Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 17

• Предыдущая
• 17/38
• Следующая

— Поділяю і приєднуюсь, — відповів Костянтин Васильович.

— Думка майора, напевне, співпадає з міркуваннями генерала Роговцева?

— Так точно! — підтвердив Анзор.

— Я теж згоден: пропозиція Студентки повністю відповідає нашій думці про Арійця.

Сербулов на хвильку замовк, ніби підкреслюючи короткою паузою, що з цим питанням покінчено.

— Тепер зважимо: чи слід вербовку доручати безпосередньо Студентці? Ваше слово, товаришу підполковник.

— Гадаю, що впорається, але…

— Ви не певні?

— У неї в цій справі нема досвіду…

— А що скажете ви, товаришу майор?

— Тут слід добре помізкувати.

— Якщо існує непевність, може бути провал. Ми не маємо права свідомо наражати Студентку на небезпеку. Звідси випливає: потрібна випробувана, рішуча, ініціативна людина, що вміє напосісти, вплинути, переконати. Скажіть, товаришу майор, серед ваших працівників знайдеться така кандидатура.

— Є, — відповів Анзор. — Назвати можете?

— Так.

— Хто він?

— Старший лейтенант Марков.

— Підстави?

— Марков — досвідчений офіцер, з перших днів війни на оперативній роботі. Кілька разів був у тилу ворога. Чудово володіє німецькою мовою. Крім того, у нього з Студенткою особливі стосунки.

— Точніше?

— Це він ще у Львові залучив її до нашої роботи.

— «Хрещений батько»?

— Виходить, так, хоч вони майже однолітки. І ще одне…

— Я вас слухаю.

— Марков дав Студентці завдання влаштуватися на роботу в прифронтові розвідувальні органи ворога. Дав місцеві зв’язки і явки. Але фронт… Коротко кажучи, вона змогла виконати завдання аж тоді, коли німці загарбали Північний Кавказ. Зв’язку не мала, і ми про неї нічого не знали. її знайшов Марков.

— Хіба він знав?

— Ні, знайшов випадково. Проте ми б її все одно виявили, бо вже робили облік спецслужб. Але сталося так, що знайти Студентку випало саме «хрещеному батькові».

— Це важливо.

— Але це ще не все! — похопився майор.

— Цікаво! Продовжуйте.

— Студентка врятувала Маркову життя.

— За яких обставин?

— Маркова викрив як радянського розвідника обер-лейтенант Мюллер. Марков цього не знав і потрапив би до рук гестапо або загинув.

— Звідки така певність?

— Мюллер вже забирав його до комендатури, але Студентка діяла рішуче і ліквідувала фашиста.

— Ясно! І звідси виникла справа, в яку втрутився Арієць.

— Так точно!

— Що ж, за Марковим моральне право тепер забезпечити успіх Студентці. Я так думаю, а як ви, товаришу підполковник?

Калина пригадував:

— Здається, Марков був тяжко поранений? Під час переходу лінії фронту.

— Було, — визнав Тамбуліді і уточнив: — Чотири місяці тому.

— Який у нього зараз стан здоров’я? — запитав Сербулов.

— Не скаржиться.

— Отже, — підсумував Сербулов, — з нашого боку заперечень нема. Тільки запам’ятайте, товаришу майор: останнє слово — за лікарями! Не до нашого тилу людину відряджаємо…

Проте обговорення ще не було закінчено, хоч, здавалося, коло проблем вичерпалося.

— А тепер повернемося до початку, — раптом сказав Григорій Іванович. — Погляньмо на це діло з боку перспективи, з боку можливостей, які нам відкриє успішна вербовка Арійця. З його допомогою і відповідним забезпеченням з нашого боку виникає реальна можливість виходу Студентки за кордон, в центр рейху, в Берлін. — Сербулов примружив очі. — Костянтине Васильовичу, підкажіть, чим ми можемо забезпечити Студентку для реалізації цього плану? Калина не був готовий до відповіді, тому обмежився:

— План для мене новий, Григорію Івановичу. Тому я над цим не думав.

— А ви згадайте опис речей, вилучених у гауптмана Адольфа Шеєра, — підказав з зичливою усмішкою Сербулов.

Аж тут Калину осяяла догадка.

— «Сплячий лелека»! — радісно проказав він.

— Гадаєте, допоможе «Лелека»?

— Мусить!

Анзор Тамбуліді зацікавлено слухав.

