Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 101

• Предыдущая
• 101/203
• Следующая

— Милості, мосьпане, прошу милості!

Стражники оглядали бойовисько, а надто вовків, зачудованими очима на блідих обличчях. Коли Літо повернувся до трупу Галі, аби харчуватися далі, Йозет кинув ножа і перегнувся у кущі блювати. Навіть маестер Лювин, вийшовши з-під дерев, на якусь мить здавався враженим, але швидко опанував себе, похитав головою і перебрів струмком на Бранів бік.

— Тебе поранено?

— Він мені ногу порізав, — повідомив Бран, — та я однак нічого не відчуваю.

Маестер став на коліна, аби оглянути рану, а Бран повернув голову. Під вартовою сосною стояв Теон Грейджой з луком у руках і всміхався. Як завжди. У м’який грунт перед ним було встромлено з півдесятка стріл, але знадобилася йому лише одна.

— Мертвим ворогом слід милуватися, як гарним краєвидом, — оголосив він.

— Джон завжди казав, що ти бовдур, Грейджою, — гучно мовив Робб. — От якби ж прив’язати тебе у дворі та дозволити Бранові випустити по тобі кілька стріл. І йому, і тобі була б наука.

— Ти маєш дякувати мені за життя твого брата.

— А якби ти промазав? — запитав Робб. — А якби тільки зранив? А якби в нього рука смикнулася? А якби у Брана влучив? Та на ньому міг бути панцер, ти ж бачив лише його лахи зі спини! Що б тоді сталося з моїм братом? Ти про це взагалі думав, Грейджою?

Теонова усмішка згасла. Він похмуро знизав плечима і взявся одну за одною збирати стріли.

Робб обпалив поглядом сторожу.

— А вас де носило? — запитав він грізно. — Ви мали їхати відразу слідом за нами.

Стражники понуро переглянулися.

— Та ми їхали слідом, мосьпане, — відповів Квент, наймолодший, в якого брунатна борода ще тільки засіялася. — Спершу чекали на того віслюка, маестра Лювина… ой, перепрошую пана… а тоді, ну, той…

Він зиркнув на Теона і збентежено відвів очі.

— Я побачив тетерука, — роздратовано буркнув Теон. — Хіба я міг знати, що ти полишиш хлопця самого?

Робб обернувся і зиркнув на Теона ще раз. Бран ще ніколи не бачив його таким розлюченим, але брат нічого не сказав, лише став на коліна коло маестра Лювина.

— Чи важко поранено мого брата?

— Подряпина, — відповів маестер, вмочуючи ганчір’я у воді струмка, щоб промити рану.

— Двоє з них носили чорне, — мовив він до Робба, поки працював.

Робб зиркнув туди, де у струмку лежав Стів. Чорне лахміття теліпалося у швидкій воді.

— Втікачі з Нічної Варти, — похмуро мовив він. — Щось тих йолопів лихо принесло заблизько до Зимосічі.

— Часто-густо важко відрізнити дурість і відчай, — мовив маестер Лювин.

— Чи нам поховати їх, мосьпане? — запитав Квент.

— Нас би вони не ховали, — відповів Робб. — Відрубай голови, відішлемо на Стіну. Решту залиш для гайвороння.

— А що з цією робити? — Квент тицьнув пальцем на Ошу.

Робб рушив до неї. Вона була на голову вища, та при Роббовому наближенні впала на коліна.

— Даруйте мені життя, мосьпане Старку, і я буду ваша.

— Моя? Навіщо мені втікачка і кривоприсяжниця?

— А я нікому присяги не давала, щоб нею кривити! То Стів та Вален зі Стіни утекли, не я. Чорні гайворони жінок у себе не тримають.

Теон Грейджой підібрався ближче.

— Віддай її вовкам, — закликав він Робба. Очі жінки метнулися до того, що залишилося від Галі, й так само швидко назад. Вона здригнулася. Навіть стражники перезирнулися та скривилися.

— Вона жінка, — мовив Робб.

— Дикунська жінка, — заперечив Бран. — Казала, що мене треба живим відвезти до Манса-Розбишаки.

— Ти маєш ім’я? — запитав її Робб.

— Оша, з ласки мосьпана, — похмуро пробурчала вона.

Маестер Лювин підвівся.

— Нам не завадить допитати її.

Бран побачив полегшення на братовому обличчі.

— Як скажете, маестре. Вейн, зв’яжи-но їй руки. Піде з нами до Зимосічі… а там помре чи житиме, залежно від того, що розповість.

— Зерти хоцес? — буркнув Морд, дивлячись вовком. У дебелій руці з опецькуватими пальцями він тримав мисчину квасолі з олією.

Тиріон Ланістер помирав з голоду, але не збирався плазувати перед тією твариною.

