Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 21

• Предыдущая
• 21/203
• Следующая

Саме тоді Бран побачив її обличчя. Вона закрила очі й стогнала з розтуленим ротом. Золоте волосся метлялося з одного боку в інший, голова хиталася туди-сюди, та все ж Бран упізнав королеву.

Мабуть, він видав якийсь звук. Раптом її очі розплющилися, і вона втупилася просто у нього. А тоді заверещала.

Далі все сталося дуже швидко. Жінка шалено відкинула від себе чоловіка, волаючи та показуючи на вікно. Бран спробував перегнутися навпіл, щоб дотягнутися руками до химери. Та занадто поспішив. Руки шкрябнули гладкий камінь, ноги з жаху розціпилися, і раптом він зрозумів, що падає. Миттєва запаморока, все болісно похилилося, мимо майнуло вікно… Він викинув руку, вхопився за приступок, не втримався, піймав знову іншою рукою. Гойднувся, добряче вдарився об стіну, аж подих перехопило… Зрештою Бран повис на приступку, зачепившись однією рукою й важко дихаючи.

У вікні над ним з’явилися два обличчя.

Королева… Бран упізнав і чоловіка біля неї. Вони нагадували віддзеркалення один одного.

— Він бачив нас, — верескнула жінка.

— Та вже ж, — відповів чоловік.

Бранові пальці почали ковзати. Він ухопився за край другою рукою. Нігті намагалися вчепитися у твердий камінь. Чоловік потягнувся униз.

— Берися за руку, — мовив він, — бо впадеш.

Бран ухопив його руку і тримався з усієї сили. Чоловік висмикнув його на приступок.

— Що ти робиш? — вигукнула жінка.

Чоловік не зважав на неї. Він був дуже сильний. Далі він поставив Брана на підвіконня.

— Скільки тобі років, хлопче?

— Сім, — відповів Бран, тремтячи з полегшення. Його пальці надавили на руці чоловіка глибокі сліди. Соромлячись, він відпустив руку.

Чоловік зиркнув на жінку.

— До чого змушує кохання, — мовив він з огидою. А тоді виштовхнув Брана з вікна.

З вереском Бран вилетів назовні спиною вперед, не маючи за віщо вхопитися. Двір стрімко полетів йому назустріч.

Десь далеко вив вовк. Гави кружляли навколо зруйнованої вежі, чекаючи насіння.

Десь у величезному кам’яному лабіринті Зимосічі завивав вовк. Його виття висіло над замком, наче знак жалоби.

Тиріон Ланістер підняв очі від книжок і затремтів, хоча у бібліотеці було затишно і тепло. Слухаючи вовче виття, чоловік неначе переставав бути самим собою, тут і зараз, а натомість опинявся у темному лісі власної душі, голий перед хижою зграєю.

Коли лютововк знову завив, Тиріон захряснув шкіряну обкладинку важкої книги, яку саме читав: столітньої давнини трактат, написаний якимсь давно померлим маестром про те, як пори змінюють одна одну. Він позіхнув і прикрився долонею. Читальний каганець миготів, залишки олії догоряли, а крізь високі вікна просочувалося вранішнє світло. Він читав усю ніч — таке траплялося часто. Тиріон Ланістер не надто полюбляв спати.

Злізаючи з лави, Тиріон відчув, як затекли ноги. Він розтер їх, трохи повернувши до життя, і важко прошкутильгав до столу, де тихенько хропів септон, поклавши голову на відкриту книжку. Тиріон прочитав назву. Житіє великого маестра Етельмура. Не диво, що він заснув.

— Чайле, — покликав він неголосно. Молодий септон підскочив, збентежено блимаючи очима. Кришталь його ордену заметлявся на срібному ланцюжку навколо шиї.

— Я піду поснідаю. Дивися, щоб повернув усі книжки на полиці. Обережніше з валірійськими сувоями — їхній пергамен дуже крихкий. «Військові машини» Айрмідона — дуже рідкісна книга, тільки у вас я бачив її повний примірник.

Чайл ще не прокинувся і відчайдушно позіхав. Тиріон терпляче повторив свої вказівки, тоді поплескав септона по плечі й залишив наодинці з його обов’язками.

Вийшовши назовні, Тиріон вдихнув повні груди холодного вранішнього повітря і почав важке сходження крутими кам’яними сходами, що завивалися навколо бібліотечної вежі. Справа йшла повільно: сходинки вирізані були високими й вузькими, а ноги Тиріон мав короткі та криві. Сонце якраз сходило і ще не прогнало темряву зі стін Зимосічі, а у дворі внизу вже було повно людей. До нього долетів хрипкий голос Сандора Клегана:

— Щось хлопчина ніяк не здужає померти. Хай би вже збирався швидше.

