Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович - Страница 27

• Предыдущая
• 27/56
• Следующая

— А це хто такий? — насторожилась Людмила Йосипівна.

— Ти ж, мамо, повинна його пам'ятати. Я разом з ним учився в п'ятому та четвертому класі. Такий невеликий на зріст… Волосся біляве, на правій щоці одна… ні, дві маленькі родимки.

Людмила Йосипівна пригадала, що років два тому Вітя товаришував з одним хлопчиком 'і того, здається, справді звали Дімою Вакуленком.

— А що ж далі?

— Був показовий виступ гімнастів… — Повертаючись додому, Вітя, на щастя, прочитав афішу. — Вони всі учасники нашої олімпійської команди… — Для більшої переконливості почав перелічувати відомих йому гімнастів. — Там були Лариса Латиніна… Борис Шахлін… Юрій Титов… Ух і здорово! Якби ти, тату, тільки бачив, як Шахлін працює на брусах! Латиніна за вільні вправи одержала 9,8 бала… Слово честі! Ну й аплодували їй!

— А чого ти, — спитав батько, — не ходиш в зоопарк?

— В зоопарк? Я там буваю.

— Ну, це ти, брат, заливаєш. Керівник сказала, що тебе давно вже не бачить.

— Вірно. Я днів… днів десять там не був… Я ж почав ходити в Палац спорту.

Розмова з сином не задовольнила Валентина Филимоновича. Він почував, що тут щось не так. Вітя затаює найголовніше.

— А хто ваш тренер? Завтра ж вирвусь на часинку і зустрінуся з ним. Це ж неподобство, — обурився Сахно, — примушувати хлопчиськ цілими днями вивертати один одному вилиці. І взагалі, я проти боксу в такому віці. Хіба не можна зайнятися тенісом, баскетболом? Ну, плаванням чи водним поло… Нарешті, тією самою гімнастикою.

У Віті аж в душі похололо, коли він уявив собі розмову батька з тренером, який про нього з Альошею уявлення не має.

— Знаєш, тату… наш тренер… — Вітя, як йому здавалося, знайшов рятівний вихід. Він скаже, що тренер зненацька захворів і невідомо коли видужає, але до кімнати увійшла бабуся і віддала Валентинові Филимоновичу перев'язаний навхрест ниткою невеликий конверт.

— Мені? — запитально подивився Сахно.

— Еге ж. Якась жінка веліла передати. Сказала, що з роботи.

Сахно розпечатав конверт і, не мовлячи ні слова, як був, у піжамі, вибіг на вулицю. Всі мовчали, не розуміючи, чим викликана така дивна поведінка. Через кілька хвилин, задихавшись, Сахно повернувся до кімнати, стискуючи в руці конверт, його нібито підмінили. Він зблід, очі гарячково блищали.

— Де ця жінка? — вп'явся він очима в Надію Миколаївну. — Де?!

— Пішла. Відразу ж пішла.

— Розумієте, що ви наробили?! — схопився за голову Сахно.

— Що я такого страшного наробила? — образилась Надія Миколаївна.

— Та ви розумієте!.. — почав Сахно, але, побачивши сина, скомандував: — Вийди! Тобі тут нічого робить.

Віті цього тільки й треба було.

В цю ніч Валентин Филимонович майже не заплющував очей. Ледве почало світати, він устав і навшпиньки вийшов на вулицю. Ранок дихнув на нього приємною прохолодою. Сходило сонце, щебетали пташки, двірники, орудуючи шлангами, поливали ще огорнуті сном вулиці. Кожний звук цього прозорого ранку було виразно чути. Сахну здавалося, що його закаблуки неприродно лунко вистукують об тротуар, і він мимоволі почав обережніше ставити ногу, наче й справді міг розбудити місто.

З тієї пам'ятної хвилини, коли він розпечатав листа, тривожні думки не давали йому спокою. Непомітно для самого себе. він опинився біля управління міліції. Вздовж сірого будинку розмірено крокував міліціонер. Біля під'їзду застигла зелена «Волга». Супроводжуваний уважним поглядом постового, Валентин Филимонович вже піднявся гранітними сходами, але біля дверей повернув назад. Була всього шоста година ранку. І Сахно попрямував у сквер напроти управління міліції.

Не вперше він проводив ревізію. Частенько доводилось просиджувати дні й ночі за стосами документів. Часом за стовпчиками багатозначних цифр приховувалися шахрайські махінації. Махінації, які завдавали державі збитків в тисячі, десятки тисяч карбованців. Інколи шахраї за саме тільки мовчання пропонували і гроші, і цінні подарунки. Траплялося, що йому погрожували, посилали анонімні листи, повні лайок і нахвалянь. Всяке бувало. Але в такому безглуздому становищі він опинився вперше.

