Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 73
- Предыдущая
- 73/203
- Следующая
Зрештою залишилося четверо бійців: Хорт і його велетенський брат Грегор, Хайме Ланістер-Крулеріз і пан Лорас Тирел, юнак на прізвисько Лицар Квітів.
Пан Лорас був молодшим сином Мейса Тирела, князя Вирію та Оборонця Півдня. У свої шістнадцять років він був наймолодшим вершником на полі, але того ранку у перших трьох двобоях вибив з сідла трьох лицарів Королегвардії. Санса ще не бачила юнака, гарнішого за нього. Лати на ньому були неначе виплетені з тисячі полив’яних квітів, а сніжно-білий огир — прикрашений чабраком з червоних та білих троянд. Після кожної перемоги пан Лорас знімав шолома і повільно їхав уздовж загорожі, а тоді витягав з чабрака одну білу троянду і кидав її якійсь гарній дівчині у натовпі.
Останній двобій того дня він мав супроти молодшого Ройса. Одвічні руни пана Робара виявилися поганим захистом проти пана Лораса, який розбив йому щита і вибив із сідла з жахливим брязкотом. Робар лежав у грязюці й стогнав, поки переможець робив коло полем. Нарешті панові Робару покликали ноші й віднесли його до шатра, приголомшеного і нерухомого. Та Санса того навіть не бачила, бо не зводила очей з пана Лораса. Коли білий кінь зупинився перед нею, вона відчула, що серце в неї зараз лусне навпіл.
Іншим дівчатам він кидав білі троянди, але для неї висмикнув червону.
— Чарівна панно, — мовив він, — жодна перемога не може бути прекраснішою за вас.
Санса прийняла квітку сором’язливо і мовчки, вражена до німоти його шляхетністю. На голові лицар мав шапку недбало скуйовджених брунатних кучерів, а очі його скидалися на озера рідкого золота. Вона вдихнула пахощі троянди і притиснула її до себе, не відпускаючи навіть тоді, коли пан Лорас вже поїхав геть.
Коли нарешті Санса підняла очі, над нею стояв якийсь чоловік. Він був малого зросту, з гострою борідкою та срібним пасмом у волоссі, майже одного віку з батьком.
— Ви, напевне, одна з її доньок, — мовив він. Його сіро-зелені очі не посміхалися, хоча на губах грала привітна усмішка. — Маєте в обличчі риси Таллі.
— Мене звати Санса Старк, — мовила вона, почуваючись незручно. На чоловікові була важка делія з хутряним коміром, застібнута срібним пересмішником. Поводився він невимушено, як вельможний пан, але їй був невідомий. — Я… не маю честі, пане.
Септа Мордана швидко взяла справу в свої руки.
— Люба дитино, це князь Петир Баеліш, радник королівської малої ради.
— Колись ваша мати була моєю королевою краси, — тихо мовив чоловік. Його подих відгонив м’ятою. — А ви маєте її волосся.
Його пальці пробігли по її щоці, попестили одне брунатне пасмо. Раптом він обернувся і закрокував геть.
До того часу вже зійшов місяць, натовп стомився, і король оголосив, що три останні двобої відбудуться наступного ранку, перед бугуртом. Простий люд пішов по домівках, теревенячи про двобої цього дня та очікувані події наступного, а вельможний двір перейшов до річки задля учти. Кілька годин кухарі смажили шістьох велетенських зубрів, повільно обертаючи їх на товстих дерев’яних рожнах; хлопчаки-кухарчуки мастили їх маслом та прянощами, поки м’ясо не почало репати і плюватися соком. За лицарськими шатрами поставили столи й лави, а на столах купами лежали солодка спаржа, полуниці й свіжоспечений хліб.
Санса та септа Мордана отримали високі почесні місця зліва від підвищення, де сидів сам король поруч із королевою. Коли біля неї справа всівся принц Джофрі, Сансі стиснулося горло. Він не сказав їй жодного слова після тих жахливих подій, а вона сама не сміла до нього заговорити. Спершу вона ненавиділа його за те, що зробили Панночці, але потім втерла сльози і розсудила, що винуватий у тому, власне, зовсім не Джофрі. Все зробила королева, от вона й винувата. Вона, і ще Ар’я. Нічого б не сталося, якби не Ар’я.
Того вечора вона ніяк не могла ненавидіти Джофрі. Він був надто гарний, аби його ненавидіти: мав на собі темно-синього жупана з подвійним рядком гудзиків у вигляді золотих левових голів, а на чолі — тоненького золотого вінця з сафірами. Волосся його блищало так само, як і золото на ньому. Санса дивилася на нього і тремтіла, боячись, що він не зверне на неї уваги. Або ще гірше: знову розлютиться і прожене у сльозах від столу.
