Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 62

• Предыдущая
• 62/203
• Следующая

— Його дружина вважає інакше.

Великий маестер кивнув.

— Пригадую… Адже вдовиця — сестра вашої власної шляхетної пані дружини. Якщо дозволите старому казати відверто, смертний смуток може затьмарити навіть сильний і загартований розум, не те що розум пані Лізи. З часу її останнього викидня вона бачить ворогів у кожній тіні. А смерть її вельможного чоловіка взагалі полишила пані Лізу в лиховісному, страшному відчаї.

— Тобто ви цілком певні, що князь Арин помер від раптової лихоманки?

— Так, — поважно ствердив Пицель. — Якщо не від неї, мій добрий пане, то від чого ж тоді?

— Від отрути, — відповів Нед неголосно.

Заспані очі Пицеля раптом розплющилися. Старий маестер збентежено посовався у кріслі.

— Ця думка бентежить мене. Ми не у Вільних Містах, де таке стрінеш на кожному кроці. Великий маестер Етельмур писав, що усі люди в серці своєму здатні плекати думки про вбивство, але немає більш відразливої істоти на світі, аніж отруйник.

Він замовк на якийсь час, очима гуляючи деінде.

— Те, що ви припускаєте, пане мій, цілком можливе, але я не думаю, що сталося саме так. Певна річ, загальновідомі отрути може зготувати кожен мандрівний маестер. Але князь Арин не виявляв жодних ознак отруєння. До того ж нашого Правицю всі любили. Яке чудовисько в людській подобі насмілилося б отруїти такого шляхетного пана?

— Я чував, що отруту кличуть зброєю жінки.

Пицель задумливо попестив бороду.

— Кажуть таке. Жінки, боягуза… а ще євнуха.

Він прочистив горлянку і харкнув слизом на підлогу, встелену осокою. Високо над ними у крукарні гучно закаркали птахи.

— Чи відомо вам, що пан Варис народився невільником у Лисі? Не надто довіряйте павукам, ось що я вам пораджу, ваша вельможність.

Цього він міг би й не казати. Варис мав у собі щось таке, від чого Недові біг холодок спиною.

— Я матиму це на увазі, маестре. Дякую вам за допомогу. Досить мені вже марнувати ваш час.

Нед підвівся, а слідом за ним повільно звівся на ноги з крісла й великий маестер Пицель, аби проводити Неда до дверей.

— Сподіваюся, мені вдалося трохи полегшити тягар ваших роздумів, пане мій. Якщо я в змозі допомогти ще якось, тільки скажіть.

— Так, є дещо, — згадав Нед. — Мені цікаво подивитися ту книгу, що ви її дали Джонові за день до хвороби.

— Гадаю, вона не викличе в вас великого захоплення, — відповів Пицель. — То грубезна праця великого маестра Малеона про родоводи великих домів.

— І все ж я вважаю доцільним глянути на неї.

Великий маестер прочинив двері.

— Воля ваша. Вона в мене десь тут. Щойно я її знайду, надішлю до ваших покоїв.

— Дуже шляхетно з вашого боку, — подякував Нед, а тоді, неначе щось згадавши, обернувся знову. — Останнє питання, якщо ваша ласка. Ви згадували, що король сидів при князеві Арині, коли той помирав. Цікаво, а чи була з ним королева?

— Овва, та ні, — відповів Пицель. — Вона з дітьми саме від’їхала до Кастерлі-на-Скелі, супроводжуючи батька. Князь Тайвин привів до міста почет лицарів задля турніру на іменини принца Джофрі. Без сумніву, він сподівався побачити свого сина Хайме у вінці переможця, але був гірко засмучений, коли того не сталося. Мені випало надіслати до пані королеви звістку про раптову смерть князя Арина. Ще ніколи я не відпускав птаха з таким важким серцем.

— На чорних крилах чорнії слова, — пробурмотів Нед. Цієї примовки його навчила Стара Мамка, як він був іще хлопчиком.

— Так кажуть риболовки та селянки, — погодився великий маестер Пицель, — але ж буває й інакше. Коли птах від маестра Лювина приніс звістку про вашого Брана, то раділи усі вірні друзі вашої вельможності в цьому замку, хіба ні?

— Може, й так, великий маестре.

— Боги милосердні, — схилив голову Пицель. — Приходьте до мене, коли забажаєте, пане Едарде. Я тут, щоб служити.

«Знаю», подумав Нед, коли двері зачинилися, «але кому?».

