Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 35

• Предыдущая
• 35/203
• Следующая

Але ближче до середини табору вона швидко забула про свої негаразди. Навколо королевиного каравану зібрався натовп. Санса почула гудіння збуджених голосів, неначе з цілого рою бджіл. Двері каравану були прочинені навстіж, королева стояла на верхній сходинці та до когось посміхалася. Санса почула, як та каже:

— Рада вшановує нас великою честю, ласкаві панове.

— Що тут відбувається? — запитала вона в знайомого зброєносця.

— Рада надіслала лицарів з Король-Берега нам назустріч, — відповів той. — Почесну варту для короля.

Бажаючи подивитися, Санса пустила Панночку розчистити їй дорогу крізь натовп. Від лютововчиці люди поспіхом розступалися. Підійшовши ближче, вона побачила двох лицарів на коліні перед королевою і аж заблимала очима від їхніх обладунків розкішної мистецької роботи.

Один лицар мав на собі витончений риштунок з білих поливних лусочок, сліпучих, мов поле свіжого снігу, з блискучим від сонця срібним карбом та пряжками. Коли він зняв шолома, Санса побачила, що то старий воїн з білим, як його обладунок, волоссям, але на вид ще дуже сильний та спритний. З плечей у нього висіло білосніжне корзно Королегвардії.

Другий лицар був молодик близько двадцяти років у повних латах темно-зеленого, мов ліс, кольору. Санса ще не бачила гарнішого за нього чоловіка: високий, могутньої статури, з чорним, як воронове крило, волоссям до плеч, виразно окресленим голеним обличчям і сміхотливими зеленими очима у колір свого обладунку. Під пахвою він тримав глухого шолома з пишними оленячими рогами, що сяяли золотом.

Спершу Санса не помітила третього прибульця. Він не колінкував разом з двома іншими, а стояв збоку, біля коней, і мовчки спостерігав вітання. То був худий понурий чоловік з віспинами на обличчі, без бороди, з глибоко запалими очима та щоками. Хоч і не старий іще, він мав на голові лише кілька жмутів волосся, закинутих за вуха, проте довгих, як у жінки. Його обладунок складали шкіряний каптан та сіра сталева кольчуга без жодних прикрас, побита віком та частим ужитком. Над правим плечем в нього виднілося старе шкіряне руків’я меча, припнутого до спини — обіручного меча, занадто довгого, щоб носити при боці.

— Король виїхав полювати, але буде щасливий бачити вас після повернення, — саме казала королева до двох лицарів перед нею. Але Санса ніяк не могла відвести очі від третього. Нарешті він відчув на собі її погляд і повільно повернув голову. Панночка загарчала. Санса Старк раптом відчула такий напад жаху, якого ще не знала за своє життя. Вона ступила крок назад і врізалася у когось іншого.

Її за плечі схопили сильні руки, і на мить Санса подумала, що це батько, та коли обернулася, побачила смалене обличчя Сандора Клегана, що дивився згори вниз і кривив рота у жахливій подобі посмішки.

— Ти тремтиш, дівчино, — проскреготів він. — Хіба я тобі такий страшний?

Він і справді лякав її ще з того дня, коли вона вперше побачила страшну руїну його обличчя, понівеченого вогнем. Щоправда, зараз їй здалося, що Клеган і наполовину не такий страшний, як той, перший. Все ж Санса вивернулася від нього, Хорт зареготав, а Панночка стала між ними, погиркуючи на знак попередження. Санса впала на коліна і обійняла вовчицю. Всі інші зібралися навколо, пороззявлявши роти; вона відчувала на собі численні очі, ловила вухами бурмотіння і смішки.

— Та це ж вовк, — відзначив хтось, а інший вигукнув:

— Семеро дідьків, це лютововк!

Тоді перший запитав:

— Що ця звірюка робить у таборі?

Йому відповів хрипкий голос Хорта:

— Старки їх дітям за мамок тримають.

Раптом Санса усвідомила, що обидва незнайомі лицарі витріщаються на неї та Панночку, оголивши мечі. Тоді вона знову злякалася і застидалася, а на очі їй набігли сльози.

Тут Санса почула, як королева мовила:

— Джофрі, піди до неї.

І до неї прийшов її принц.

— Залиште-но її, — наказав Джофрі. Він стояв над нею, дуже гарний у синій вовні та чорній шкірі, з золотими кучерями, що сяяли на сонці, мов корона. Він подав їй руку і допоміг підвестися.