Стрілки годинника перейшли за восьму. Сахно подзвонив з автомата на фабрику «Спартак», щоб ревізори на нього не чекали і бралися до роботи, й повернувся в сквер. Тепер великі засклені двері управління міліції майже не зачинялись. Сахно не відводив очей од під'їзду, боячись пропустити Лугового. Але ось уже і дев'ята година, а підполковника все немає й немає.

«Певно, я його проґавив, коли ходив дзвонити», — занепокоївся Сахно і поспішив в управління.

Лугового він застав у кабінеті. Сахно був настільки зайнятий своїми думками, що не звернув уваги ні на вкриті щетиною широкі вилиці Андрія Остаповича, ні на запалі щоки. Цієї ночі Луговому знову не довелося відпочити. Управління міліції провадило операцію по ліквідації зграї валютчиків,

Побачивши Сахна, Андрій Остапович співчутливо спитав:

— Бачу, ваші відвідини не випадкові. Викладайте, що вас турбує.

Сахно мовчки простягнув аркуш паперу, до якого канцелярською скріпкою було приколено десять зелених п'ятдесятикарбованцевих купюр. Записка складалася всього з кількох слів.

«Спасибі за мовчання. П'ятсот — аванс. Решту, коли закінчиться ревізія. Скривджені не будете».

— Які негідники! Хабара накинули. Спільником зробили. «Спасибі за мовчання…» Ще й дякують, мерзотники! Ніби я покриваю їхні махінації!

— Заспокойтесь, не переживайте. Це ж провокація. Краще розкажіть про наслідки ревізії. Ви вчора мене питали?

— Так, так…. — підтвердив Сахно. Він усе ще не міг заспокоїтись. — Я хотів вас бачити. В фінансових документах на складі сировини є виправлення. Боюсь — підробка. — Сахно розгорнув папку. — От подивіться.

Андрій Остапович розглянув накладні через лупу.

— Ви маєте рацію… Хоча б ця. Іншою рукою дописано одиницю. А тут схже на те, що нуль переправили на вісімку. Але це досконально встановить експертиза. Хто був присутній, коли ви вилучали документи?

— Завскладом сировини Тетеря.

— Як він реагував?

— Як реагував? Спитав, навіщо я беру накладні. Я відповів, що хочу проглянути, звірити… Щось подібне до цього… Зараз точно не пам'ятаю.

— Як же вам передали хабара?

— Вчора ввечері якась жінка підійшла до нашого будинку і подала конверт матері моєї дружини. А в ньому записка і гроші.

— Ви бачили цю жінку?

— Ні. Я вибіг за хвіртку, а її і слід прохолов.

Луговий зіставив факти: щойно на фабриці «Спартак» почалась ревізія, відразу ж надійшов анонімний лист на Збаращенка. І тільки-но Сахно натрапив на зловживання, як одержав хабара. Це зайвий раз переконувало, що шахраї знаходяться в стінах фабрики і лише там їх треба шукати. Враховуючи, що інші ревізори нічого істотного не виявили, сам по собі напрошувався логічний висновок: Тетеря — ініціатор хабара. Андрій Остапович вирішив негайно затримати Тетерю. Він викликав майора Кульбича.

— Все ясно. Зараз же іду, — вислухавши, сказав Кульбич.

Слідом за ним підвівся і Сахно.

— А вам, Валентине Филимоновичу, доведеться трохи затриматись. Треба написати заяву з приводу цього випадку. Ось папір і ручка.

— Дякую, ручка в мене є своя.

Валентин Филимонович почав ритися в своїй папці.

— Загубив! — з досадою сказав він. — Вранці ж вона була, ще записував номер комутатора фабрики.

— Ви дзвонили на фабрику? Сказали, що в міліції?

— Так. А що, власне, тут страшного? На мою думку, це не таємниця.

— З ким ви розмовляли?

— Взагалі хотів з директором, але в нього якраз п'ятихвилинка. Довелось викликати секретаря.

Підполковник незадоволено поморщився.

— Я ж не казав, у якій справі йду, — виправдувався Сахно. — Вашого прізвища зовсім не називав.

— Лишається сподіватись, що ваш дзвоник не зашкодить.

Насупивши чоло, Валентин Филимонович обдумував кожне речення. Нарешті він закінчив. Луговий пробіг списані дрібним почерком сторінки.

• Предыдущая
• 27/56
• Следующая