, перебив не обом, бо здалося йому, що Килiяна посмiхається до нього привiтно. Мабуть, то була несвiдома дiвоча гра, а може, їй трiшки кортiло подратувати Лаврiна. Чи й хто зна, що кипiло в тих чорних зiницях. Перемовляючись з Лаврiном, плела вiнок i тепер одягла його собi на голову, повернулася до Марка й запитала, дивлячись на парубка:

— Личить? Гарна я в ньому?

Марко побоювався звести очi й бачив не вiнок, а довгу шию i гаптований комiрець сорочки, що її облягав.

Запитання спантеличило Марка й навiть розсердило. Вiн погамував злiсть, хитнув головою в бiк Лаврiна;

— Це нехай вiн признає.

— Вiн уже признав, — засмiялась дiвчина.

— А хiба треба, щоб ще хтось?

Тремке, солодке, не знане досi почуття протекло по його серцю, але в солодке домiшалися краплi гiркого. Любов гiрчила ненавистю. В Маркових очах миттєво зблиснув вогонь, який злякав Килiяну. Лаврiн реготав, а вона зняла вiнка i розiрвала. Запала мовчанка, аж Лаврiн перестав смiятися й з жалем дивився то на вiнок, то на Килiяну.

А вона зиркнула на Марка й мовила:

— Ти не такий, як про тебе розказував Лаврiн. Набурмосений i сердитий. Хоч би посмiхнувся.

— Козакам у буднi посмiхатися заборонено, — здобувся на жарт Марко.

— А в свята?

— В свята й поготiв.

— Ви того такi похмурi, що без дiвчат, — в одну мить вирiшила К. илiяна. — Таки ж нiколи — нiколи жiноча нога не ступала на острiв?

— Чого ж, приходять, — думаючи щось своє, пiдтримав жартiвливу розмову Марко. Русалки забiгають. Трапляється, i в курiнь котрась заникне.

— Й що тодi?

— Всяке буває…

— А я на русалку схожа чи нi? — притулила до голови розiрваного вiнка.

Марко спохмурнiв. Лаврiн страктував ту похмурiсть по — своєму."Переживає, сумує за нашою дружбою, — подумав. — Може, нам вдасться вмовити Бруса й Марко залишиться з нами". Йому було шкода Марка. А Килiянi було весело. Їй хотiлося жирувати, жартувати, вона вирвала травинку й провела нею Лаврiновi за вухом, аж Марко вiдчув той лоскiт, в серцi в нього завирувало. А Килiяна враз пiдхопилася на ноги й показала на гривку осоки посеред долини.

— Ходiмте до саджалки, я покажу головнiв. Хтозна?де вони взялися. Такi великi. Запливають у струмок, а тiльки що, втжають назад до озерця. Я на них загадую собi всяке.

— Я люблю дивитися на них тiльки тодi, коли вони на сковородi, — пожартував Марко i пiшов до хати. Лаврiн i Килiяна, взявшись, як дiти, за руки, побiгли до саджалки.

Спати гостей Дорош поклав у хлiвi на сiнi, застеленому м'яким пухнастим лiжником. Лаврiновi хотiлося погомонiти з Марком, але той мовчав, удавав, що спить. Боявся — заговорить i викаже щось з того недоброго, що сукали з Брусом; важка, кiгтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до кровi. А була якась незручнiсть, глуха млiсть у серцi, що зродилася в тишi, на подушках, вишитих Килiяниною рукою. I вiн аж зрадiв, коли ця тиша урвалася: заквакали жаби в болiтцi, i розпугукались пугачi в лiсi, здавалося, пугачеве плем'я змагалося з жаб'ячим, хто кого перекричить."Весела сторононька", — подумав Марко, засинаючи.

Килiяна не спала довго. У маленькiй горницi було задушливо, вона пiдiйшла до вiкна й спробувала крiзь грати його вiдчинити. Воно нiколи не вiдчинялося, нiби прикипiло, та вона врештi виштовхнула обидвi половинки. I здалося їй, що вiдчинила вiкно в iнший свiт. Вiн вже був у нiй, тремтiв i брав у свiй полон. Серце солодко щемiло, було радiсно, гарно й чомусь тривожно. Пугукали сови — це їй звичне, плив лiсом мiсяць, шелестiв у вiттi вiтер, залiтав до горницi, приємно остуджував гарячi перса. Килiяна притулила до них руки й зненацька заплакала.

• Предыдущая
• 46/207
• Следующая