Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 38

• Предыдущая
• 38/203
• Следующая

Поки Ренлі зачиняв за собою двері, Нед почув його останні слова:

— Лев’ячий Зуб… — І ще один напад реготу.

Принц Джофрі, блідніючи, розпочав вельми відмінну оповідку про ті самі події. Коли він закінчив, король важко підвівся зі свого місця, на вид бажаючи опинитися де завгодно, аби не тут.

— Семеро дідьків на мене, що я маю про це думати? Він каже одне, вона — зовсім інше!

— Там були не тільки вони двоє, — зазначив Нед. — Сансо, піди-но сюди.

Нед чув від неї всю історію ще того вечора, коли зникла Ар’я, тому знав правду.

— Розкажи, доню, як усе було.

Його старша дочка, вагаючись, ступила наперед. Вона була вдягнена у блакитний оксамит з білою торочкою, мала на шиї срібне намисто, а її густе волосся аж сяяло, добре розчісане. Санса блимнула очима на сестру, тоді на принца.

— Я не знаю, — мовила вона плаксиво. Здавалося, більше за все їй хотілося втекти. — Я не пам’ятаю. Все сталося так швидко, я не бачила…

— Ах ти ж гнилуха! — заверещала Ар’я, стрілою кинулася на сестру, збила її з ніг на підлогу і замолотила кулаками. — Брехло, брехло, брехло!

— Ар’я, припини! — загукав Нед. Джорі відтяг її від сестри, а вона впиралася і хвицялася. Нед підняв Сансу, бліду та тремтливу, на ноги.

— Ти не забилася? — запитав він в дочки, але та втупилася у Ар’ю і, здавалося, нічого не чула.

— Це дівчисько таке ж дике, як ота її гидка тварюка, — мовила Серсея Ланістер. — Роберте, я бажаю, щоб її покарали.

— Побийте мене семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Серсея, подивись на неї! Перед нами мала дитина. Що я маю робити: прогнати її по вулицях батогами? Діти люблять битися, що поробиш, хай їм грець. Справу скінчено. Нічого непоправного не сталося.

Королева оскаженіла.

— Джоф носитиме ці рубці до кінця життя!

Роберт Баратеон глянув на свого старшого сина.

— То хай носить. Може, буде наука. Нед, покарай свою дитину сам. А я подбаю про свого сина.

— Радо, ваша милість, — відповів Нед з величезним полегшенням.

Роберт хотів уже піти, але королева ще не закінчила.

— А що буде з лютововком? — вигукнула вона йому услід. — Що буде з чудовиськом, яке мордувало твого сина?

Король зупинився, обернувся, спохмурнів.

— Справді, я й забув про клятого вовка.

Нед бачив, як Ар’я напружилася у руках Джорі. Той швидко відповів:

— Ми не знайшли жодних слідів вовчиці, ваша милість.

Роберт сприйняв цю звістку не без утіхи.

— Не знайшли? Та й по тому.

Але тут піднесла голос королева:

— Сто золотих драконів тому, хто принесе мені її шкуру!

— Чи не задорога шкурка, — пробурчав Роберт. — Від мене ти шеляга на неї не діждешся, жінко. Сама купуй собі хутро за ланістерівське золото.

Королева кинула на нього крижаний погляд.

— Я й гадки не мала, який скнара в мене чоловік. Той король, за якого я виходила заміж, кинув би вовчу шкуру мені на ліжко ще до заходу сонця!

Роберт потемнів обличчям від гніву.

— О, то була б хитра штука — кинути шкуру, не маючи вовка!

— Але ми маємо вовка, — заперечила Серсея Ланістер. Вона говорила вельми спокійно, та очі в неї сяяли переможним блиском.

Присутнім знадобилося трохи часу, аби зрозуміти, про що йдеться, але нарешті король роздратовано знизав плечима:

— Твоя воля. Хай пан Ілин подбає.

— Роберте, ти, либонь, жартуєш! — не повірив почутому Нед.

Але король не мав гумору сперечатися далі.

— Годі, Неде. Не хочу більше цього чути. Лютововк — то дикий і страшний звір. Рано чи пізно він визвіриться на твоє дитя так само, як ота потвора — на Джофрі. Подаруй їй цуценя, хай радіє.

Тут нарешті почало доходити й до Санси. Вона повернула до батька нажахані очі.

— Це ж вони не про Панночку, ні? — І побачила правду на батьковому обличчі. — Ні, тільки не Панночку! Панночка ж нікого не кусала, вона така добра…

— Панночки там взагалі не було! — сердито скрикнула Ар’я. — Хоч їй спокій дайте!

