Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 6
- Предыдущая
- 6/81
- Следующая
Це був чоловік років сорока. Одягнутий у добротний дублений кожух з сивим коміром і такою ж окантовкою, чорноокий, горбоносий, він гордовито сидів у оздобленому сріблом сідлі, кидаючи навкруги з-під соболиної шапки бистрий погляд.
Мурза опустив руку з нагайкою. Його темне обличчя розпливлося в усмішці.
– Вітаю пана полковника! Нічого особливого не трапилося, провчив трохи одного раба, щоб чемніший був!
Яцько глянув на другого вершника, що прибув разом з красенем полковником, і впізнав у ньому Свирида Многогрішного. Від Арсена Звенигори хлопець уже знав, що колишній невольник, з яким йому довелося пасти овець у турецького спагії, став старшиною у війську Юрія Хмельницького, а тому, щоб не потрапити йому на очі, шмигнув у натовп і з-за плеча дідуся Онопрія став назирати: що ж буде далі?
Тим часом полковник швидко запримітив дівчат, що, зблідлі, налякані, стояли перед мурзою. Деякий час він пильно розглядав їх, у задумі крутячи лівою рукою невеличкого чорного вуса, потім повернувся до Свирида Многогрішного і кинув через плече:
– Цю сім'ю я заберу з собою в Корсунь!
– Слухаюсь, пане полковнику, – вклонився Свирид Многогрішний.
– Якщо я повернуся пізніше, поселиш їх на острові, у замку.
– Слухаюсь, пане полковнику. У мурзи враз злетів з лиця усміх.
– Чекай, чекай, полковнику! – сказав він насуплено. – Перш ніж розпоряджатися долею цих людей, непогано було б дізнатися про мої наміри щодо них.
– Я слухаю, мурзо, – повернувся до нього полковник.
– Пан полковник може брати собі всіх людей, крім оцих двох дівчат. Вони належать мені!
– На якій підставі?
– Військова сила в моїх руках… Це мій ясир!
– Але ж мурза Кучук має пам'ятати наказ великого візира, що жодна жива душа не може бути взята в ясир без дозволу на те ясновельможного гетьмана!
Мурзу пересмикнуло. Він ледве стримував гнів.
– То з Правобережжя… А тут Лівобережжя, наскільки я розумію!
– Все одно… Ці люди будуть переселені на Правобережжя і стануть підданими Порти! Як же ти, мурзо, осмілишся брати ясир у володіннях падишаха?
– Але ж я повинен одержати щось за цей похід!- вигукнув розлютований мурза. – Чи пан полковник гадає, що я даремно допомагатиму гетьманові?
– Чому ж даремно? Мурза одержить, що йому належить…
– Одержить, одержить! Мовляв, на тобі, небоже, що мені негоже! А я звик брати те, що мені подобається!.. Зрештою, я можу й сам, без гетьмана, піти походом на Лівобережжя і набрати бранців стільки, скільки захочу!
– Звичайно, можеш, мурзо… Але зараз ми йдемо на Лівобережжя не для того, щоб ти захопив ясир, а для того, щоб приєднати його до володінь падишаха!
– Тьфу, шайтан! – плюнув мурза. – Хай буду я проклятий, якщо вдруге погоджуся на таких умовах допомагати вашому гетьманові!
– Не нашому гетьманові, а підданому і союзникові султана! – відрізав полковник.
Розуміючи, що розмова набрала небезпечного характеру, мурза промовчав. Але судячи з того, як блискотіли його очі і хижо кривився широкий рот, можна було безпомилково вгадати, що він не залишив наміру заволодіти дівчатами. Поряд з ним, теж зблідлий від люті й ненависті, закам'яніло сидів в сідлі Чора. Молоденький мурза розумів, що втручатися в розмову дорослих він не має права, тому мовчав. Однак усім серцем він, очевидно, був на боці батька і важко глипав на полковника, який, здавалося, не помічав його.
Полковник зробив примирливий жест і лагідно промовив:
– Не личить нам тут сваритися, мурзо, залишимось друзями! Прибудемо в Корсунь – там побалакаємо… А зараз у нас багато інших турбот… Пане хорунжий, – звернувся він до Многогрішного, – я хочу поговорити з народом. Накажи, щоб усі підійшли ближче і слухали уважно!
Многогрішний кивнув головою, підвівся на стременах і гукнув у натовп:
– Земляки! Не бійтеся нас! Я хорунжий гетьмана Юрія Гедеона Венжика Хмельницького Свирид Многогрішний… А це, – він зробив шанобливий уклін у бік свого супутника, – корсунський полковник Іван Яненченко… Він хоче говорити з вами! Підійдіть сюди і уважно слухайте!
Хуторяни почали боязко підходити, збиваючись в один великий гурт. Навколо них щільно стали кінні татари.
