Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая

Різко задзвонив телефон. Луговий досадливо одмахнувся, але телефон не вгавав.

… Будинок міського управління міліції стояв огорнутий темрявою, лише в одному вікні сяяло світло.

— Що трапилось? — спитав Андрій Остапович у відповідального чергового. — Чого викликали?

— Серйозний сигнал, — простягнув той конверт. — Щойно знайшли в урні для заяв.

Вітя аж тремтів з цікавості: хто ж прийшов до Півня.

— Альошо! Альошо! Дай і я подивлюсь, — свистячим шепотом просив він.

Альоша одмахнувся, не відриваючись від замкової щілини. На площадці сходів стояв незнайомець у білому, бездоганно випрасуваному костюмі, білих модних сандалетах і в білому ж капроновому капелюсі. «Франт! Чого йому треба від Матвійовича?» — спантеличено запитував себе Альоша, не знаючи, що й подумати.

Виглянув Півень і розплився в усмішці.

— А-а! Давненько, давненько не навідувався.

— Не заважатиму? — ввічливо спитав незнайомець.

— Та що ти, добродію мій! Ласкаво прошу. Завжди радий.

Коли вони зникли за дверима, Альоша випростався.

— Ну, що там, що? — допитувався Вітя. — Так і не дав мені подивитись. Усе сам, сам… Товариш називається…

— От дивак! Коли ж я міг? Всього хвилина проминула. Ані ти, ані я нічого б не встигли побачити. Пішли на подвір'я. Там чекатимемо знайомого Касторки.

— Може, краще в тебе пождати?

— А ти знаєш, скільки він там пробуде? Візьме і дві години просидить, а то й більше. Не будеш же весь час стовбичити біля замкової щілини.

Вітя погодився з другом, і вони вийшли на подвір'я.

— Вітько! Альошко! — загаласували хлопці, що стовпились у маленькому скверику, — ми якраз розбиваємось на команди. Гайда з нами!

— Я ногу підвернув, — удавано зашкутильгав Альоша.

— А в мене… в мене горло болить, — услід за товаришем вигадав Вітя. — Мабуть, застудився. Вчора цілий день у річці просидів.

Футболісти побігли, а Вітя й Альоша провели їх заздрісними поглядами. Зітхнули й опустились на лавку. Минуло п'ятнадцять, тридцять хвилин, година, а незнайомець усе не виходив.

— Ночувати він зібрався, чи що? — обурювався Вітя. — Може, ми проґавили його?

— Та що ти? Адже вихід один, через двір. Не вистрибнув же він з другого поверху. І про що вони можуть так довго розмовляти? От би дізнатись!

— Цей тип, — заокруглив Вітя сірі і без того великі очі, — найголовніший. Він, певно, і записку писав… Давай з'ясуємо, де він живе.

— Для цього ми тут і сидимо. Якщо зараз його пропустимо, то коли ще побачимо? А те, що він їхній керівник — згоден. Ти знаєш, як він одягнений?

— Звідки я знаю? Ти ж не дав подивитись.

— Весь у білому: і костюм, і черевики, і капе… — Альоша затнувся. На ґанку з'явився незнайомий з великим пакунком в цупкому жовтому папері. — Вийшов! Вийшов! Та не дивись! Тобі кажуть! — засичав Альоша і неприродно голосно зареготав. — Здорово мені вчора пощастило! З першого разу отакенного окуня витягнув. Всі ахнули. Кілограмів п'ять або навіть шість.

— Коли ж встиг? — не зрозумів Вітя. — Що ти заливаєш?

— А щук скільки! Ого-го! — моргаючи спантеличеному приятелеві, заторохтів Альоша.

Нарешті Вітя втямив.

— А ми вчора волоком ловили, — не лишився він у боргу. — Теж здоровенну щуку вицупили, а потім судаків… Йоржів… лящів і ще… в'язів, — перелічував він перші-ліпші породи риб, що спадали йому на думку. — Юшку варили! М-м! Така смачна!..

Незнайомець, не звертаючи уваги на хлопців, пройшов мимо них на вулицю. Друзів наче вітром підхопило.

Навіть і гадки не маючи про це, незнайомець завдав Альоші та Віті багато клопоту. Він не пропускав жодного магазину, подовгу простоював біля прилавків, розглядав тканини, капелюхи, галстуки, навіть приміряв макентоші, черевики; особливо довго затримався у магазині грампластинок.

Через вітрину хлопці бачили, як незнайомець, поклавши пакунок на прилавок, допомагаючи собі руками, щось переконливо доводив продавцеві. І раптом, схопивши пакунок, стрімголов вискочив на вулицю.

