Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 40

• Предыдущая
• 40/203
• Следующая

Коли до кімнати влетів брат Робб, задиханий після бігу сходами башти, лютововк саме лизав Бранові обличчя. Бран спокійно підняв очі.

— Його зватимуть Літо, — мовив він.

— Ми прибудемо до Король-Берега десь за годину.

Кетлін відвернулася від поручня і вичавила з себе посмішку.

— Ваші веслярі чудово нас доправили, капітане. Кожен з них отримає на знак моєї подяки срібного оленя.

Капітан Морео Турнітіс подякував легким уклоном.

— Ви занадто щедрі, пані Старк. Честь везти вашу вельможність — ось достатня для них нагорода.

— Все ж гадаю, від срібла вони не відмовляться.

Морео посміхнувся.

— Воля ваша.

Капітан говорив посполитою мовою зовсім вільно, лише з легким присмаком тирошійської говірки. Вузьким морем він, за його словами, ходив тридцять років — спершу веслував, тоді стернував, і нарешті, капітанив на власних купецьких галерах. «Штормова танцюристка» була його четвертою, на разі найшвидшою, галерою на дві щогли та шістдесят весел.

То був, поза сумнівом, найшвидший з кораблів, які стояли на якорі у Білій Гавані, коли туди відчайдушним чвалом уздовж річки дісталися Кетлін та пан Родрік Касель. Тирошійці завжди славилися здирництвом, і пан Родрік вважав за краще найняти рибальського байдака з Трьох Сестер. Але Кетлін наполягла на галері — і як виявилося, недарма. Вітри не сприяли більшій частині подорожі; без весел галери вони б ще й досі тяглися десь коло Пальців. Натомість перед ними вже лежав Король-Берег і кінець шляху.

«Зовсім близько», подумала вона. Під полотняними пов’язками пальці усе ще скніли там, де в них уп’явся кинджал. Кетлін відчувала біль як свою кару, постійне нагадування про гріхи. Останні два пальці на лівій руці не згиналися, а решті вже ніколи не бути такими спритними, як колись. Але ціна, сплачена за Бранове життя, загалом виявилася невеликою.

Саме цієї миті на палубі з’явився пан Родрік.

— О мій добрий друже, — звернувся до нього Морео крізь свою розгалужену надвоє зелену бороду. Тирошійці полюбляли яскраві кольори усюди, навіть у вусах та бороді. — Як радісно бачити, що вам трохи покращало.

— Так, — погодився пан Родрік, — вже ось два дні як не прагнув здохнути.

Він вклонився Кетлін:

— Вітаю, ласкава пані.

Та він і дійсно виглядав краще. Трохи схуд після відбуття з Білої Гавані, але зараз став майже схожий на себе. Сильні вітри на Кусні та суворість вузького моря не пішли на користь його здоров’ю, а несподіваний шторм біля Дракон-Каменя трохи не викинув лицаря за борт, але він втримався за якусь мотузку, поки троє людей з команди Морео не врятували його і не відтягли під палубу.

— Капітан саме казав, що наша подорож майже скінчилася, — мовила Кетлін.

Пан Родрік спромігся на криву усмішку:

— Ой леле, невже так скоро?

Його геть змінила відсутність рясного білого волосся на щоках: він якось зіщулився, посумирнішав та постарішав років на десять. Але віддатися посеред затоки Кусень до рук моряка з бритвою виявилося необхідним, бо за три відчайдушні перегини через поручень назустріч вируючому вітрові пан Родрік безнадійно загидив свої розкішні баки.

— Не смію заважати в обговоренні справ, — мовив капітан Морео, вклонився і пішов собі.

Галера мчала водами, справно й узгоджено змахуючи веслами, немов бабка крилами. Пан Родрік перегнувся через поручні й обвів очима берег.

— Не вийшло з мене хороброго захисника, пані.

Кетлін заспокійливо торкнулася його руки.

— Ми дісталися місця, пане Родріку, і з нами нічого не сталося. Все інше — то пусте.

Вона помацала неоковирними пальцями в себе під накидкою. Кинджал висів при боці. Поступово в неї виробилася звичка мацати його час від часу, набираючись упевненості.

— Тепер треба знайти королівського майстра-мечника і молитися, щоб ми могли йому довіритися.

— Пан Арон Сантагар — доволі марнославний, але чесний лицар. — Пан Родрік підніс руку до обличчя, щоб пригладити баки, і ще раз згадав, що їх там уже немає. Обличчя його виказувало збентеження.

— Він, може, й упізнає клинок, так… але, пані, ми ризикуватимемо кожної миті, щойно ступимо на берег. До того ж при дворі є люди, які знають вас в обличчя.

