Гра престолів - Мартін Джордж - Страница 87

• Предыдущая
• 87/203
• Следующая

— То між нами все ще залишиться вузьке море. Я боятимуся дотракійців тоді, коли вони навчать своїх коней бігати водою.

Король зробив ковток вина і втупився у Неда через стіл ради.

— Тобто ти кажеш мені, щоб я нічого не робив, доки драконячий вилупок не висадить військо на мої береги? Отака твоя рада?

— Той драконячий вилупок зараз у матері в череві, — відповів Нед. — Навіть сам Аегон нікого не завойовував, поки смоктав мамчину цицьку.

— О боги! Ти впертий, мов зубр, Старку. — Його милість король роззирнувся навколо столу ради. — А ви куди язики позасовували? Чи ніхто не збирається вкласти трохи розуму оцьому дурню у його морожену голову?

Варис вкрадливо посміхнувся до короля і поклав м’яку руку Недові на рукав.

— Я розумію ваші сумніви, пане Едарде, справді розумію. І не відчуваю жодної втіхи, приносячи такі лихі звістки до столу ради. Ми радимося про жахливі речі, про підлість та ницість. Але якщо ми вже взялися правити цими королівствами, то мусимо іноді робити підлі й ниці речі на загальне добро держави. Хоч би як болісно від того не почувалися.

Князь Ренлі здвигнув плечима.

— Як на мене, справа досить проста. Візериса із сестрою треба було знищити багато років тому, та його милість, мій брат, зробив помилку, послухавши Джона Арина.

— Милосердя ніколи не буває помилкою, пане Ренлі, — відповів Нед. — На Тризубі пан Барістан, присутній тут, стяв у бою більше десятка добрих лицарів, Робертових та моїх друзів. Коли його принесли до нас — тяжко зраненого, ледве живого — Руз Болтон закликав нас врізати йому горлянку. Але ваш брат мовив: «Я не каратиму воїнів за вірність обов’язкові та вправність у бою» і надіслав свого власного маестра подбати про рани пана Барістана.

Він кинув на короля довгий холодний погляд.

— Шкода, що сьогодні з нами немає того лицаря.

Роберт мав совість почервоніти.

— Але це не те саме, — пожалівся він. — Пан Барістан був лицарем Королегвардії.

— А Даянерис є чотирнадцятирічним дівчам. — Нед знав, що давно переступив межі розумного, але мовчати не міг. — Роберте, я питаю тебе, заради чого ми повстали проти Аериса Таргарієна, коли не заради того, щоб припинити свавілля над дітьми?

— Щоб припинити рід Таргарієнів! — загарчав король.

— Ваша милосте, ніколи раніше не помічав, щоб ви боялися Раегара. — Нед намагався не підпустити презирства у голос, але потерпів поразку. — Хіба з роками ваша мужність так підупала, що ви тремтите перед тінню ненародженої дитини?

Роберт пішов буряковими барвами.

— Годі, Неде, — попередив він, тицьнувши пальцем. — Ані слова більше. Ти забув, хто тут король?

— Не забув, ваша милосте, — відповів Нед. — А ви?

— Годі! — заревів туром король. — Мене нудить від балачок. Робіть справу, або до дідька усіх! Ваші голоси, радники?

— Її слід убити, — оголосив пан Ренлі.

— Вибору немає, — промурмотів Варис. — На жаль, на жаль…

Пан Барістан Селмі підняв свої світло-блакитні очі від столу і мовив:

— Ваша милість, шляхетно зустріти ворога на полі битви, але ганебно — замордувати його у череві матері. Пробачте мені, та я підтримую князя Едарда.

Великий маестер Пицель прочистив горлянку. Це відняло кілька хвилин.

— Моє братство слугує державі, а не її господареві. Колись я радив королеві Аерису так само вірно, як зараз королеві Роберту, отже не маю до його дитини жодних лихих почуттів. І все ж я питаю вас: якщо знову станеться війна, скільки загине вояків? Скільки згорить городів та сел? Скільки дітей відірвуть від матерів та піднімуть на списи?

Він попестив свою розкішну білу бороду у безмежному горі та безмежній втомі.

— Хіба не мудріше, ба навіть добріше, умертвити Даянерис Таргарієн зараз, аби змогли жити десятки тисяч інших людей?

— Добріше, — повторив луною Варис. — О так, великий маестер вирік мудро і правдиво. Якщо боги зі своєї примхи подарують Даянерис Таргарієн сина, наша держава спливе кров’ю.

Мізинець говорив останнім. Нед подивився на нього, і той придушив позіхання.

