Доводи розсудку - Остин Джейн - Страница 14

• Предыдущая
• 14/50
• Следующая

— Це про мого брата, — прошепотіла одна з панночок, — матуся має на увазі бідолашного Річарда.

— Бідолашний мій хлопчик, — продовжувала місіс Мазгроув, — він став таким серйозним, так добре почав писати, коли потрапив під вашу оруду! Ах, як було б добре, коли б він ніколи вас не залишав! Повірте, капітане Вентворт, нам усім так прикро, що він вас покинув.

Коли капітан Вентворт почув цю промову, вираз його обличчя на секунду змінився, блиснули його ясні очі, затремтів гарний рот, і Енн одразу зрозуміла, що він не тільки не поділяв жалю місіс Мазгроув щодо Діка, але, мабуть, не без великих зусиль тоді його позбувся; та капітан Вентворт викрив себе лише на мить. Не розуміючи його так добре, як розуміла Енн, інші нічого й не помітили. Вже наступної секунди він знову став серйозним і зібраним, майже відразу підійшов до софи, де сиділи вона сама й місіс Мазгроув, сів поруч останньої, заглибившись із нею в тиху бесіду про її сина з добротою та ввічливістю, які свідчили про шанобливе ставлення до всього, що є щирим і зовсім не безглуздим у материнських почуттях.

Справді, вони сиділи на одній софі, бо місіс Мазгроув люб'язно посунулась, аби він міг сісти; лише місіс Мазгроув їх розділяла. Перешкода, дійсно, досить вагома. Місіс Мазгроув була наділена солідними формами, які куди більш природно сполучалися з радістю й веселістю, ніж зі смутком і томливістю. У той час, як тремтіння стрункого стану та задумливого обличчя Енн були цілком приховані, капітанові Вентворту треба віддати належне за те самовладання, з яким він вислуховував нескінченні важкі зітхання над долею сина, який за життя нікому не був потрібний.

Зовнішній наш обсяг і обшир нашої журби, звичайно, не становлять незмінної пропорції. Гладка, огрядна особа має не менше прав на глибоку печаль, ніж найстрункіше створіння у світі. Проте, справедливо це чи ні, але трапляються такі невідповідності, які даремно намагається примирити наш розум, які дратують наш смак, які не можуть не викликати посмішку.

Адмірал, який разів зо два чи три пройшовся для відновлення сил по кімнаті, заклавши руки за спину, і був закликаний до порядку дружиною, наблизився до капітана Вентворта й, анітрохи не переймаючись тим, чи доречне тут його вторгнення, заглиблений у свої думки, розпочав так:

— Якби навесні ти на тиждень затримався в Лісабоні, Фредеріку, тобі б довелося прийняти на борт леді Мері Грейсон і її дочок.

— Справді? Добре, що я там затримався!

Адмірал звинуватив капітана в нестачі галантності. Той захищався, визнаючи, проте, що не хотів би бачити дам на своєму судні інакше як на балі чи з нетривалим візитом.

— Але якщо мені дозволено судити самому, — закінчив він, — це не від нестачі галантності. Скоріше від переконання, що попри всі зусилля й жертви неможливо створити на борту необхідні для жінки зручності. Адже не від нестачі галантності, адмірале, вважають, що жінки потребують більших зручностей, ніж ми? Ні, мені неприємно чути про жінок на борту, неприємно бачити їх на борту; і, якби це було в моїй волі, я не пускав би їх на борт.

Почувши ці слова, сестра на нього напустилася:

— Ох, Фредеріку! Як це на тебе не схоже! Що за надмірна скрупульозність! Жінка може почуватися на борту не менш зручно, ніж у найкращому англійському домі. Я жила на борту, до речі, досить довго, і, як на мене, нема ніде краще, як на військовому кораблі. Можу тебе запевнити, ніде й ніколи, навіть у Келлінчі (мило киваючи Енн), не знаходила я більших зручностей, ніж майже на всіх кораблях, де я жила; а їх було всього п'ять.

— Це зовсім інша річ, — відповів їй брат. — Ти була зі своїм чоловіком, і до того ж єдиною жінкою на кораблі.

— Але ж ти сам перевіз місіс Гарвіл, її сестру, кузину та трьох дітей із Портсмута до Плімута. Що ж тоді сталося з твоїм винятковим, витонченим поняттям галантності?

— Усе перемогла дружба, Софі. Чого тільки не зробиш, аби допомогти дружині свого брата-офіцера, чого тільки не привезеш з іншого краю світу для свого друга Гарвіла. Але, звичайно, я розумів, що само по собі це погано.

