Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 28

• Предыдущая
• 28/203
• Следующая

— Поза сумнівом, він вмілий та відважний воїн, — обережно почав Нед, — та його батько вже є Оборонцем Заходу, Роберте. Свого часу пан Хайме успадкує і цей титул. Але ніхто не може обороняти відразу схід та захід держави.

Він змовчав про головне, що його непокоїло: таке призначення віддавало половину війська держави до рук Ланістерів.

— Про того ворога я подбаю, коли він з'явиться на полі, — вперто відказав король. — Але князь Тайвин сидить собі у Кастерлі-на-Скелі живий-здоровий. І ще сто років там просидить. Навряд чи Хайме скоро отримає другий титул. Облишмо, Неде. Справу зроблено, камінь покладено.

— Ваша милість, можу я казати відверто?

— Та вже ж я тобі рота не закрию, — пробурчав Роберт. Вони саме їхали високою бурою травою.

— Чи можна довіряти Хайме Ланістерові?

— Він брат-близнюк моєї дружини, присяжний брат Королегвардії. Я маю владу над усім його життям, статками та честю.

— Аерис Таргарієн мав над ним таку саму владу, — нагадав Нед.

— Чого б це мені йому не довіряти? Він зробив усе, про що я його просив. Його меч серед інших здобув мені той самий трон, де я сиджу.

«Його меч найбільше за всі інші заплямував той самий трон, де ти сидиш», подумав Нед, та не випустив ці слова назовні.

— Він дав обітницю захищати життя свого короля ціною власного. А тоді перерізав тому королеві горлянку мечем.

— Хай йому семеро дідьків, хтось же мав убити того Аериса! — вигукнув Роберт, зненацька зупиняючи коня біля стародавнього поховання. — Якби не Хайме, тоді я або ти.

— Ми не були присяжними братчиками Королегвардії, — відповів Нед. Хай Роберт чує усю правду просто зараз, вирішив він. — Пам’ятаєте Тризуб, ваша милосте?

— Я там корону здобув. Гадаєш, міг забути?

— Раегар тебе поранив, — нагадав Нед. — Тож коли таргарієнівське військо піддалося і побігло, честь переслідування випала мені. Залишки війська Раегара втекли до Король-Берега. Ми наступали їм на п’яти. Аерис засів у Червоному Дитинці з кількома тисячами вірних престолові. Я очікував побачити зачинену браму.

Роберт нетерпляче струснув головою.

— Натомість ти побачив, що наші люди вже оволоділи містом. То й що?

— Не наші люди, — терпляче виправив Нед. — А ланістерівці. Над мурами майоріли леви Ланістерів, а не вінчаний короною олень. До того ж місто здобули зрадою.

На той час війна шаленіла вже рік. Більші й менші пани стікалися до корогв Роберта, хоча багато хто залишився вірним Таргарієнам. Могутні Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, Оборонці Заходу, залишалися осторонь боротьби, однаково зневажаючи заклики до зброї від королівської сторони та від бунтівних князів. Мабуть, Аерис Таргарієн вирішив, що його боги відповіли на молитви, коли перед брамою Король-Берега з’явився князь Тайвин Ланістер з дванадцятьма тисячами війська і проголосив себе вірним престолові. Отож навіжений король і скоїв свій останній навіжений вчинок — пустив до міста левів, що стояли перед брамою.

— Таргарієни добре вміли карбувати таку монету, як зрада, — мовив Роберт, знову починаючи гніватись. — Ось Ланістери йому і заплатили нею ж, та й по заслузі. Особисто мій сон це не тривожить.

— Тебе там не було, — мовив Нед з гіркотою в голосі. Після чотирнадцяти років життя у брехні тривожний сон став для нього звичним. — Та перемога була безчесна.

— Інші на твою честь! — вилаявся Роберт. — Хто з Таргарієнів мав хоч краплю честі? Сходи до своєї крипти і спитай Ліанну про драконячу честь!

— Ти помстився за Ліанну на Тризубі, — відповів Нед, зупиняючись біля короля. «Обіцяй мені, Неде», шепотіла вона.

— Та це її не повернуло. — Роберт вдивився у сіру далину. — Кляті боги дарували мені марну перемогу. Корону… а я молив їх про дівчину. Про твою сестру, живу, здорову… і знову мою, як це мало бути. Я питаю тебе, Неде, нащо мені здалася та корона, коли боги кепкують з молитов хоч королів, хоч скотарів?

