Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 12

• Предыдущая
• 12/56
• Следующая

чина з короткою стрижкою, чи то акцію якусь проводить, чи то

анкети заповнити пропонує. Кароліна вже знає, що цю крихіт-

ну ятку розміром усього лиш метр на метр, дівчина орендує. Тут

ніби й нема де розгорнутися. Але над головою та по ліву-праву

руку — маленькі зручні полички, під стільницею — місце для

пакувального матеріалу, і вся передня поверхня тумби вільна.

Ще й дашок не задіяний. Скільки всього зробити можна!

Брат ідеї здивувався, а тоді випнув губу: хоча… спробувати

можна… щось у цьому є!

* * *

Кароліна кладе перед дівчиною-їжачком коробку зі своїми

дзеркальцем та гребінцем з металевим мереживним руків’ям.

— Вибирайте папір, — озивається дівчина.

— А ви який пропонуєте?

Дівчина кладе перед нею два рулони на вибір, вихопила їх

з-за спини, не дивлячись: «зебру» та «зерна кави на дерев’яному

тлі». Кароліна вагається. Як на її смак, ні та, ні та не підходить.

Дівчина-їжачок мовчки чекає, поки покупець визначиться. Її

думки десь далеко-далеко.

— Як вас звати? — запитує Кароліна.

51

Дівчина здивовано відповідає:

— Віта…

— Віто, — на обличчі Кароліни спалахує усмішка, — ві-

зьміть мене до себе в помічниці.

Кароліну несе на хвилях піднесення. Вона викладає свій

план, від його реалізації має бути зиск і Віті-їжачку, і Кароліні.

Якщо ж не вдасться — що ж, принаймні ніхто нічого не втра-

тить. Але має вдатися. Мусить вдатися.

Віта уважно слухає, тоді каже:

— Не знаю, хіба лише сьогодні… Сьогодні мені додому тре-

ба чимшвидше. У садочку малого карантин. До обіду сусідка

з ним побуде, а далі — роби що хочеш… — Віта розмірковує

вголос. — Гаразд, сьогодні попрацюй. Але ж… — Їжачок замис-

люється. — Я ж тебе зовсім не знаю… А що, як ти мої рулони

забереш?

Кароліна усміхається. Достатньо сказати одне чарівне сло-

восполучення про сестру Роберта Кері, але вона мовчить. Во-

на вже побавилася вчора цією фразою, досить. Нема чого за

брата ховатися.

— Візьми мій паспорт до завтра… — невпевнено пропонує

вона, теж перейшовши на «ти».

Нічого більш переконливого їй на думку не спадає.

— Тут пакувального матеріалу на дві тисячі, — Їжачок про-

пускає пропозицію повз вуха. Вона вагається, вона хоче зали-

шити на Кароліну свою ятку, це помітно.

— Якби в мене було дві тисячі, — каже їй Кароліна, — я б їх

тобі залишила в заставу. Але швидше за все я одразу витрати-

ла б їх на сумку. Он у тому відділі.

Їжачок дивиться туди, куди показує Кароліна. Вона там ще

ніколи не була, хоч і поруч працює. Надійна напарниця їй не

зашкодила б. І витрати за можливість тут працювати вони по-

ділили б на двох…

— Привіт, Кароліно! — махає рукою Оля з книгарні на-

впроти.

52

— Ви знайомі? — обличчя Віти світлішає.

— Я сестра Роберта Кері, — нарешті витискає із себе. Не

обійшлося без братової підтримки.

Але почуте не справляє на Віту жодного враження.

— Хто це?

— Роберт Керя працює у вас. Он за тими дверима, — по-

казала в кінець безкінечного скляного простору.

— А-а-а! — доходить до Віти. — Чого ж ти мовчиш?.. — во-

на вже прокручує ситуацію у новому напрямку. — А ти про-

бувала колись подарунки пакувати?

— Я в Інтернеті все роздивилась. Не бійся, нічого не по-

псую. Скільки ти платиш за день оренди?

— Тут за місяць рахують, а не за день. Тисячу гривень за

місяць.

— Це всі витрати?

— Та яке всі! Є ще єдиний податок підприємця, є внесок

у пенсійний фонд… Плюс матеріали. Загалом — ще стільки ж

набігає…

— Ну давай, короче, я спробую. І думаю буде зиск і тобі, і мені.

Віта нарешті погоджується.

— Прийду після п’ятої, — каже, збираючись; паспорт Ка-

роліни ховає до сумочки. — Пояснює, на що варто вважати, що скільки коштує і що робити, коли в туалет треба відійти: он дівчата з книгарні приглянуть за товаром.

Потік людей пробігає попри ятку, не звертаючи уваги на Ка-

роліну. Вони стовбичать тут удвох — дзеркальна тумба і паку-

вальниця подарунків без подарунків. Залишки впевненості по-

ступово тануть, Кароліну огортає сумнів, який через півгодини

переходить у відчай. Чи не забагато вона собі нафантазувала?..

З книгарні виходить хлопець. В руках у нього — листівка

та мистецький альбом, на обкладинці написано «Катерина Бі-

локур», решта слів затулені рукою. Подарунок для когось.

Хлопець кидає на Кароліну погляд.

53

— Добрий день, — озивається вона.

Хлопець здивовано пригальмовує, злегка повертає голову

вбік, перевіряє, чи, бува, за ним ніхто не йде. Бо до кого ж ві-

тається ця сонячна дівчина з пишним волоссям?

— Добрий день, — повторює вона.

— Добрий день, — відповідає хлопчина.

— Можливо, варто гарно запакувати? — провадить Каролі-

на (якщо листівку купив, це точно подарунок). — За двадцять

гривень зроблю, як за двісті.

Хлопець усміхнувся, поліз до кишені, витяг двадцятку.

— Остання. Додому пішки піду.

— Першому покупцеві — знижка. Мінус дві гривні.

— Тоді поїду, — усміхається хлопець. — Це наша група ски-

нулась, викладачці даруємо, куратору. Вона живопис любить.

Альбом лягає на прилавок. На обкладинці — дві дівчинки

з лійками в руках, поливають буйні зарості квітучих півоній.

Довгий рулон паперу опиняється поруч: на малюнку — яскра-

ві пуп’янки півоній серед зеленого листя. Є інший малюнок —

суцільне густе плетиво з зеленого листя; але той, із нерозквіт-

лих півоній, видається більш доречним. Не так вправно, як

хотілось, а все ж запакувала подарунок. Перетягнула щільною

зеленою ниткою.

— Ось сюди згодом вставите листівку, коли підпишете, —

показала.

Легкий зелений пучечок погойдувався від рухливого повітря, вивершував квіткою святкову композицію. Першою на рахунку

Кароліни. Вона залишилась задоволена роботою, хлопець — теж.

Але більше ніхто не підходив. Кароліна шаруділа папером, розкручувала й закручувала шворки на котушках. Вона вирі-

шила, що на рух люди реагуватимуть краще, аніж на непоруш-

ність. У нападі вимушеної бездіяльності зробила з яскравих

ниток кілька розбурханих хризантем. Народ кидав похапливі

погляди в її бік і біг далі.

— Скільки коштує коробку папером обгорнути?

54

Незчулася, як біля ятки опинилась жінка з коробкою, на ко-

робці — фото електрогрілки.

— Таку коробку — гривень п’ятнадцять.

— У-у-у-у, — здивувалась жінка. — Я думала три гривні.

Кароліна не відповіла, хоча й хотіла сказати, що найдешев-

ший аркуш обгорткового паперу коштує утричі дорожче.

— У вас немає таких маленьких шабатурок для дрібних по-

дарунків?

На долоні дівчини — пластикові кульчики на дротяних гач-

ках, на кожному кульчику, чорним по білому, намальований

скрипковий ключ та ноти.

«Будуть», — подумала Кароліна, а вголос сказала:

— Я гарно запакую, у прозорий мішечок. З такою стрічкою

з п’яти ниток.

— А-ааа, тіпа нотний стан! — дівчині сподобалась пропози-

ція. — Сьогодні — Олени! Іменини моєї молодшої сестри Оле-

ни, я їй хочу сюрприз зробити.

Щодня у людей свято, думала Кароліна, щодня, навіть коли

не до свят. Сьогодні — іменини Олен та Костянтинів; в усіх

Олен та Костянтинів — свято, хоча чимало з них про це дізна-

ються лише від друзів, а може, так і не дізнаються, що сього дні

в них — особливий день. Хто мав би про це нагадувати? Ятка

з пакування подарунків. З одного погляду на ятку має бути зро-

зуміло, яке нині свято та чиї іменини, бо кожне з них — наго-

да для привітань та сюрпризів. І Кароліна подбає про це.

4

Як учні-бешкетники тікають з уроку, так Роберт з Мариною

• Предыдущая
• 12/56
• Следующая