— Можу тебе запевнити, вони почувалися на борту прекрасно.

— Не може бути. Така безліч жінок і дітей навіть не має права почуватися на борту прекрасно.

— Мій любий Фредеріку, що ти таке кажеш? Боже, що б сталося з нами, бідними моряцькими дружинами, котрі хочуть бути разом зі своїми чоловіками, їздити з ними від одного порту до іншого, якби всі думали так, як ти?

— Мої думки, як бачиш, не завадили мені перевезти місіс Гарвіл з усім її сімейством до Плімута.

— Усе одно, мені не подобається, коли ти говориш, немов витончений джентльмен, для якого всі жінки — елегантні дами, а не мислячі створіння. Бурі в нашому житті нікого не обминуть.

— Ох, моя люба, — сказав адмірал, — коли він ожениться, заговорить по-іншому. Коли він буде одружений, ось тоді, якщо ми доживемо до нової війни, ти побачиш, що він буде поводитися так само, як ми з тобою та інші. Буде дуже вдячний будь-кому, хто привезе йому на борт дружину.

— Авжеж, так і буде.

— Здаюся, — вигукнув капітан Вентворт. — Коли одружені люди нападають на мене: «Одружишся — заговориш по-іншому», я можу тільки відповісти: «Нічого подібного», а вони у відповідь: «Ось побачиш», і так без кінця-краю.

Він підвівся з софи і перейшов до іншого кутка вітальні.

— Мабуть, ви багато подорожували, мем, — звернулася місіс Мазгроув до місіс Крофт.

— Так, мем, за п'ятнадцять років заміжжя чимало довелося поплавати, хоч інші жінки подорожували й більше. Чотири рази я перетинала Атлантичний океан; була в Ост-Індії, але лише одного разу; а неподалік від рідних берегів де я тільки не бувала: і Корк, і Лісабон, і Гібралтар. Але я ніколи не була ні за Стрейтсом, ні в Вест-Індії. Звичайно, ми не називаємо Вест-Індією Бермудські та Багамські острови.

Місіс Мазгроув нічого не могла заперечити, бо їй за все своє життя не доводилося називати ці острови ніяким чином.

— Запевняю вас, мем, — продовжувала місіс Крофт, — немає нічого зручнішого за військовий корабель; я маю на увазі, певна річ, великі судна. На фрегаті, звичайно, більш тісно, але розумна жінка й там зможе прекрасно влаштуватися; цілком певно можу сказати, що найкращі роки мого життя минули на борту. Знаєте, коли ми разом, я нічого не боюся. Слава Богу! Доля нагородила мене міцним здоров'ям, і немає такого клімату, який би я не змогла витримати. Першої доби в морі іноді почуваєшся не дуже добре, але потім зовсім забуваєш, що таке морська хвороба. Єдиний раз, коли я знемагала і душею, і тілом, коли я відчувала себе хворою, а почуття безпеки покинуло мене, — це було тієї зими, яку я провела на самоті в Ділі, а мій адмірал (тоді ще капітан Крофт) був у Північному морі. Ось коли я страху набралася, вигадала собі безліч хвороб, бо не знала, куди себе подіти і коли я знов одержу від нього вісточку; а коли ми разом, я почуваюся цілком здоровою та спокійною.

— Так, вірно! Що правда, то правда. Я тієї ж самої думки, місіс Крофт, — залюбки підтримала її місіс Мазгроув. — Нема нічого гіршого, ніж розлука. Я тієї ж самої думки. Містер Мазгроув не пропускає жодної сесії, а я чекаю не дочекаюсь, доки вони закінчаться й він повернеться додому живим і здоровим.

Вечір завершився танцями. Почувши про них, Енн, як завжди, запропонувала свої послуги; і, хоч вона ледве стримувала сльози, сидячи за фортепіано, все одно раділа, що може бути корисною, і хотіла тільки, щоб її не помічали.

Вечір був надзвичайно веселим, і більше за всіх веселився, здається, капітан Вентворт. Вона відчувала, що все збуджувало його, як тільки може збуджувати загальне захоплення, особливо захоплення молодих жінок. Молоді міс Гейтер, панночки з уже згаданого нами сімейства, напевне, вже сподобилися честі в нього закохатися; що ж до Генрієтти й Луїзи, то їхні думки були так заповнені ним, що якби не постійне враження цілковитої згоди між ними, їх можна було б сміливо вважати запеклими суперницями. І що ж дивного, коли його навіть ледь-ледь псувало таке загальне, таке палке захоплення?

• Предыдущая
• 14/50
• Следующая