Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 34

• Предыдущая
• 34/56
• Следующая

відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це

було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для

певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, нада-

вала сама.

— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, —

лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса»

пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері… То я візьму

почитати?

Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від по-

чатку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша

відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою

у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб догляда-

ти п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за гру-

бі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала

нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже

не зможе.

* * *

Дівчинку звали Леся, вона щойно вчора повернулась від бабу-

сі з Одеси. Коротко глянула на гостю сірими очиськами та

з байдужим виглядом схилилась над великим аркушем паперу, зосереджено розмальовувала його гелевими ручками різного

142

кольору. У квартирі ще пахло нещодавнім ремонтом та нови-

ми меблями. Усюди було чисто, як в операційній: дзеркало в пе-

редпокої не мало жодної цяточки, а вікно в кімнаті з підняти-

ми ролетами здавалося взагалі без скла. Єдиний збій у систему

тотального ладу вносили розкидані по столу гелеві ручки. Ма-

ма дівчинки, розмовляючи, механічно збирала їх докупи і на-

віть, здається, викладала в певній послідовності. Дівчинка, вибираючи колір, одним порухом ламала шеренгу й робила

розгардіяш.

За набутий досвід зійшов догляд за племінницями в Києві.

Домовились на кілька днів випробувального терміну. Опла-

чуваного? — запитала Кароліна. Авжеж, оплачуваного, —

здивувалась господиня, яку звали Анна. Двадцять гривень за

годину. Якщо встановиться взаєморозуміння між Кароліною

та Лесею — можна буде говорити про тривалу роботу. Плат-

ня була нижчою за київські мірки, а все ж влаштовувала. За

ті півгодини, що Кароліна була в цьому помешканні, дівчин-

ка двічі починала капризувати, а мама намагалась привести

її до тями втомленим знудженим голосом. Кароліні хотілося

втрутитись у виховний процес, відволікти дівчинку, але во-

на не знала, чи доречно дозволити собі це вже першого дня.

— Почати можна хоч би й зараз, — запропонувала Анна. —

Погуляйте в парку з годинку.

— Непотрібний журнал у вас є?

Анна скинула брови, припинивши наводити лад з олівцями.

— Звичайний, глянцевий, — уточнила Кароліна, — не має

значення, який саме, просто журнал.

— Ви маєте намір читати?

— Гербарій збирати. Листя закладемо між сторінками.

Дівчинка одягалась, прислухаючись до розмови дорослих.

Двоповерховий будинок на чотири квартири стояв за кіль-

ка метрів від парку, тут, на вулиці Лижв’ярській, ще було кіль-

ка особняків, старих та нещодавно зведених, або суттєво пере-

будованих. Проминули їх у супроводі гавкоту з-поза кількох

143

огорож, і опинились у парку Богдана Хмельницького, де Ка-

роліна нарешті відпустила руку маленької Лесі. Та була лише

на рік старша від Крісталіни і чимось нагадувала племінни-

цю; довірливо заглядала в обличчя, тягнучи до Кароліни все

листя підряд, чекала на похвалу. Тоді почала вибирати при-

скіпливіше, помічаючи деталі, заради яких варто було нахи-

лятись. За годину журнал розсунувся, як міх акордеона.

З нього стирчали кутики червоно-жовтого кленового лис-

тя; обережно закладене мідного кольору листя горобини,

немов над ними хтось струсив зелену фарбу з пензлика; ком-

пактне й цупке, як промаслений папір, дубове листя… А Ле-

ся усе несла й несла нові знахідки, запитуючи: таке маємо?

А таке маємо?

Не встигли переступити порогу квартири, як дівчинка-ян-

голятко перетворилася на маленького домашнього тирана.

— А я хочу! — кричала вона на весь голос.

— Ні! — тримала оборону мама. — Ось тут, у коридорі все

залиши, а до кімнати сміття не пущу.

— А я хочу!

