Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 60
- Предыдущая
- 60/203
- Следующая
Тиріон Ланістер поклав долоню на серце і вишкірився у посмішці.
Раптом двері надвір рвучко прочинилися. До палати увірвався промінь сонячного світла, а тоді задиханий Рікон. Слідом бігли лютововки. Хлопчик зупинився коло дверей, вирячивши очі, але вовки ринули далі. Вони завиділи Ланістера, а може, винюхали його. Літо загарчав першим, а Сірий Вітер підхопив. Звірі почали підкрадатися до карлика — один справа, другий зліва.
— Вовкам не до вподоби те, чим тхне від Ланістерів, — зазначив Теон Грейджой.
— Тож, мабуть, мені час відкланятися, — погодився Тиріон. Він ступив крок назад… і з тіні позаду нього з гарчанням виник Кудлай. Ланістер смикнувся геть, і тут з іншого боку налетів Літо. Карлик хитнувся убік на непевних ногах, а Сірий Вітер ухопив його за руку, видираючи з рукава клапоть тканини.
— Ні! — закричав Бран з панського місця, а ланістерівські пахолки сягнули по зброю. — Літо, сюди. Літо, до мене!
Лютововк почув голос, зиркнув на Брана, тоді знову на Ланістера. Він відповз назад, геть від коротуна, і всівся коло звисаючих Бранових ніг.
Робб, який до цієї миті аж дихати забувся, скрикнув і покликав:
— Гей, Сірий Вітре!
Його лютововк спритно та мовчки перебіг до хазяїна. Біля коротуна залишився один тільки Кудлай. Палаючи зеленими очима, він продовжував гарчати на карлика.
— Ріконе, поклич-но його! — гукнув Бран до меншого брата.
Рікон нарешті отямився і загукав:
— Додому, Кудлаю, до мене!
Чорний вовк ще раз гарикнув на Ланістера і відбіг до Рікона, який міцно вхопив улюбленця за шию.
Тиріон Ланістер розмотав шалика, витер лоба і мовив приглушено:
— Як цікаво.
— Ви здорові, пане? — запитав один з його пахолків, не випускаючи з руки меча і боязко глипаючи на лютововків.
— Рукава розірвано, і штани чомусь змокли, та ніщо інше, окрім гідності, не постраждало.
Навіть Робб, здавалося, нажахався.
— Вовки… не знаю, чого це вони…
— Напевне, вирішили, що їм подали мене на обід. — Ланістер дерев’яно вклонився Бранові. — Дякую, що відкликали вовків, паничу. Запевняю, я б їм зовсім не смакував. А тепер вже нам остаточно час відкланятися.
— Хвильку, пане мій, — мовив маестер Лювин. Він підсунувся до Робба, і вони зашепотілися разом. Бран спробував підслухати, але не розчув.
Нарешті Робб Старк рішуче вклав меча до піхв.
— Я… мабуть, я вчинив нерозважливо, — мовив він. — Ви зробили Бранові шляхетну послугу, тож…
Робб чинив відчайдушне насильство над собою.
— Якщо забажаєте, гостинність Зимосічі до ваших послуг, пане Ланістере.
— Збав мене від нещирої привітності, хлопче. Погодьмося, що ти не любиш мене й не хочеш приймати у своєму замку. Я бачив заїзд за твоїм муром, у зимівнику. Там мені знайдеться якесь ліжко, і ми обоє спатимемо спокійніше. А може, за кілька мідяків нагодиться й гарненьке дівча, аби постіль зігріти.
Далі він звернувся до одного з чорних братів, згорбленого старого з кудлатою бородою.
— Йорене, ми рушаємо на південь зі світанком. Знайдеш нас на дорозі, не проминеш.
На цьому він обернувся і пошкутильгав на коротких ногах геть із палати, через двері повз Рікона. Пахолки вийшли слідом.
Четверо братчиків Нічної Варти лишилися. Робб звернувся до них якось непевно:
— Вам наготували кімнати. Ви матимете вдосталь гарячої води, аби змити дорожній пил. Сподіваюся, ви вшануєте наш стіл сьогодні за вечерею.
Він вимовляв усе це так незграбно, що навіть Бран помітив: слова були вивчені, а не йшли від серця. Та чорні братчики однак подякували господареві за гостинність.
Ходор поніс Брана до ліжка; сходами башти за ними трусив Літо. Стара Мамка заснула у кріслі. Ходор мовив: «Ходор», підняв свою прабабусю на руки й виніс геть під її похропування. Тим часом Бран лежав і думав. Робб пообіцяв, що він зможе побалакати з Нічною Вартою на вечірній учті у трапезній палаті.
— Літо, — покликав він. Вовк миттю скочив на ліжко. Бран обійняв його так міцно, що відчув гарячий подих на щоці.
