Выбери любимый жанр

ЯСА - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 9


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

9

Згори, зi столу, Самойлович бачив розпластане на блискучiй вiвсянiй соломi кремезне тiло, й припорошене пилюкою сiре обличчя, i спрямований униз, у щiлину, куди зависала й падала на дорогу солома, погляд. Втямивши з розгнiваних облич генеральної старшини, що випхався у невiдповiдний час, Жученко заволав до вiзника, але той нiчого не зрозумiв, i вiз проїхав попiд прихиленим униз бунчуком мiж аналоєм i застеленим килимом столом, на якому стояв Самойлович. В цю мить Сiрко пiдвiв голову, погляди їхнi схрестилися. На гетьмана невiдпорне цiлили двi чорнi цiвки, Самойловичу здавалося, що зараз вiн почує сухий поклац i з цiвок виплесне вогонь. Поклацу вiн не почув, проте розiмкнулися спеченi вуста кошового i видихнули з хрипом i кривавою пiною: "Клянуся богородицею, ми ще зустрiнемося з тобою, поповичу".

Самойлович i зараз пам'ятав той погляд i тi слова. Коли вiз проїхав, вiн подумав, що ота пилюка з — пiд копит i колiс притрушує його слiд назавжди. Може, вони й зустрiнуться, але вже там… — за межею. Ворохобного кошового повезли туди, звiдки не вертаються, — в Сибiр. Але не минуло й року, як вiн повернувся. Про те пильно просили царя запорожцi, а також польський король, погромлений турками пiд Кам'янцем — Подiльським та Львовом. Вiн страхав царя басурманами, вiщував погром i московським вiйськам, єдиною панацеєю од усiх лих вважав повернення на кiш Сiрка. Цар повернув Сiрка з Сибiру. А тепер той заварює на Сiчi пиво, яке сьорбати доведеться й царевi, котрий з чиєїсь нерозумної намови, а може, з власних недомислiв хоче помирити їх. Як повiдав писар коша, навiть про ту царську милiсть Сiрко казав таке: "А що з Сибiру мене вчинили на волю, то було нас кiлька чоловiк, що ми вже домислилися, як i самим звiдти вийти".

Про все це гетьман пише царевi в листi. Про бунтiвникiв, якi скупилися довкола Сiрка. Про непослух селян, якi не хочуть платити чинш i сичать Сiрковим iменем. Вiн, гетьман, був змушений перейняти всi дороги на Сiч, поставити скрiзь залоги, аби не допустити до Сiрка обозiв з хлiбом та огнистою зброєю. Його можна взятiї тiльки змором. Мислив отако широко, державно й не мiг одкараскатись од думки, що закипає злiстю не через листи Сiрковi непоштивi й навiть не через те, що той перевищує його славою та звитягою, а що буцiм йому нiчого не треба, буцiм совiсть його не тьмянiє, а слава не iржавiє. Чому ж не кажуть так про нього, гетьмана, чому навiть генеральна старшина, пiднiмаючи за нього чари, мимрить щось лише про розум, розважливiсть, статечнiсть?

Гетьман уже давно не дивився на золоту гармату, яку тримав у лiвiй руцi. Його невисоке чоло покреслили глибокi зморшки, голова похилилася, невеликi густi вуса обвисли. Гриз важку думу, як вовкулака кiстку. Танув на свiчках лiй, скапини збiгали по рум'яних щоках херувимiв на пiдсвiчнику й падали просто на пiдлогу, але вiн не помiчав того. Незрушно завмерла на стiнi короткотулуба хистка тiнь з непропорцiйно малою, гостролицьою головою. Гетьман справдi мав невеличку голову, загострене лице й невеликi вуха, але статури був не щупавої.

I враз тiнь схитнулася — гетьману так i здалося: спочатку схитнулася тiнь, а вже за нею вiн. Великими витрiшкуватими очима обвiв залу. Нiби вперше бачив її. А може, справдi вперше побачив її у великiй суєтнiй круговертi. Для чого збирав оце все? Хто ним скористається? Ще жодному з гетьманiв не вдалося запомогтися добром, зiбраним своїми руками. Прахом пiшли набутки Виговського i Брюховецького (вже й самi обернулися в прах, а знав же обох, пив за одним столом i навiть сьорбав кулiш з одного казана), розгубив по чужих дорогах батьковi набутки Хмельниченко, синi снiги замели слiд за саньми, на яких повезено скарби Многогрiшного. (Гай — гай, колись будь — яка смерть згнiчувала молоде серце, наливала його страхом i смутком. А тепер вже й не страшно, i не вельми сумно."Бо й сам минаю. Нi! Ще не минаю. Повладарюю. Iнакше — навiщо все це…") Його власнi скарби теж декому кiсткою в горлi. Найперше — Сiрковi."Гетьмановим золотом можна встелити дорогу до раю". Встелити, либонь, можна. Але яка взувачка по нiй ступатиме? Постоли чи сап'янцi. Постоли, вони легшi, побiжать швидше. (Й то не заспокоєння, що таке доля чинить з усiма). Людина живе, збирає рiч до речi iкони i кожухи, лави i столи, рушники й келихи, а тодi залишає все, i виявляється, що воно тривкiше за саму людину. А як вона радiла кожнiй дрiбничцi!