За вікном дме м’який, марудний вітер і падає набряклий вологою сніг впереміш з дощем. На вулиці — розбовтана колесами тванюка. Другий день сунуть заляпані маскувальними плямами вантажні машини, везучи на захід майно, канцелярське начиння і паперовий мотлох тилових частин. Усе це має офіційну назву — «передислокація», яку, враховуючи кепську ситуацію на фронтах, легко перетлумачити на коротше — «втеча». Але хто в рейху наважиться на такі небезпечні лінгвістичні вправи? Слово «втеча» може потягти за собою — «концтабір».

Дме мокрий вітер.

У таку негоду не хочеться полишати кімнатне тепло. Проте для власників собак погода не існує. Це мінімальна плата за незрадливу собачу любов. У спеку і холод, у зливу і завірюху, ранком і увечері, з поганим настроєм чи з добрим мусиш братися за поводок. Не варто навіть цікавитися наперед прогнозом і відповідно до нього планувати своє дозвілля. Однаково у певний час мусиш потриматися за поводок. «Вдягай, хазяйко, чоботи і йди зі мною!» Віт нагадає про свій час. Без гавкоту, без скімління, своєрідно — починає метушливо крутитися біля хазяйчиних ніг.

І ось фрейлейн Крістіна Бергер уже крокує обіч шляху у забруднених чоботях, в одразу вимитому до блиску плащі з каптуром. Чорний Віт повагом ступає поряд, раз у раз струшуючи із зволоженого хутра краплини. Отже, прогулянки шарфюрера Бергер завжди вмотивовані. Пес поза підозрою. З Бітом Крістіна йшла на першу контактну зустріч з посланцем звідти. Невідомо, з ким саме. Тільки знала, що це буде сміливий товариш, бойовий друг. Ось уже скоро…

А за нею назирці, на протилежному боці вулиці, не поспішаючи, прошкувала добре знайома Крістіні людина, до якої часто линули її думки. Ту людину ховала довга колона вкритих брезентом машин. Проте на відстані, у вечірніх сутінках її важко було б упізнати. До того ж гауптман, що йшов за нею, низько насунув кашкета, підняв комір плаща.

Ні, Крістіна впізнала б його, якби зустріла, хоч знала за двома іменами, ворожими одне одному, як лінії фронтів, — Олексій Марков і Лотар Краузе. Але тепер він не був ні Марковим, ні Краузе, про що свідчили його бездоганні документи на ім’я Отто Лоренца, який прибув відпочити після важкого поранення. І той Отто Лоренц намагався не потрапити на очі Крістіні передчасно. Він підійде до неї, коли проминуть казино, у точно обумовлений час, у певному місці. Скаже пароль, хоч вона знайома з ним особисто.

А тим часом доля креслила трикутник, готуючи до виходу ще одну особу, яка таїла в собі для двох інших смертельну небезпеку.

Та особа перебувала в казино. Вона завітала сюди на кілька хвилин у справі, котру легко можна було б полагодити, скориставшись телефоном. Однак характерною її рисою була ретельність, вона любила у всьому переконуватися особисто. Ту рису цінував шеф оберштурмбанфюрер Хейніш.

Особа, про щось задумавшись, дивилась у вікно. Службові клопоти не обтяжували голову того чоловіка. Навпаки, в ній снували дуже романтичні думки, одвічні, як світ, і невмирущі, як людство: «У чому таємниця кохання? Воно стимулює життя, продовжує його. Та хіба природі не досить суто фізіологічного? Цілком! Чому ж людина приречена ще й на химерні муки кохання? Кожного чоловіка, скільки б він не знався з жінками, хвилює одна-єдина. Навіть коли вона недосяжна, мов далека зоря. Невже господь покарав людей саме нерозділеним коханням? Біблія бреше, твердячи, буцім карою є праця… Нісенітниця!»

За тими роздумами сяяло золотаве волосся, вимальовувалися голубі очі, спокусливі вуста Крістіни.

«Людину підняв над твариною плід райського древа пізнання, що породив розум і любов. Ми, німці, ніколи не були дуже релігійними, над усе ставимо розум. Ми сентиментальні, але не емоційні. Мозок шукає вигоди, а кохання цього не пропонує. Але розум перетворює на свого раба саму людину, якщо людина подолала любов. Та вже коли надходить така казкова мить, розум капітулює перед всевладною стихією справжнього кохання, могутнього, як саме життя…»

• Предыдущая
• 17/38
• Следующая