Кароліна почувала себе винною, їй було шкода дівчинки,

з якою вони щойно бурхливо обговорювали, що робитимуть

з тим листям. Подумати не могла, що прогулянка закінчить-

ся сльозами та криками. Нарешті Анна поступилася:

— Гаразд, — сказала. — І спробуй лише насмітити!

— Ми приберемо за собою, — пообіцяла Кароліна.

Мала заспокоїлась в одну секунду, притиснула до себе

журнал.

— Якщо маєте час, залишіться ще на годинку, — відповіла

Анна. — Зробіть разом, що хотіли.

Дитяча кімната була схожа на іграшкову крамницю. Стіль-

ки іграшок вже не здатні були приносити справжньої радості.

— Ми лиш почнемо сьогодні, — сказала Кароліна, розкла-

даючи листя на столику, — зробимо, скільки встигнемо. Гер-

барій — справа не одного дня.

144

Мала не сперечалась, вона зараз нагадувала паркову білоч-

ку, що почула сухе постукування горішків один до одного

і прибігла, витягує шийку, намагаючись не пропустити най-

важливішого.

Знайшовся і чистий альбом до малювання, і довідник «Фло-

ра України». Праска, груба кухонна дошка, газети, що ще?

Анна чекала можливості піти до телевізора, починався

один з її улюблених серіалів. З хвилину вона спостерігала, як

Кароліна прасує листочки між двома газетами, а Леся під-

стрибує від нетерпіння: дай я! Дай мені! Тепер я!

— Обережно, не попечися! — і Анна з полегкістю залиши-

ла їх удвох.

До кінця серії у Лесі з її новою нянькою вже були заповне-

ні кілька сторінок альбому з гербарієм. Біля напрасованого

листя, обережно схопленого за хвостики нитками, нерівним

дитячим почерком було написано «КЛЕН», «БЕРЗЕЗА», «ДУБ»,

«ГОРУБИНА»…

— Мам, правда смачно пахне? — мала нахилилась над аль-

бомом, втягнула носом запах підсмаженого листя.

Анна не відповіла. Її палець вказував на помилку.

— Горобина, а не горубина! Перекресли «у» і напиши звер-

ху «о». І що то за берзеза? Що це таке? Викресли «з». Та не те!

Ось це «з» викресли!

— Мамо, ти нам заважаєш! — суворо сказала мала, але по-

милки повиправляла.

Свій перший виховательський заробіток Кароліна додому не

донесла. Пішла через парк до вулиці Вітовського, далі по Не-

чуя-Левицького, по дорозі, у відділі готових страв купила го-

лубці, і в тій же крамниці — сметану, вафельний торт та пач-

ку чаю.

— Хороша в тебе робота, а мене й далі випробовують, —

сказав їй на те Олег, він вже був вдома.

145

Наступного дня Кароліна працювала чотири години, а мо-

гла б залишитись і на цілий день. Вона не надто втомилась.

Секрет полягав у тому, що вона працювала граючи, та й дів-

чинка із нею поводилась інакше, ніж з мамою. Їхні стосунки

вибудовувались у проекції «товаришка-товаришка», а не «ви-

хователька-вихованка».

Вони поповнили запаси листя, тепер вже в сусідньому Стрий-

ському парку, він був через дорогу, на протилежній стороні ву-

лиці Стрийської. Леся назбирала ще й жовто-брунатних диких

чорнобривців у траві, дрібних, як ніготь, пахучих, як екзотич-

ні спеції. Після прогулянки дівчинка слухняно з’їла маленьку

тарілку борщу і котлету з пюре, тільки щоб швидше додати

кілька сторінок до свого гербарію. Почали робити колаж.

— Покажи! Покажи! — короткі хвилини уваги чергували-

ся у малої з нетерпінням та непосидючістю. — Покажи!

Кароліна показувала, як роблять картини з листя, і сама

при цьому вчилась. Щось у цьому було спільним із обгортан-

ням подарунків — новий варіант поєднання паперу, ниток, клею, сухоцвіту. У нових пропорціях, в іншій послідовності, з іншою метою. Ідеї вони обговорювали з малою, відтак Ка-

• Предыдущая
• 34/56
• Следующая