Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 52

• Предыдущая
• 52/203
• Следующая

Джон Сніговій підібрався ближче. У шкірі та хутрі він виглядав більшим і важчим; обличчя ховалося під каптуром кобеняка.

— Ланістер, — мовив Джон, стягаючи з рота кінець шалика. — Де-де, а тут не сподівався вас побачити.

Він мав у руці важкого списа зі сталевим вістрям, а при боці — меча у шкіряних піхвах. На грудях поблискував чорний бойовий ріг, оздоблений срібними кільцями.

— Де-де, а тут я й сам не думав опинитися, — відповів Тиріон. — Та чогось примха напала. Якщо попестити Привида, він мені руку не відгризе?

— Якщо я поруч, то ні, — пообіцяв Джон.

Тиріон почухав білого вовка за вухами. Той мляво стежив за ним незворушними червоними очима. Звір доріс йому вже до грудей. Ще рік, прийшла до Тиріона невтішна думка, і вовк дивитиметься на нього згори униз.

— А ти що тут робиш уночі? — запитав Тиріон. — Хочеш причиндали відморозити?

— На варті стою. Випало мені, — відповів Джон. — Знову випало. Пан Алісер попрохав вартмайстра виявити до мене особливу ласку. Думає, що коли я простою на варті пів-ночі, то на вранішньому навчанні засну. Поки що мені вдається неприємно його дивувати.

Тиріон посміхнувся.

— А Привид уже навчився жонглювати?

— Ні, — посміхнувся у відповідь Джон, — зате Грен цього ранку встояв проти Гальдера, а Пип уже не так часто впускає меча з рук, як раніше.

— Пип?

— Насправді його звати Пипар. Маленький такий, з великими вухами. Він побачив, як я працюю з Греном, і теж попросився навчатися. Терен навіть не показав йому, як правильно меча тримати.

Він повернувся на північ.

— Мені належить охороняти дві верстви Стіни. Пройдемося разом?

— Тільки якщо не поспішатимеш, — застеріг Тиріон.

— Вартмайстер наказав мені ходити, аби кров не застигла, та не казав, як швидко.

І вони пішли біч-о-біч, разом з Привидом, що чалапав поруч із Джоном, наче біла тінь.

— Я завтра від’їжджаю, — повідомив Тиріон.

— Знаю, — відповів Джон з дивним сумом.

— Я збираюся зупинитися у Зимосічі по дорозі на південь. Якщо хочеш щось переказати…

— Скажіть Роббові, що з часом я очолю Нічну Варту і охоронятиму його спокій, а йому залишиться тільки шити разом з дівчатами і наказати Мікенові перекувати усі мечі на підкови.

— Твій брат більший за мене, — засміявся Тиріон. — Я відмовляюся передавати повідомлення, за яке мене можуть убити.

— Рікон запитає, коли я приїду додому. Спробуйте пояснити, куди я поїхав, якщо зможете. Хай бере собі усе моє добро, йому має сподобатись.

«Щось забагато прохань до мене на сьогодні», подумав Тиріон Ланістер.

— Знаєш, усе це можна написати в листі.

— Рікон ще не вміє читати. Бран… — Раптом він зупинився. — Я не знаю, про що казати Бранові. Допоможіть йому, Тиріоне.

— Як я можу йому допомогти? Я не маестер, щоб полегшити його біль. Я не знаю чарів, аби повернути йому ноги.

— Ви допомогли мені, коли я цього потребував, — відповів Джон Сніговій.

— Я нічого не дав тобі, — заперечив Тиріон. — Лише сказав кілька слів.

— То скажіть потрібні слова Бранові.

— Ти прохаєш кульгавого навчити каліку танцювати, — мовив Тиріон. — Хай там як побиватимуться учень і вчитель, однак з того вийде щось сміховинне. І все ж я знаю, що таке любити брата, Джоне Сніговію. Якою б малою не була моя поміч, я зроблю для Брана все, що зможу.

— Дякую вам, шляхетний пане Ланістере. — Джон зняв рукавицю і простягнув руку. — Чи матиму я честь вважати вас своїм другом?

Тиріон з подивом відзначив, що це його розчулило.

— Майже вся моя рідня — погані байстрюки, — відповів він з лукавою посмішкою, — але ти перший справжній байстрюк, який став мені другом.

Він стягнув рукавицю зубами і вхопив Сніговія за голу руку, плоть до плоті. Потиск хлопця був твердий та сильний.