— Не можу казати за богів, ваша милосте… тільки за те, що я знайшов у престольній палаті того дня, — відповів Нед. — Аерис лежав на підлозі у калюжі власної крові. Його драконячі голови витріщалися зі стін, а навкруги роїлися ланістерівці. На Хайме було біле корзно Королегвардії поверх золотого обладунку. Навіть меча — і того йому визолотили. Він сидів на Залізному Троні, вищий від усіх своїх лицарів, у шоломі в подобі лев’ячої голови. Блискуче було видовище.

— Та це кожен знає, — знудився король.

— Я в’їхав до палати верхи на коні. Проїхав її наскрізь між довгими рядами драконячих черепів. Здавалося, вони мене розглядають. Нарешті я зупинився перед троном і глянув догори, на нього. Він сидів зі своїм золотим мечем на колінах, а край меча червонів кров’ю короля. Мої вояки заповнили палату слідом за мною, ланістерівці відступили. Я й слова не вимовив, тільки дивився, як він сидить там на троні, й чекав. Нарешті Хайме засміявся, підвівся на ноги, зняв шолома і мовив до мене: «Не бійся, Старку. Я лише грію місце для нашого друга Роберта. На жаль, воно не надто зручне.»

Король відкинув назад голову і заревів від сміху, чим злякав зграю гав, яка знялася з високої бурої трави, відчайдушно плескаючи крилами.

— Гадаєш, я маю не довіряти Ланістерові, бо він трохи посидів на моєму троні? — Король знову затрусився від сміху. — Та Хайме ж було сімнадцять років, Неде. Ще зовсім дитина.

— Хай хто він був, чоловік або дитина, та однак не мав права сидіти на троні.

— Може, втомився хлопець, — припустив Роберт. — Убивати королів — тяжка справа. Відають боги, у тій клятій палаті більше нема де приткнути дупу. А ще він сказав правду: те сідало жахливо незручне.

Король похитав головою.

— Ну от, я дізнався про чорний гріх Хайме, справу залаштовано. В печінках мені сидять, Неде, оті таємниці, сварки та балачки державної ваги. Все це така ж нудота, як рахувати мідяки. Нумо пішли чвалом — колись і ти умів їздити верхи. Хочу знову відчути вітер у волоссі!

Він стиснув острогами боки огиря і загалопував просто через поховальний курган, розбризкуючи за собою землю.

Якусь мить Нед вагався їхати слідом. В нього скінчилися слова, натомість прийшло сильне відчуття безпорадності. Вже не вперше питав він себе, що він тут робить, навіщо кудись їде. Він не Джон Арин, щоб стримувати шаленство короля і навчати його мудрості. Роберт чинитиме на свій лад, як чинив завжди, і Нед не міг зарадити жодними словами або справами. Недове місце було у Зимосічі, поруч з Кетлін у її смутку, поруч із Браном.

Та не завжди людині судилося жити там, де її місце. Упокорившись, Едард Старк пустив коня навскач слідом за королем.

Північ тягнулася так, наче не скінчиться ніколи.

Тиріон Ланістер знав мапи краще за багатьох людей, але за два тижні на тій дикій стежці, яку на півночі вважали за королівський гостинець, засвоїв ще й ту науку, що мапа — то одне, а змальований нею край — зовсім інше.

Вони вирушили з Зимосічі того самого дня, що й король, посеред галасу, який супроводжував виїзд королівського почту. Навколо завівався легкий сніжок, волали люди, пирхали коні, торохтіли вози, жахливо стогнав велетенський караван королеви. Королівський гостинець проходив зовсім поруч — там, де кінчався замок і містечко-зимівник при ньому. Там прапори, вози, валки лицарів та компанійців повернули на південь, забравши з собою весь гвалт, а Тиріон рушив на північ з Бендженом Старком та його небожем.

Відразу стало холодніше, хоч і набагато тихіше.

На захід від дороги простяглися сірі зубчасті кремінні пагорби з високими вартовими вежами на кам’яних вершинах. На схід місцевість знижувалася і тягнулася пласкою рівниною, скільки бачило око. Через вузькі швидкі річки були перекинуті мости, навколо дерев’яних та кам’яних городців купчилися невеличкі біленькі села та хутори. Дорогою ходило багато люду, а вночі для загону знаходився притулок у подорожніх корчмах.

Щоправда, за три дні шляху від Зимосічі поля та пасовиська поступилися щільному лісові, й королівський гостинець посамотнішав. Скелясті пагорби здіймалися усе вище з кожною верствою, аж на п’ятий день перетворилися на справжні гори — велетенські, холодні, сіро-блакитні, щербаті, засніжені на схилах. Коли вітер дмухав з півночі, довгі снігові хвости віяли з високих вершин, мов прапори.

• Предыдущая
• 28/203
• Следующая