— Не дайте їм нічого їй зробити, — благала Санса, — не дозвольте їм, прошу, благаю, там не було Панночки, то все Німерія, то Ар’я винувата, не можна так робити, це ж не Панночка, не дайте їм скривдити Панночку, вона ніколи нікого не кусатиме, я обіцяю, я обіцяю…

І вдарилася у сльози. Нед тільки й міг, що тримати її у обіймах, поки вона ридала. А тоді подивився через палату на Роберта. На свого старого друга, колись ближчого за брата.

— Прошу тебе, Роберте. Якщо ти мене любиш. Якщо любив мою сестру. Благаю тебе.

Король довго дивився на них усіх, тоді перевів очі на дружину.

— Кат тебе візьми, Серсея, — з ненавистю вимовив він.

Нед підвівся, лагідно виплутавшись із зсудомлених Сансиних рук. До нього раптом повернулася уся втома останніх чотирьох днів.

— Тоді зроби це сам, Роберт, — мовив він холодно і гостро, наче ножем різав. — Май хоча б мужність зробити це сам.

Роберт глянув на Неда понурими порожніми очима і мовчки вийшов. Коли його важкі, мов свинець, кроки завмерли вдалині, у палаті запала тиша.

— Де лютововк? — запитала Серсея Ланістер, коли її чоловік пішов. Поруч із нею шкірився принц Джофрі.

— Звіра припнуто ланцюгом коло брами, ваша милість, — неохоче відповів пан Барістан Селмі.

— Пошліть по Ілина Пейна.

— Ні, — мовив Нед. — Джорі, відведи дівчат до їхніх кімнат і принеси мені Лід.

Слова гірчили у роті, наче жовч, та він змусив себе проказати їх.

— Якщо так треба, я зроблю все сам.

Серсея Ланістер кинула на нього підозрілий погляд.

— Ви, Старку? Це якась хитра штука, абощо? Навіщо вам таке робити?

На нього витріщалися усі, але тільки Сансин погляд різав, наче ніж.

— Вовчиця народилася на півночі. Вона заслуговує, щоб її життя скінчив хтось кращий за різника.

Коли Нед виходив, очі у нього пекло від сліз, а крики доньки лунали у вухах. Він знайшов вовченя там, де його прип’яли. Нед присів ненадовго коло малої вовчиці і спробував на смак її ім’я: «Панночка». Він не надто зважав, як його діти кликали своїх вовків, але щойно подивився на оцю, як погодився, що Санса дала їй належне прізвисько. Її вовчиця була найменша з поносу, найгарніша, напрочуд ласкава і довірлива. Вона зиркнула на нього яскравими золотими очима, і він скуйовдив їй густе сіре хутро.

Скоро Джорі приніс йому Лід.

Коли справу було зроблено, князь мовив:

— Хай четверо наших людей відвезуть тіло на північ. Її слід поховати у Зимосічі.

— Вдома? — здивувався Джорі.

— Так, вдома, — підтвердив Нед. — Ланістериха ніколи не матиме цієї шкури.

Нед ішов назад до своєї башти, щоб нарешті віддатися сну, коли побачив, як зі свого полювання крізь браму влітає чвалом загін Сандора Клегана. Через спину Клеганового коня було перекинуте щось важке, загорнуте у скривавлену накидку.

— Дочки вашої не знайшли, Правице, — проскреготав Клеган з коня, — та все ж дня не змарнували, вловили хоча б її маленьке звірятко.

Він зіпхнув вантаж з коня, і той гепнув просто перед Недом.

Нед нахилився і стяг накидку, жахаючись від думки про слова, які йому доведеться шукати для Ар’ї, та це виявилася не Німерія. То був різниченко Мика, весь вкритий засохлою кров’ю. Його розрубали майже навпіл, від плеча до пояса, страшним ударом згори.

— Ти загнав його, як звіра, — мовив Нед до Клегана.

Здавалося, очі Хорта блищать просто крізь залізо потворного песиголового шолома.

— Та ж звір тікав. — Він подивився просто Недові у обличчя і засміявся. — Але не надто швидко.

Здавалося, він падає вже багато років.

— Лети, — шепотів голос у темряві, та Бран не вмів літати, а міг лише падати.

Маестер Лювин зробив хлопчика з глини, обпік його у печі, щоб він став твердий та крихкий, вбрав у Бранів одяг і скинув з даху. Бран пам’ятав, як той розбився.

— Але я ніколи не падаю, — мовив він, падаючи.

Земля була так далеко внизу, що він ледве розбирав її крізь сірий туман, який завивався навколо. Проте він відчував, як швидко падає, і знав, що чекає на нього внизу. Навіть уві сні не можна падати вічно. Він знав, що прокинеться за мить до того, як вдаритися об землю. Так заведено: завжди прокидаєшся за мить до того, як вдаритися.

• Предыдущая
• 38/203
• Следующая