— Тепер я зможу їздити верхи, — прошепотів він до друга. — Ми скоро полюватимемо у лісах, от побачиш.
Через деякий час він заснув.
Уві сні він знову дерся стінами на стародавню вежу без вікон, втискаючи пальці поміж почорнілих каменів, шкрябаючи ногами у пошуках опори. Він ліз вище й вище, крізь хмари у нічне небо, але вежа усе громадилася над ним згори. Коли він спинився, аби глянути униз, то голова йому запаморочилася, а пальці почали ковзати. Бран скрикнув і вчепився з усієї сили, рятуючи життя. Земля виднілася за тисячу верст унизу, а літати він не вмів. Він не міг летіти, не міг! Бран почекав, поки серце припинить калататися, а подих відновиться, і поліз догори знову. Іншого шляху, окрім як нагору, не було. Далеко над собою він, здається, побачив обриси химер на тлі величезного блідого місяця. Руки йому скніли й боліли, та зупинятися він не посмів, а навпаки, примусив себе лізти швидше. Химери спостерігали за його підйомом, жевріючи очима, немов червоним гарячим вугіллям у жарівниці. Колись вони, можливо, були левами, та зараз стали покручені й неоковирні. Бран чув, як вони шепочуть один до одного тихими страшними кам’яними голосами. Він не повинен слухати, сказав він собі, не повинен. Йому безпечно, поки він не слухає. Але коли химери вивільнилися з каменю і полізли стіною вежі туди, де чіплявся Бран, він зрозумів, що безпеки йому не судилося.
— Я нічого не чув, — плакав він, поки ті лізли до нього, — нічого не чув, не чув…
Він прокинувся зненацька, хапаючи повітря, оточений темрявою, і побачив над собою велику тінь.
— Я нічого не чув, — прошепотів він, тремтячи з жаху.
Але тінь мовила: «Ходор», запалила коло ліжка свічку, і Бран зітхнув з полегшення.
Ходор змив з нього піт м’яким теплим ганчір’ям, вдяг ніжними та вмілими руками. Коли настав час, він зніс хлопчика до палати, де коло вогню поставили довгого стола на кобильницях. Панське місце на чолі столу залишилося порожнім, але справа від нього сидів Робб, а з іншого боку Бран. Того вечора вони їли молочних паців, пироги з голубами, ріпу з маслом, а далі кухар обіцяв подати медові стільники. Літо тяг під стіл усе, що йому віддавав Бран, а Сірий Вітер та Кудлай борюкалися у кутку за кістку. Замкові собаки більше не потикалися до трапезної. Спершу Брана це бентежило, а потім він звик.
Серед чорних братчиків Йорен був найстарший за віком і урядом, тому управитель посадив його між Роббом та маестром Лювином. Від старого смерділо кислим, наче той довго не мився. За вечерею він неоковирно відривав м’ясо зубами, трощив кістки, аби висмоктати мозок. Коли згадали Джона Сніговія, Йорен здвигнув плечима.
— Алісерова кара, — пробурчав він.
Двоє братчиків перезирнулися і зареготали, а чому, Бран не зрозумів. Та коли Робб запитав, що чутно від дядька Бенджена, чорні братчики зловісно стихли.
— У чому річ? — не зрозумів Бран.
Йорен витер руки полою.
— Тяжко казати, ваші мосці, тяжко платити злим словом добрим хазяям за трунок та частунок. Але хто спитався, най відповіді не цурається. Старк-бо пропав.
Один з інших братчиків мовив:
— За наказом Старого Ведмедя він пішов шукати Веймара Ройса і не повернувся, мосьпане.
— Задовго вже, — додав Йорен. — Певно, що згинув.
— Мій дядько живий! — люто вигукнув Робб, спалахнувши. Він підвівся з лави і поклав руку на руків’я меча. — Всі чули? Мій дядько живий!
Голос його заметлявся луною між кам’яних стін, і Бран раптом налякався.
Смердючий старий Йорен зиркнув на Робба, не зважаючи на його вибрики.
— Як скажете, мосьпане, — байдуже відповів він і висмоктав з-поміж зубів нитку м’яса.
Наймолодший з чорних братчиків незатишно посовався на сідалі.
— Та ж у Варті ніхто не знає страхолюдну пущу ліпше за Бенджена Старка. Вибереться.
— Еге ж, — буркнув Йорен, — може, вибереться, а чи й ні. У ті ліси багацько добрих хлопців пішло, та не всі назад вийшли.
Бран тільки й міг думати, що про ту оповідку Старої Мамки: з Іншими та останнім людським звитяжцем, за яким крізь білу пущу женуться мертв’яки й павуки завбільшки з собаку. Якусь хвилю він сидів наляканий, а тоді згадав, як та казка кінчається.
- Предыдущая
- 60/203
- Следующая