— Подайте ягнячу ніжку, — легковажно мовив він з купи загидженої соломи у кутку цюпи. — До неї тарелю горошку з цибулею, свіжоспеченого хліба з маслом, а ще глечик вина з прянощами, аби запити. Можна пива, якщо з вином тяжко — обіцяю не надто перебирати харчами.

— Осьо харць, — відповів Морд. — Осьдецьки.

Він простягнув миску. Тиріон зітхнув. Наглядач являв собою надзвичайно тупе, жирне одоробло з чорними гнилими зубами та крихітними темними очицями. На лівій половині обличчя вкидався у око жахливий шрам: свого часу Мордові стяли сокирою вухо та шматок щоки. Подальший розвиток подій Тиріон бачив так само ясно, як і свого потворного сторожа, але занадто вже хотілося їсти. Отож він потягся за мискою з квасолею.

Морд забрав її до себе, вишкіряючись.

— Осьдецьки, — повторив він, тримаючи миску так, щоб Тиріон не дістав.

Тиріон так-сяк звівся на ноги, потерпаючи з кожним рухом.

— І не набридла тобі ця тупа гра? — запитав він і спробував ухопити миску з квасолею.

Морд відчалапав назад і вишкірився на усі свої гнилі зуби.

— Ходи сюди, цоловіцок.

Він витягнув руку з мискою так, що та зависла за краєм, де закінчувалася підлога і починалося небо.

— Зерти хіба не хоцес? Ходи сюди, цастуйся!

Закороткими руками Тиріон не міг дістати миску, а ступати занадто близько до краю не хотів. Мордові досить було трохи підіпхнути його товстим білим черевом, аби залишити від нього саму тільки гидку червону пляму на каменях Небосхилу, як від багатьох бранців Гнізда на протязі століть.

— Якщо подумати, ані краплі я не голодний, — заявив Тиріон, повертаючись до кутка.

Морд загарчав і розімкнув тлусті пальці. Миску підхопив вітер, і вона полетіла донизу, перевертаючись. Їжа зникла з виду, хоча одна жменька квасолі порснула просто на них, назад до цюпи. Наглядач зареготав, трясучи черевом.

Тиріон відчув напад гніву.

— Драний вилупок з рябої дупи, — виплюнув він. — Щоб ти здох од кривавої дрислі.

За це Морд хвицьнув його ногою — увігнав підкованого носака в ребра, коли вже виходив.

— Беру свої слова назад, — видавив з себе Тиріон, зігнувшись навпіл на соломі. — Сам тебе заріжу, присягаюся.

Важкі, обкуті залізом двері гримнули, зачиняючись. Тиріон почув брязкіт ключів.

«Для такої маленької людини я маю задовгого язика», розмірковував він, повзучи до свого кутка у тому приміщенні, яке Арини для сміху називали підземеллям. Тиріон згорнувся під тоненькою ковдрою, яка складала усю його постіль, споглядаючи блискуче, порожнє сине небо та віддалені гори, яким не було видно кінця. Він жалкував, що не має з собою шкури сутінькота, яку виграв у Марільона в кості. Той зняв її з тіла ватажка розбійників; шкура тхнула кров’ю та пліснявою, але була товста і тепла. Морд відібрав її, щойно побачив.

Вітер шарпав його ковдру, наче кігтями. Конура, де він сидів, була жалюгідно мала навіть для карлика. Менше ніж за п’ять стоп там, де у будь-якому порядному підземеллі мала бути стіна, закінчувалася підлога і починався простір. Тиріон мав удосталь свіжого повітря і неба, а вночі — місяця з зірками, проте радо і миттєво проміняв би їх на найтемнішу і найвогкішу яму в надрах Кастерлі-на-Скелі.

— Ти полетис, — пообіцяв йому Морд, коли уштовхував до цюпи. — Три тизні сидис, цотири сидис, п'ять сидис, потім летис.

Арини мали єдину в'язницю в усіх королівствах, з якої в’язні могли вийти, коли їм заманеться. Того першого дня, за кілька годин зібравши докупи усю сміливість, Тиріон ліг на живіт і підповз до краю, аби висунути голову і глянути вниз. До Небосхилу було шістсот стоп униз, самим повітрям. Висунувши голову якомога далі, можна було бачити інші цюпи: направо, наліво, угорі. Тиріон сидів, наче бджола у кам’яному стільнику, от тільки крила йому повідривали.

У цюпі панувала холоднеча, вдень і вночі завивав вітер, а найгірше за все — підлога була похила! Не занадто, але достатньо, щоб він боявся заплющити очі — ану ж покотиться і прокинеться тільки тоді, як зіслизне з краю. Не диво, що «небесні келії» зводили людей з розуму.

• Предыдущая
• 101/203
• Следующая