По дорозі до своїх покоїв на гвинтових сходах Башти Правиці він надибав власну дочку Ар’ю. Вона махала руками, мов млин-вітряк, намагаючись втриматися на одній нозі. Від грубого каменя її босі ноги потерлися і вкрилися ціпками. Нед зупинився і вирячився на неї.

— Ар’є, що це ти робиш?

— Сиріо каже, водотанцівник може годинами стояти на одному пальці ноги.

Вона майнула руками у повітрі, щоб встояти.

Нед мимоволі посміхнувся.

— На котрому? — запитав він.

— На будь-якому, — відказала Ар’я, роздратована дурним питанням. Вона перестрибнула з правої ноги на ліву, небезпечно хитнулася, але відновила рівновагу.

— Чи мусиш ти стояти саме тут? — запитав батько. — З цих сходів далеко і боляче падати.

— Сиріо каже, що водотанцівник ніколи не падає.

Вона опустила другу ногу і стала на обидві.

— Пане батьку, а чи Бран тепер приїде до нас жити?

— Ні, ще довго не приїде, сонечко, — відповів він їй. — Він має відновити сили.

Ар’я вкусила губу.

— А що Бран робитиме, як дійде дорослого віку?

Нед став перед нею на коліно.

— В нього ще є багато років попереду, щоб знайти собі відповідь, Ар’є. Поки що радіймо, що він живий.

Того вечора, коли з Зимосічі прилетів птах зі звісткою, Едард Старк відвів дочок до замкового божегаю. Тутешній гайок в’язів, вільх та чорних тополь був, може, з морг завбільшки, і з нього видко було річку. За серце-дерево тут правив дуб, прадавнє гілля якого поросло лозою паляники. Старки схилили коліна перед дубом, наче перед оберіг-деревом, аби подякувати старим богам. Ще до сходу місяця Сансу зморив сон; Ар’я заснула кількома годинами пізніше, згорнувшись клубочком у траві під Недовим кунтушем. Усі темні години він відбув перед деревом сам. Коли над містом почало світати, поснулі дівчата опинилися у оточенні тьмано-червоних квіток драконового подиху.

— Мені наснився Бран, — прошепотіла тоді до батька Санса. — Я бачила, як він посміхався.

Але то були спогади, а зараз Ар’я запитала в батька:

— Адже Бран хотів стати лицарем. Лицарем Королегвардії. Хіба він тепер зможе стати лицарем?

— Ні, — відповів Нед, бо вважав за даремне їй брехати. — Але колись він зможе стати господарем на міцному городці, сидіти у королівській раді, будувати замки, як Брандон Будівник, попливти кораблем через Західне море, висвятитись у віру твоєї матері та стати верховним септоном.

«Але ніколи більше не зможе бігати поруч із своїм вовком», подумав він з сумом, який годі було висловити вголос. «Не зможе лягти з жінкою і взяти на руки сина».

Ар’я схилила голову набік.

— А я зможу сидіти в раді короля, будувати замки і стати верховним септоном?

— Ти, — відповів Нед, легенько цілуючи її в лоба, — вийдеш заміж за короля чи князя і правитимеш його замком, а сини твої стануть лицарями, принцами та князями. А може, котрийсь буде і верховним септоном.

Ар’я скривила мармизу.

— Ні! — заперечила вона. — Таке хай лишається Сансі.

Вона підтягла вгору праву ногу і знову стала на одну. Нед зітхнув і лишив її на сходах.

Діставшись своїх покоїв, він стяг із себе просяклі потом шовки і вилив на голову холодної води з балійки коло ліжка. Поки він витирав обличчя, зайшов Алин.

— Мосьпане, — звернувся стражник до Правиці, — за дверима пан Баеліш прохає про ласку побачити вас.

— Проведи до світлиці, — наказав Нед, дістаючи свіжу сорочку з найлегшого льону. — Я буду негайно.

Коли Нед увійшов, Мізинець сидів на лаві коло вікна і дивився, як у дворі внизу лицарі Королегвардії вправляються з мечами.

— Якби ж то розум старого Селмі був такий спритний, як його меч, — заздрісно мовив він, — тоді засідання ради проходили б куди захопливіше.

— Немає в Король-Березі воїна відважнішого і чеснішого за пана Барістана, — відповів Нед. Він плекав величезну повагу до немолодого, сивочолого Регіментаря Королегвардії.

— Та й нудотнішого теж, — додав Мізинець. — Проте насмілюся припустити, що на турнірі він виступить добре. Минулого року він вибив з сідла Хорта, а якихось чотири роки тому був переможцем.

• Предыдущая
• 62/203
• Следующая