Зненацька йому тупо б'є в скроню думка: а таки ж все те, що надбав, що оглядав допiру, — прах. Думка проста i ясна, найпростiша iстина ясна завжди. Завтра вiн помре, а все це залишиться. Кому? Розтягнуть за один день, i навiть вдячнiсть не ворухнеться в жодному серцi, а тiльки злораднiсть i зверхнiсть — вiчна зверхнiсть живого над мертвим.

Нi, нi, затоптує, забиває ту думку, як затоптують, забивають пожежу в лузi. Поки воно моє, всi пiд моїми чобiтьми. I вiн теж.

Думка про Сiрка не дає гетьмановi спочинку.

Нинiшнiй кошовий Сiчi вар'ює проти нього i проти лiвобережцiв та правобережцiв, пiдмовляє козакiв зiйтися в Масловiм Ставi й обрати вольними голосами одного гетьмана для обох берегiв. Орди — нує суплiки i йому, в яких закликає"вчинити так, як за Хмеля було".

Не доведи боже ще раз до такого, як було за Хмеля. А Сiрку те тiльки й сниться.

Якби гетьманова воля, вiн би добрав способу змести ворохобного кошового зi своєї путi. Адже i тодi, першого разу, виманив з сiчового лiгвиська. Сiрко приїхав прямiсiнько в Жученкiв стан. Привiз полоненого мурзу Танмамета, якого городовi козаки попросили у запорожцiв буцiм для вивiдної розмови, й опинився в колодках. Має гетьман у головi хитрого плана й зараз. Одначе в Москвi не важаться на його гарячi клопотання. Вiн шле їх одне за одним, вказує на всi злi учинки кошового, проте розв'язати собi руки не може.

У цю мить гетьмановi спливає на мисль ще один пiдступ кошового. Богопротивний, лиховiсний замiр, учинений зовсiм недавно."Симеон… Царевич Симеон…"Гарячий, змiїстий вогник прокотився в грудях. Стало жарко й хороше. Так хороше гетьмановi не почувалося вже давно. Сiрко сам ступає до ополонки, прорубаної власними руками. Треба тiльки якомога переконливiше вказати царевi на те. Тепер його ворог вже не одкрутиться. А напише вiн ось що… Гетьманова рука карбувала в повiтрi слова, що аж переплiскувало з келиха червоне, наче кров, вино. Потерпаючи, аби не розгубити гарно укладенi слова, притьма кинувся iз зали, поминув два довгi покої i впав на стiлець.

Перо порскало чорнилом, хрускотiло, вiн гнав його по паперi, лишаючи позаду широкi чорно — коричневi плями й частокiл поламаних, похилених праворуч лiтер. Завтра писарi розберуть їх i змайструють рiвний високий палiсад, з?за якого Сiрковi вже не вибратися зроду — вiку.

Розмiрковуючи над щойно написаним, накинув наопак криту малиновим плисом шубу з горлового лисячого хутра, пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, яке виходило в двiр. Залитий неживим мiсячним сяйвом березовий гай унизу мрiв, як сонмище мерцiв, що прийшли на покуту. Здавалося, то зачаїлися одна при однiй бiлi душi, благають, вимолюють у когось прощення. Чи не в нього?

"Я сам грiшний", — подумав, щиро перехрестився й вернувся до столу. Голосно прокашлявся. За стiною куняли рiзного штибу писарi канцелярiї. Кiлька їх завше мав пiд рукою. Записували його думки, виконували велiння, а ранком розказували всiм, що гетьман не спить i вночi, клопочеться за свiй люд, за свiй край. Писарям Самойлович платить щедро.

* * *

Мiсяць заглянув у вправленi в олово шибки вiкна, освiтив шмат бiлої стiни з маленьким, повiшеним упоперек килимком, iкону божої матерi з немовлям, що, здавалося, тягнулося ручкою до шаблi, почепленої на килимку, низеньку лавицю, на якiй, звiсивши до пiдлоги праву руку, на лiвому боцi спав отаман. Промiння заструменiло йому мiж шорстких вусiв, залоскотало мiцно сплющенi повiки, й вони здригнулися, ледь — ледь стрiпнувши вiями Сiрко провiв по щоцi рукою, немов оддирав од неї невидиму павутину, зiтхнув i повернувся обличчям до стiни. Вiн i далi спав мiцним, спокiйним сном I снився йому степ, запiнений ковилою, пiдпалений червоними тюльпанами, i висока могила, а на тiй могилi двоє козакiв — один молодий, а другий вже лiтнiй, у лихiй одежинi, але при доброму риштунку Молодий — то Лаврiн, а лiтнiй — хтозна, бо зорив у степ, приклавши руку дашком до чола, нiби ховав од нього свiй вид. Сiрко вгадував i не вгадував того козака, вiд чого було трохи досадно. Козак стояв мiцно, пильнуючи своєї справи.

9
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело