Повість про санаторійну зону - Хвильовий Микола Григорович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/25
• Следующая

- Хіба? - чомусь здивувалась родина.

- Так! - казала далі Унікум. - Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.

- Важитись?

Анарх підвів очі й подивився на групу за другим столом.

- А що, як би ви підвелись! - говорила родина худорлявої хворої, звертаючись до Унікум.

- Для чого це?

- Та ну-бо не соромтесь!

Нарешті, Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:

- Ах, який у вас торс… прелість!… Невже ви стільки це за півтора місяця?

- Да! - побідно сказала Унікум.

- Ох, яка ви симпатична женщина! - похлопала родина Унікум по її гладкому торсу й звернулась до своєї родички: - Як же ти, Анелічко?… Ну?

Худорлява хвора раптом заплакала.

Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов'язково переговорять із товаришем ікс.

Худорлява хвора ще плакала й радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги й повела всіх у докторський кабінет.

Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв'язано було з Хлонею, сестрою Катрею і, особливо, з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволеності собою він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.

Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.

- Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? - сказала вона й поправила свій чорненький бантик.

- Будь ласка! - кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.

- Бачили за столом гостей із городу?

- Бачив.

- Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.

Анарх положив руку на бильце й зітхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.

- І все-таки, - сказала сестра Катря, - я і цих, і інших - нікого не хочу винити. І не виню як їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціальне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною і родиною худорлявої хворої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, - остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але не маю права їх і обвинувачувати.

Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась.

- Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.

Анарх подивився на сестру Катрю, на її «вічну» блузку й сказав:

- Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви говорите, а я. І між вами і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності…

- Хіба це сентиментальності? - підхопила сестра Катря.

- Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю.

- Ні, не кажіть так! - гаряче перебила сестра Катря.- Я з вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?

- Що? - анарх подумав і сказав: - Мабуть, машина.

- Машина? І ви це спокійно говорите? - сестра Катря знову взялася за бантик. - Ні, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не інакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. В противнім разі в житті нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.

- Але це все-таки так!

- Ні, це не так!

- Ні, це так! - і анарх одкинув волосся. - Інакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тій же самій причині, по якій не погоджуємося і з нашею волею до смерті. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта - не більше, як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.

- І це ви серйозно говорите? - збентежено спитала сестра Катря.

- Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою роллю на землі.

- Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу…

- Безперечно. Але ваше «можу», як ви мені колись самі сказали, буде в лапках. А в даному випадку треба найти…

- Ні, ви просто перекручуєте мої слова! - з обуренням кинула дівчина. - Це було сказано зовсім з іншим сенсом.

Анарх узяв за руку сестру Катрю і всміхнувся:

- Ну, заспокойтесь… Бачите, не тільки ви гніваєтесь на мене, - я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити - так воно єсть і так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини йде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання - тільки прискорювати його.

- Ніколи! - різко сказала сестра Катря.

- От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м'яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного пса. І, повірте мені, коли добивали цього собаку, він таки вхитрився укусити за руку. Так і з нами. Ми - останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку.

- Почекайте, - зробила здивовані очі сестра Катря. - Що ж тоді, по-вашому, революція?

- По-моєму? По-моєму - романтика, а справді - штейнахівське «омоложеніє». Те ж, приблизно, і всяка війна, хоч це застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франк-масони, над цим спеціально й працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб можна було нацькувати одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбивої громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад, щоб розпочати війну, припустимо, між Німеччиною й Францією, треба було тільки найти зачіпку. Що ж до розв'язання цієї справи, то вона давно вже була розв'язана за дружньою чашкою кави в масонській ложі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.

- Невже це правда? - подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за чорненький бантик.

- Не лякайтесь. Звичайно, це проста базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одне: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.

Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз у раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами… Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з города долітали неясні гудки… Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хворі порозходилися за межі санаторійної зони.

- Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? - спитала, прокидаючись від задуми, сестра Катря.

Йому стало шкода дівчини, і він сказав:

- Ні! То я, звичайно, жартував.

• Предыдущая
• 4/25
• Следующая