— Коли вже опинилися у ліжку з потворною жінкою, краще заплющити очі й швидко зробити свою справу, — оголосив він. — Скільки не чекай, а вона гарнішою не стане. Цілувати однак доведеться.

— Цілувати?! — з огидою перепитав пан Барістан.

— Сталевим поцілунком, — пояснив Мізинець.

Роберт обернувся до свого Правиці.

— От бачиш, Неде. Ви з Селмі — єдині, хто проти. Залишається одне питання: кого послати зробити справу?

— Мормонт прагне отримати королівське прощення, — нагадав князь Ренлі.

— Надзвичайно прагне, — підтвердив Варис, — але жити прагне ще більше. Зараз принцеса наближається до Ваес Дотраку, де оголити клинка означає смерть. Якби я розповів вам, що дотракійці зроблять з бідолагою, котрий не тільки оголить, а ще й підніме клинка на халісі, ви б сьогодні вночі не заснули.

Євнух попестив напудровану щоку.

— Отже, отрута… скажімо, сльози Лису. Хал Дрого навіть не відатиме, що смерть сталася не сама.

Великий маестер Пицель раптом розплющив сонно примружені очі й зиркнув на євнуха підозріливо.

— Отрута — то зброя боягуза, — обурився король.

Недові ці балачки вже остогидли.

— Ви підсилаєте харцизяку до дівчинки чотирнадцяти літ і ще міряєте, в який спосіб шляхетніше її вбити?

Він рвучко відсунув крісло і підвівся.

— То зроби цю справу сам, Роберте. Хто проказує вирок, має сам карати мечем. Подивись їй у вічі, перш ніж стратити. Побач її сльози, почуй останні слова. Ти винен їй хоча б це.

— О боги, — лайнувся король так, наче ледве стримував лють, а зараз вона вихлюпнула назовні. — Він не жартує, вражий син!

Король потягнувся по глека з вином біля ліктя, виявив, що той порожній, і жбурнув об стіну, розбивши на скалки.

— В мене скінчилося вино і терпець. Годі дурниці молоти. Давайте вже до справи!

— Я не братиму участі у підлому вбивстві, Роберте. Чини, як хочеш, але не проси мене прикласти свою печатку.

Якусь мить Роберт, здавалося, не міг зрозуміти, що йому каже Нед. Пряма непокора… цю страву нечасто подавали до королівського столу. Потроху до нього прийшло розуміння, і так само потроху змінилося обличчя. Очі звузилися, а від шиї, від оксамитового коміра полізла червона барва. Він тицьнув у Неда пальцем, тремтячи з гніву.

— Ви — Правиця Короля, князю Старк. Ви виконаєте мій наказ, або я знайду собі іншого Правицю.

— Бажаю йому всякої удачі. — Нед відстібнув важку й химерну срібну руку, яка тримала разом краї делії, а заразом позначала його посаду. Він поклав її на стіл перед королем, сумуючи зі спогадів про чоловіка, який пришпилив на нього цей значок, про друга, якого любив.

— Я гадав, що ти шляхетніший, Роберте. Я вважав, що ми посадили на трон гідного короля.

Робертове обличчя зовсім побуряковіло.

— Геть! — гарикнув він, давлячись гнівом. — Геть, клята душа, з очей моїх! Чого чекаєш? Забирайся до своєї Зимосічі. Та гляди мені: побачу ще раз, і твоя голова стирчатиме на шпичці!

Нед вклонився і без зайвих слів крутнувся на підборах. Виходячи з кімнати засідань ради, він відчував на спині Робертів погляд. Не гаючи часу, рада поновила обговорення.

— У Браавосі є одне товариство, яке кличуть Безликими, — мовив великий маестер Пицель.

— Та ви уявляєте собі, скільки вони беруть за послуги? — пожалівся Мізинець. — За половину ціни, що коштує голова купця, можна винайняти ціле охоче військо. Не смію й думати, скільки вони попросять за принцесу.

Закривши двері за собою, Нед заглушив голоси. Коло дверей на чатах стояв пан Борос Блаунт у довгому білому корзні та обладункові Королегвардії. Він кинув на Неда побіжний цікавий погляд, але нічого не спитав.

Денна спека давила на голову, поки Нед перетинав замковий двір до Башти Правиці. У повітрі відчувалося наближення дощу. Нед вітав би гарну зливу, бо почувався загидженим. Діставшись до світлиці, він викликав до себе Вайона Пула. Управитель з’явився негайно.

• Предыдущая
• 87/203
• Следующая