Тиріон глянув униз і побачив, що коло Хорта стоїть принц Джофрі та купка молодих зброєносців.

— Принаймні хоч помирає він тихо, — відповів принц, — то його вовк галасує, як навіжений. Я аж спати не міг минулої ночі.

Зброєносець саме надягав на Клегана, що кидав довгу тінь на втоптану землю двору, його чорного шолома.

— Якщо ваша ласка, можу впокоїти потвору, — мовив він крізь відкрите забороло. Хлопець вклав йому до рук меча-півторака. Він зважив зброю в руці, розсік нею холодне вранішнє повітря. Позаду нього у дворі дзвеніла криця: лицарі та зброєносці вправлялися у своєму мистецтві.

Пропозиція, здається, потішила принца.

— Хай один собака вбиває іншого! — вигукнув він. — Зимосіч аж роїться вовками. Старки й не помітять, як їх на одного поменшає!

Тиріон зіскочив з останньої сходинки на двір.

— Дозволь не погодитися, небоже, — мовив він. — Старки вміють рахувати до шести. На відміну від деяких відомих мені принців.

На це Джофрі стало совісті хоча б почервоніти.

— Голос нізвідки! — вигукнув Сандор. Він видивлявся з шолома туди й сюди. — Духи повітря!

Принц зареготав, як завжди, коли його охоронець клеїв дурня. Тиріон давно звик.

— Я тутечки, унизу.

Здоровань зиркнув донизу і прикинувся, неначе тільки-но помітив його.

— Малий пане Тиріоне, — мовив він. — Прошу вибачити. Я не знав, що ви там.

— Сьогодні мені чомусь не смакує твоє нахабство, — відповів Тиріон і повернувся до небожа. — Джофрі, тобі час піти до пана князя Едарда та його пані, аби висловити співчуття.

Джофрі почепив таку вередливу пику, яку вміють робити тільки юні принци.

— Та нащо їм здалося моє співчуття?!

— Хай так. Але існують певні обов'язки, — відповів Тиріон. — Твоя відсутність вкидається у око.

— Той Старків хлопець для мене порожнє місце, — мовив Джофрі. — Та й не терплю я баб’ячого скигління.

Тиріон Ланістер витягнувся і заліпив небожеві ляпаса. Принцева щока миттю почервоніла.

— Одне слово, — попередив Тиріон, — і отримаєш ще.

— Я розкажу матері! — заволав Джофрі.

Тиріон вдарив ще раз. Тепер палали обидві щоки.

— Розкажеш матері, аякже, — мовив до принца Тиріон. — Але спершу підеш до пана та пані Старк, впадеш перед ними на коліна і розкажеш їм, що поділяєш їхню скорботу, що готовий прислужитися бодай чимсь у цю болісну годину, що молишся разом з ними за їхнього сина. Зрозумів? Я питаю, ти зрозумів?

Хлопчисько трохи не зарюмсав, та натомість спромігся слабенько кивнути, тоді розвернувся і побіг двором, тримаючись за щоки. Тиріон мовчки спостерігав за ним.

На обличчя йому впала тінь — це Клеган навис над ним скелею. Чорний, мов сажа, обладунок, здавалося, затьмарював сонце. Забороло у вигляді страшної, наче з пекла, собачої морди, він опустив. Утім, Тиріон завжди вважав, що те забороло — справжня прикраса проти власного обличчя Клегана, жахливо спотвореного вогнем.

— Принц не забуде цього, малий пане, — попередив його Хорт. Зсередини шолома його сміх нагадував розкотисте гарчання.

— Молитимуся, щоб не забув, — відповів Тиріон Ланістер. — А знадобиться нагадати — будь гарним цуциком, нагадай.

Тиріон обвів поглядом замковий двір.

— Чи не знаєш, де шукати мого брата?

— Він снідає з королевою.

— Ага, — зазначив Тиріон. Він подарував Сандорові Клегану побіжний кивок і пішов геть, висвистуючи пісеньку, так швидко, як дозволяли короткі криві ноги. Він співчував лицареві, який цього ранку першим трапиться норовистому Хортові у дворі.

У вранішній палаті Гостьового Дому відбувався холодний та безрадісний сніданок. Хайме сидів за столом з Серсеєю та дітьми; вони розмовляли тихо, наче соромлячись.

— Хіба Роберт іще спить? — запитав Тиріон, всідаючись без запрошення.

Сестра зиркнула на нього з тим самим виразом легкого презирства, яким дарувала його від народження.

• Предыдущая
• 21/203
• Следующая