Щойно він натяг рукавицю знову, як Джон обернувся і відійшов до низького крижаного північного парапету. Просто під ним Стіна провалювалася униз, залишаючи попереду тільки темряву та дику пущу. Тиріон пішов слідом, і разом вони стали над краєм світу.

Нічна Варта дозволяла лісові підступати до північного боку Стіни не ближче, аніж на верству. Колись тут росли хащі залізодерев, вартових сосен, дубів, та їх повирубали багато століть тому, створивши велику голу смугу, яку ніхто з ворогів не зміг би перетнути непоміченим. Тиріон чув, що на протязі Стіни між трьома фортецями є місця, де пуща відвойовувала своє десятиліттями, де сіро-зелені вартові та бліді оберіг-дерева вкорінилися просто під Стіною. Та печі й вогнища замку Чорного потребували безліч деревини, тому тут ліс близько не підпускали сокири чорних братчиків.

І все ж пуща ніколи не відступала надто далеко. Тиріон бачив її зовсім поруч. Темні дерева нависали шерегою за відкритою смугою, мовби друга стіна, збудована уздовж першої — стіна ночі, стіна мороку. Небагато людських сокир бачили темні хащі, де навіть місячне світло не пробивало давнє плетіння коренів, терену, лапатих гілок. Там росли велетенські дерева, про які розвідники казали, що вони думають собі щось своє, цураючись чужих їм людей. Не дивно, що Нічна Варта прозвала цей ліс страхолюдною пущею.

Вдивляючись у темряву без жодного вогника, під колючим вітром та холодом, пронизливішим за спис у животі, Тиріон Ланістер відчував, що майже вірить у балачки про Інших, про страшного ворога з темряви. Тут і зараз його жарти про мамунів та чугайстрів уже не здавалися такими дотепними.

— Десь там мій дядько, — тихо мовив Джон Сніговій, спираючись на спис і витріщаючись у темряву. — Першої ж ночі, коли мене поставили сюди чатувати, я думав, що ось зараз повернеться дядько Бенджен, а я побачу його першим і засурмлю у ріг. Але він не повернувся. Ані тієї ночі, ані наступних.

— Дай йому трохи часу, — відповів Тиріон.

Десь далеко на півночі завив вовк. Ще один голос підхопив його виття, тоді ще. Привид схилив голову набік і прислухався.

— Якщо він не повернеться, — пообіцяв Джон Сніговій, — тоді ми з Привидом підемо його шукати. І знайдемо.

Він поклав руку на голову вовкові.

— Напевне, — мовив Тиріон, та про себе подумав: «Але хто піде шукати тебе?». І затремтів від холоду.

Батько знову вів нерівну боротьбу з малою радою. Ар’я побачила все на його обличчі, щойно він з’явився до вечері — запізно, як останнім часом траплялося нерідко. Першу страву — густу солодку гарбузову юшку — вже прибрали, коли Нед Старк широким кроком увійшов до малої трапезної. Її називали так, щоб відрізнити від великої трапезної, де король міг бенкетувати відразу з тисячею гостей. Але й під високим склепінням малої трапезної, на лавах за столами, покладеними на кобильниці, вміщувалися заразом дві сотні людей.

— Ваша ясновельможність, — мовив Джорі, коли з’явився батько. Сотник сторожі звівся на ноги, і решта вояків за ним. Всі мали на собі нові делії важкого сірого штофу з білою єдвабною облямівкою. Рука з куваного срібла тримала разом поли кожної делії, означаючи, що їхні носії належать до варти королівського Правиці. Стражників було усього п’ять десятків, тому більшість лав стояла порожня.

— Прошу сідати, — мовив Едард Старк. — Бачу, ви почали без мене. Радий, що у місті ще лишилися люди здорового глузду.

Він майнув рукою, аби продовжували трапезу. Служки почали вносити таці реберець, засмажених з часником і травами.

— У дворі балакають, що буде турнір, мосьпане, — мовив Джорі, повертаючись до їжі. — Кажуть, з усіх королівств приїдуть лицарі битися і бенкетувати на честь вашого призначення Правицею Короля.

Ар’я бачила, що батько цим не дуже задоволений.

— А чи не балакають у дворі, бува, що Правиця хотів би цього турніру найменше в усьому світі?

Очі в Санси розкрилися так, що нагадували великі тарелі.

— Турнір… — видихнула вона. Санса сиділа між септою Морданою та Джейною Пул, якомога далі від Ар’ї, але так, щоб батько не дорікав. — І нам можна буде піти, пане батьку?

• Предыдущая
• 52/203
• Следующая