Многогрішний осадив свого коня. Наперед виїхав полковник Яненченко.
– Люди! – голос у нього був різкий, сильний. – Ми прийшли сюди, на Лівобережжя, не як вороги, а як ваші визволителі! Більшість із вас – вихідці, втікачі з правого берега… Кожному мила своя сторона. Тож ми надаємо вам змогу повернутися назад, на свою батьківщину, що жде не діждеться ваших працьовитих рук. Там, на Корсунщині, Богуславщині, Уманщині, Вінниччині, ваші хати, ниви, ставки та озера, там – могили ваших батьків та прадідів!.. Навіть дикі звірі люблять свій край… А ви ж люди! Ми обіцяємо вам захист від ворогів! Ви будете вільнії Землі – скільки хочеш! Селися – де хочеші Ніхто не братиме з вас ні подушного, ні комірного, ні млинового, ні шляхового, як це ви платите тут! Не буде там ні гетьманських оранд, які ввів ненависний усім попович, ні воєводських стацій!.. Тож забирайте все своє добро, запрягайте в сани коней чи волів, садовіть дітей і старих – та й гайда з богом у дорогу!
Натовп сколихнувся. Всі раптом загули, зашуміли. Радість від того, що це ще не татарська неволя, почала поволі гаснути. Куди їхати? Як покинути свої хатини, клуні, повітки, поля, засіяні озиминою? Що чекає їх у новому краї? Голод, холод, татарський нагай? Адже всім відомо, що на Правобережжі майже все спалено, стоптано, знищено!.. До яких же молочних рік і кисільних берегів приведе їх цей бистроокий полковник?
Серед жінок почулося схлипування. Потім котрась заголосила. Глухо зарокотало басовите чоловіче невдоволення.
З натовпу наперед випхався Іваник. Зінька хапнула його за рукав свитки, щоб притримати, але чоловік відмахнувся од неї і став насупроти полковника.
– А якщо, приміром, знаєш-маєш, я нікуди звідси не хочу їхати, ласкавий пане полковнику? Га? Як бути тоді? Чи можу я залишитися з родиною тута?
Він поклонився полковникові в пояс і, випроставшись, м'яв у руках кудлату овечу шапку, чекаючи шанобливо відповіді.
Янеяченко зміряв його важким, суворим поглядом.
– Жодна жива душа тут не залишиться! Поїдуть усі!..
– Але ж чому? Я вже тутечки, знаєш-маєш, звик, обжився… І не хочу повертатися, приміром, на свою Уманщину, де турки й татари з Дорошенком геть чисто все витоптали, спалили, а людей або забрали в полон, або постинали… Там зараз, либонь, одні вовки виють на пустирищах та гайвороння кружляє над безлюдним степом…
Яненченко ще більше потемнів на виду.
– Поїдеш, вишкребку! Ти чуєш – поїдеш! Ми силою заберемо від Самойловича весь люд і переведемо на той бік! Заселимо Правобережжя!..
– Гм, звичайно, заберете, якщо подужаєте, – просторікував упертий чоловічок, знову кланяючись полковникові. – Тільки ж…
Він не встиг закінчити думки, Яненченко раптом вихопив з піхов шаблю і заніс над головою. Лють спотворила полковникове обличчя. В чорних очах блиснув вогонь.
– Замовкни, блазню!
Він не здержав би руки. Але тут з гурту вирвалася Зінька і своєю могутньою статурою затулила чоловіка.
– Пане полковнику! – крикнула. – У мене ж двійко діток! Яненченко якусь мить повагався, потім опустив шаблю.
– Так ось мій наказ! – кинув він у натовп. – Всі чоловіки й діти залишаться тут, а жінки й старі повернуться додому, запряжуть коней чи волів, заберуть одяг та збіжжя – і в путь!.. До Корсуня вас супроводжуватиме загін пана хорунжого! Хто має намір утекти, хай спочатку пересвідчиться, чи міцно його голова держиться на плечах! Татари дуже швидко відокремлять її від тіла! Або ж заарканять і потягнуть у Крим чи в Буджак!.. Пане хорунжий, ти чуєш?
Многогрішний кивнув головою.
За якусь годину валка саней, навантажених домашнім скарбом хуторян, з отарами овець та гуртами худоби, виїхала з Дубової Балки, її супроводжував чималий татарський загін.
Вибравшись узвозом нагору, люди оглянулись назад, щоб востаннє побачити рідні оселі. І не повірили своїм очам: весь хутір палав! Вулицями мчали вершники зі смолоскипами в руках – і за ними спалахували солом'яні та очеретяні стріхи хатин, повіток, клунь. Здіймалися до неба малинові язики полум'я над стіжками сіна й соломи. Буро-сизий дим слався широкою долиною Сули, вкриваючи іскристо-білий сніг чорним попелом.
- Предыдущая
- 6/81
- Следующая