Натомість Джофрі посміхнувся і поцілував їй руку, такий гарний та чемний, як принци з пісень, а тоді мовив:
— Пан Лорас має смак до краси, чарівна панно.
— О, про мене він перебільшив, — промурмотіла дівчина, аби не видатися марнославною, а в самої серце аж співало. — Пан Лорас такий шляхетний. Як ви гадаєте, він переможе назавтра, пане мій?
— Нізащо, — заперечив Джофрі. — Його вкоротить або мій пес, або дядько Хайме. А через кілька років, щойно зможу виїхати на поле, я їх сам усіх поваляю.
Він підняв руку, закликаючи служника з глеком охолодженого літнього вина, і налив їй келиха. Вона занепокоєно зиркнула на септу Мордану, та Джофрі перехилився і налив септі теж. Септа кивнула, гречно подякувала і не заперечувала більше жодним словом.
Служники підливали у келихи усю ніч, але Санса потім не пригадувала, чи взагалі куштувала вино. Їй не треба було вина. Вона сп’яніла від чарів тієї ночі, засліпла від блиску розкошів, очманіла від краси, про яку мріяла всеньке життя і не сподівалася колись побачити. Перед королівським шатром сиділи співці, наповнюючи сутінки музикою. Жонглер кидав у повітря вервечку палаючих булав. Королівський блазень — кругловидий дурник на прізвисько Місячок — танцював довкола на дибах, виряджений у пістряві лахи, і глузував з усіх гостей так витончено-жорстоко, що Санса засумнівалася, чи такий вже він дурник, як про нього думають. Навіть септа Мордана склала перед ним зброю: коли блазень заспівав пісеньку про верховного септона, септа реготала так, що розлила на себе вино.
Принц Джофрі був сама чемність та шляхетність. Він розважав Сансу бесідою, засипав лестощами, веселив жартами, ділився двірськими плітками, пояснював Місячкові кпини. Санса у захопленні зовсім забула про чемність і геть не зважала на септу Мордану, що сиділа зліва.
Тим часом подавали переміни страв. Густий крупник з олениною. Салати з солодкої спаржі, шпинату і слив, посипані товченими горіхами. Равликів з медом та часником. Равликів Санса раніше не їла, тому Джофрі показав їй, як виймати равлика з мушлі, а тоді сам згодував їй перший соковитий шматочок. Далі був свіжий річковий пструг, запечений у глині; її принц допоміг їй розбити тверду оболонку, щоб знайти всередині пластівці запашного білого м’яса. Коли ж подали м’ясиво, то він служив їй сам: відрізав щедрі шматки від кращої печені, накладав на тарелю з посмішкою. Вона бачила, що права рука принца ще й досі погано рухається, та він не поскаржився жодним словом.
Далі подали солодке м’ясо, пиріг з голубами, печені яблука, що пахкотіли корицею, лимонні тістечка з цукровою кіркою. Але Санса вже напхалася під зав’язку і ледве подолала два лимонні тістечка, які так любила. Вагаючись, чи не з’їсти третє, вона почула волання короля.
Взагалі-то король Роберт ставав чимдалі галасливіший з кожною новою стравою. Час від часу до Санси доносився його регіт або накази, які він ревів гучніше від музики та брязкоту посуду. Але сидів король не надто близько, тому слів вона не дочувала.
Та зараз короля почули усі.
— Ні! — загримів він таким голосом, що потопив решту балачок і криків. Вражена Санса побачила, як король стоїть, хитаючись, червоний на обличчя. У руці він тримав келих вина, а сам був п’яний, як чіп.
— Ти не казатимеш мені, що робити, жінко! — волав він до королеви Серсеї. — Король тут я, зрозуміла? Я правлю цією державою, і якщо кажу, що завтра битимуся, то битимуся!
Усі мовчки витріщалися на нього. Санса бачила пана Барістана, брата короля Ренлі, коротуна, який так дивно до неї говорив. Але жоден не рушив з місця, щоб втрутитися. Обличчя королеви застигло маскою, такою блідою, наче її виліпили зі снігу. Вона підвелася з-за столу, підібрала спідниці й вийшла геть у супроводі служниць.
Хайме Ланістер поклав руку на плече королю, але Роберт відштовхнув його з усієї сили. Пан Хайме запнувся і впав, а король зареготав.
- Предыдущая
- 73/203
- Следующая