— Що сталося, люба панно? Чому ви злякалися? Ніхто не зашкодить вам. Приберіть-но мечі, ви усі. Панна тримає вовчицю собі за домашнє звірятко, та й годі.

Тоді він зиркнув на Сандора Клегана.

— А ти, собако, пішов геть, бо лякаєш мою наречену.

Хорт, незмінно вірний хазяїнові, вклонився і мовчки зник у натовпі. Санса з усіх сил намагалася прийти до тями, почуваючись дурепою. Вона ж бо зі Старків на Зимосічі — шляхетна панна високого роду, яка одного дня стане королевою.

— Мене злякав не він, мій любий принце, — спробувала пояснити вона, — а отой інший.

Двоє незнайомих лицарів перекинулися поглядами.

— Пейн? — реготнув молодик у зеленому риштунку.

Старший чоловік у білому звернувся до Санси гречно та ласкаво:

— Не зважайте, люба панно, інколи пан Ілин лякає і мене. Самим виглядом він викликає острах.

— Як йому й належить. — Королева саме зійшла зі сходів каравану, і глядачі розступилися, даючи дорогу. — Якщо лиходіїв не лякатиме самий вигляд Королівського Правосуду, значить, цей уряд справляє не та людина.

Нарешті Санса спромоглася знайти належну відповідь.

— Тоді мушу сама засвідчити, що ваші королівські милості не могли знайти кращої людини на цю посаду, — мовила вона, чим викликала схвальний сміх в оточення.

— Гарно сказано, дитино, — мовив старий у білому. — Як і личить доньці Едарда Старка. Я маю честь знати тебе, хоча й не мав задоволення бачити надто часто. Мене звуть Барістан Селмі, я — лицар Королегвардії.

З цими словами лицар уклонився.

Санса знала це ім’я; заразом до неї повернулися усі шляхетні звичаї, яких її роками навчала септа Мордана.

— Ви — Регіментар Королегвардії, — додала вона, — і радник нашого короля Роберта, як і Аериса Таргарієна до нього. Це я маю честь, шляхетний пане. В нас на далекій півночі так само, як і деінде, кожен співець звеличує звитяги Барістана Зухвалого.

Зелений лицар знову засміявся.

— Радше скажіть «Барістана Зів’ялого»! Та годі лестощів, дитинко, він і без того зависокої про себе думки. — Воїн широко всміхнувся Сансі. — А тепер, гарненьке вовченя, розкажи щось про мене, і я радо визнаю тебе справжньою дочкою нашого Правиці.

Джоф поруч із нею застиг з обурення.

— Розмовляйте з моєю нареченою як належить, бо…

— Я знаю відповідь, — швидко вставила Санса, щоб пригасити гнів принца, і посміхнулася до зеленого лицаря. — На вашому шоломі, пане, я бачу золоті оленячі роги. Олень є гербовим знаком королівського дому. Наш король Роберт має двох братів. Ви дуже молоді, а отже, ніхто інший, як Ренлі Баратеон, князь Штормоламу, радник короля. Ось що я можу про вас розказати.

Пан Барістан реготнув.

— Він дуже молодий, а отже ніхто інший, як задерикувате козеня. І я ще й не те можу про нього розказати.

Загальний сміх став йому відповіддю, а першим сміявся сам князь Ренлі. Напруга, що висіла у повітрі останні хвилини, зникла, і Санса відчула себе трохи певніше… аж тоді пан Ілин Пейн проштовхався наперед, розсунувши двох людей, і похмуро став просто перед нею. Він нічого не казав, а Панночка тим часом вишкірила зуби і загарчала — низько, загрозливо. Але цього разу Санса заспокоїла вовчицю, лагідно поклавши їй руку на голову.

— Даруйте мені, якщо чимось образила вас, пане Ілине, — мовила дівчина до нього і почекала відповіді. Але відповіді не було; кат дивився на неї і, здавалося, світлими безбарвними очима здирав спершу одяг, а тоді й шкіру, залишаючи саму голу душу. Зрештою, не сказавши ані слова, він обернувся і пішов геть.

Санса нічого не втямила і подивилася на її принца.

— Чи не сказала я, бува, чогось зайвого, ваша милосте? Чому шляхетний пан не заговорив до мене?

— Наш пан Ілин уже чотирнадцять років як не говорить зайвого, — з лукавою усмішкою відзначив князь Ренлі.

Джофрі кинув на свого дядька повний зневаги погляд, а тоді узяв Сансини руки в свої.

— Аерис Таргарієн наказав вирвати йому язика гарячими кліщами.

• Предыдущая
• 35/203
• Следующая