Вітя та Альоша ледве встигли відскочити убік. Але незнайомець нічого не помітив, сердито буркотів собі під ніс: «Неподобство! Коли це припиниться? Можу ж я кінець кінцем купити те, що мені до душі! Не розумію, що в тім поганого, коли мені подобається твіст або рок-мамбо?»

Перетнувши вулицю, він зайшов до невеликої перукарні, де нікого не було, лише перукар нудьгуючи стояв на дверях.

— Диви, вони один одного знають, — шепотів Вітя, спостерігаючи, як незнайомець потис руку майстрові, що вибіг йому назустріч, розплившись в шанобливій усмішці.

— Завтра ми повинні знати все про цього перукаря, — рішуче сказав Альоша. — Вони в одній компанії.

— Як же ти узнаєш?

— Та мало як? Підемо, наприклад, підстригатися, попросимо книгу побажань. Бажаємо, мовляв, написати подяку. Тут він, хоч-не-хоч, назве своє прізвище, ім'я та по батькові. Потім в першому-ліпшому кіоску міськдовідки дадуть його адресу.

— Ми ж учора підстригались, — скривився Вітя.

— Та ну тебе! Ти слона виведеш з терпіння! Скажемо, нам під машинку треба.

Вітя аж голову похилив.

— Я сам пострижусь під машинку, — мужньо заявив Альоша. — Можеш не переживати за свою чуприну.

А тим часом перукар підрівняв незнайомцеві волосся на потилиці і скронях, чимось намастив його і уклав модною зачіскою. Потім, не кваплячись, дбайливо почистив щіткою піджак клієнта і відступив, милуючись ділом своїх рук.

На подив товаришів, незнайомець не збирався йти і, розвалившись у кріслі, вів розмову з майстром. Заклавши руки в кишені куцого халата, з-під якого виглядали вузенькі модні штани, перукар, довгов'язий, з прищавим, нахабним обличчям, посміхався і заперечно хитав головою. Жестикулюючи, незнайомець в чомусь гаряче його переконував; нарешті відчайдушно махнув рукою і дістав гаманця.

— Дивись, дивись, гроші дає! — доповів товаришеві Альоша, що спостерігав цю сцену крізь щілину між фіранками.

Перукар зник за перегородкою, виніс невеликий пакунок і подав його незнайомцеві.

— Все! Виходить! — повідомив Альоша і, побоюючись, що їх помітять, разом з Вітею пристроївся до черги, яка стояла біля кіоска з морозивом.

Друзів весь час переслідувала думка — що за пакунок виніс незнайомець од Матвійовича? Спочатку вони вирішили — Півень передав пістолети, а можливо, навіть гранати або вибухівку. Та потім обидва відмовились од свого припущення. Вже надто тонким був шпагат, яким перев'язано пакунок, для такого вантажу. І пакунок незнайомець ніс легко, без помітних зусиль, невимушено розмахуючи ним, а в перукарні навіть недбало кинув на стілець. Може, там документи? Але які? А може, фальшиві гроші?.. Тепер до цього так і не вирішеного питання приєдналися ще нові. Який зв'язок між незнайомцем і перукарем? Випадково чи навмисне зайшов він у цю непоказну перукарню? І що в новому пакунку?

Незнайомець підійшов до триповерхового цегляного будинку з химерними, подекуди вже обваленими кахляними прикрасами. В палісаднику чоловіки грали в доміно, азартно стукаючи по столі кісточками.

— Салют козлятникам! — кинув незнайомець.

— Здоров, здоров, Михайле Семеновичу! — відповів один з гравців. — Сідай до компанії.

— Ніколи. Поспішаю.

— Ну, як хочеш… Тільки додому не потрапиш. Твої пішли, а ключ у мене.

Сумніву не було — незнайомець живе тут. Ім'я та по батькові вже відомі, — зосталось узнати прізвище. План визрів умить. Підкликали двох дівчаток, що стрибали через скакалку, спитали, як їм знайти Михайла Семеновича. На жаль, дівчатка такого жильця не знали. Довелося зайти до двірника. Лише після того, як Вітя описав зовнішність незнайомця, двірник здогадався, про кого йде мова.

— А-а! З вусиками, кажеш? Смаглявий? То це, певно, Поніманський… Його квартира чи то п'ятнадцята, чи то шістнадцята… На третьому поверсі.

— Може, Поніманський — зовсім не та людина, що нам потрібна? — висловив сумнів Вітя. — А що, коли тут ще є хтось з вусиками і теж Михайло Семенович? Тоді як?

• Предыдущая
• 20/56
• Следующая