Кетлін зібгала губи.

— Мізинець, — пробурмотіла вона. Перед нею стояло його обличчя, зовсім хлопчаче, хоча той хлопчик давно виріс. Його батько помер кілька років тому, і він тепер називався князем Баелішем, але кликали його все одно Мізинцем. Саме її брат Едмур приліпив до нього те прізвисько, ще у Водоплині багато років тому: по-перше, вбогі маєтності Мізинцевої родини знаходилися на найменшому з півостровів-Пальців, а по-друге, Петир був замалий зростом і занадто тендітний для свого віку.

Пан Родрік прокашлявся.

— Пан Баеліш колись, е-е-е…

Він спантеличено намагався відшукати належне, достатньо чемне слово. Та Кетлін не мала часу жеманитися.

— Він був вихованцем мого батька. Ми разом виросли у Водоплині. Я вважала його своїм братом, а його почуття до мене виявилися… сильнішими за братерські. Коли оголосили про мої заручини з Брандоном Старком, Петир викликав його на двобій за мою руку. То було божевілля. Брандон мав двадцять років віку, Петир — заледве п’ятнадцять. Мені довелося благати Брандона залишити Петирові життя, і він залишив, але на доданок до життя — ще й шрам. Після того батько відіслали Петира геть, і більше ми не бачилися.

Вона підняла обличчя назустріч бризкам, наче свіжий вітер міг здмухнути зайві спогади.

— Він написав мені до Водоплину після смерті Брандона, та я спалила листа, не читаючи. Тоді я вже знала, що Нед одружиться зі мною у місце брата.

Пан Родрік знову потягнувся до своїх зголених баків.

— Зараз Мізинець сидить у малій раді короля.

— Я знала, що він злетить високо, — мовила Кетлін. — Він завжди був хитромудрий, навіть хлопчиною, та хитрість і мудрість — то-таки не одне й те саме. Цікаво, як він змінився за ці роки.

Високо над головою дозорці щось проспівали зі щогол. Капітан Морео пробіг палубою, роздаючи накази, і навколо них на «Штормовій танцівниці» вибухнуло гарячкове завзяття, спричинене видом Король-Берега з його трьома високими пагорбами.

Кетлін знала, що триста років тому ці вершини були вкриті лісом, а на північному березі Чорноводної, там, де глибока і бистра річка стікала у море, жила якась жменя рибальського люду. Тоді Аегон Завойовник приплив з Дракон-Каменя і висадив військо саме на цьому березі, а на найвищому пагорбі з трьох спорудив собі першу паланку з дерева та землі.

Тепер місто вкривало берег, скільки Кетлін могла бачити: одне на одне громадилися кам’яні садиби, комори, склади, гостині двори та корчми, шинки та бурдеї, сади та цвинтарі. Гамір рибного базару було чутно навіть звідси. Між будинками виднілися широкі проїзди, обсаджені деревами, звивисті вулиці, провулки такі вузькі, що двоє людей заледве б у них розійшлися. Пагорб Візеньї вінчав Великий Септ Баелора при сімох кришталевих баштах. На іншому кінці міста, на пагорбі Раеніс, стояли зчорнілі стіни Драконосхрону, чия велетенська баня лежала у руїнах, а спижева брама була зачинена вже зі століття. Між ними бігла пряма, як стріла, Сестринська вулиця. Вдалині виднілися і стіни міста, високі та міцні.

Уздовж води тягнулася добра сотня причалів. Уся гавань була забита кораблями. Підходили та відвалювали морські рибальскі дуби та річкові байдаки, туди-сюди між берегами Чорноводної сновигали перевізники, купецькі галери вивантажували крам з Браавосу, Пентосу та Лису. Кетлін побачила розкішно прикрашену прогулянкову барку королеви, припнуту коло товстопузого, чорного від смоли китобоя з Порту Ібен. Вище річкою у докових клітках стояв десяток вузьких бойових кораблів зі згорнутими вітрилами та хижими залізними таранами, що визирали над водою.

А над усім цим з високого Аегонового пагорба нависав Червоний Дитинець: сім величезних круглих башт, увінчаних залізними зубцями, похмуре громаддя передбрамної башти-стрільниці, бані палат, накритні мости, казарми, підземелля, комори, товстезні зовнішні мури, поцятковані стрілецькими гніздами, і усе це вибудуване зі світло-червоного каменю. Наказав збудувати дитинця ще Аегон Завойовник, та закінчив тільки його син, Маегор Лютий. Після того він зітнув голови усім каменярам, теслям… геть усім, хто мурував замок. Тільки кров дракона мала знати надалі усі таємниці твердині Драконовладців. Така була воля короля.

• Предыдущая
• 40/203
• Следующая