Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 36

• Предыдущая
• 36/56
• Следующая

додні дня виплати зарплатні? Так, каже він, ви не пройшли

випробувального терміну. Чуєш? Не пройшов випробувально-

го терміну! Та я за місяць зробив те, що і вшістьох не подола-

ли б. Я навів лад у їхніх паперах, і тепер він каже, що я можу

бути вільний. До наступного завалу у справах, так варто це ро-

зуміти. Він дає мені волю, чуєш? — збуджено провадив Олег, без зупинок. — Більше того! Він знайшов одну помилку, одну-

єдину незначну помилку, якої я дивом припустився, і тепер пе-

реконує мене, що через неї їм загрожують у майбутньому

150

проблеми. У цьому винен я, і тому він мені не заплатить ні ко-

пійки, і нехай я буду вдячний, що він закриє очі на мій прокол!

— Помилка справді серйозна?

— Та яке! Лякалка для хлопчиків-першокурсників.

— Так, — сказала Кароліна, — зрозуміло. Він просто тебе

розвів. Я чула про такі випадки. Людина працює, старається, і все ніби гаразд, як раптом: вибачте, ви нам не підходите. Про-

щаються, нічого не заплативши, беруть наступного, гоп-ля! —

той самий фокус. Вибір є.

— Саме так! — Олег нервово ходив кімнатою туди-сюди. —

Мені так і сказав наш водій. Бере, каже, шеф людину на робо-

ту, а потім каже: дякую, до побачення! За такою схемою кілька

попередників того водія працювали. За «дякую»! У людей ді-

ти, сім’ї, та він нічого й не знає про сім’ї! Це для нього — зайва

інформація! А той Микола, водій, він не дасть собі в кашу на-

плювати: чорта з два, каже, мене надурять! На мені, каже, об-

ламається! І я цього так не залишу! Місяць роботи псові під

хвіст! Ні, цей номер не пройде.

За ніч Олег не заспокоївся, зранку збирався на роботу, як на

фронт, і пив таблетки проти тиску. Вигляд у нього був, як у по-

битого пса.

Не буде діла, подумала Кароліна.

Шеф мав приїхати в офіс одразу після обіду, о 14-й годині, і во-

на вже уявляла, як за півдня вимучить себе уявними ситуація-

ми Олег, як прокручуватиме варіанти майбутньої розмови з ше-

фом, і навіть не піде на обід в очікуванні вирішального моменту.

Їй спала на думку одна ідея, яку вона могла реалізувати й са-

ма, але надійний партнер міг збільшити ймовірність успіху. Во-

на ще трохи покрутила цю ідею, посумнівалась, чи варто втя-

гувати дитину, але останнім аргументом став такий: а куди

я малу подіну? Піде зі мною, вирішила вона.

— Лесю, ти мені друг? — запитала, коли вони вийшли в парк

на денну прогулянку.

— Друг! — довірливі сірі очиська дивляться знизу вгору.

151

— Поможи, друже! Треба зіграти одну виставу…

— З ляльками?

— Ні, не з ляльками, не в нашій кімнаті, а майже як у дорос-

лому театрі. Тобто — у житті. Ми прийдемо на роботу до мого

чоловіка, Олега. І ти зіграєш роль нашої доньки. Зможеш?

— Як це?

— Зайдеш, я скажу: ось він де! — ти його обіймеш, і все. На-

віть говорити нічого не треба. Я сама все скажу. Добре?

— Добре, — погодилась мала.

У охоронця була міцна нижня щелепа та жіночі стегна, що

їх окреслювали формені чорні штани. Стрілки годинника над

його головою показували п’ять хвилин по другій.

— Вам кого? — запитав він байдуже.

— Пана Олега Шехова, — Кароліна обдарувала хлопця од-

нією зі своїх найпривабливіших усмішок. — Це мій чоловік.

— Прямо й направо, номер 7 на дверях.

— Дякую!

Того дня режисером офісної вистави була не Кароліна, бо

про мізансцену, її учасників та початкові репліки подбав випа-

док, а їй дісталась роль головної героїні, яка виходить на аван-

сцену пізніше, і має повернути дійство в інший бік, працюючи

в режимі експромту. Кароліні залишалося з вдячністю прийня-

ти запропоновані умови.

За дверима під номером 7 нерозбірливо лунали чоловічі го-

лоси.

Кароліна зупинилась, перехопила погляд Лесі.

— Мама, — показала на себе, нагадуючи про домовленос-

ті. — Донька, — на Лесю.

Дівчинка кивнула: спокійно, усе пам’ятаю. І Кароліна, по-

стукавши, відчинила двері.

Посередині невеличкої кімнати з двома столами і комп’ю-

терами під стінним календарем стояли троє. Серед них могло

й не бути того шефа-кидалова. Але один з трьох був Олег, і цьо-

го було достатньо.

152

— Доброго дня! — весело привіталась Кароліна. — Ось де

він! — показала Лесі на Олега.

— Тату!

Мала артистка кинулась до Олега і обхопила його за ноги.

Кароліна подумки відзначила рівень імпровізації. На Олега

в цей момент краще було не дивитись — він украй розгубив-

ся. Колеги з цікавістю спостерігали за жінкою з дитиною.

— Вибачте за вторгнення…

Кароліна перевела погляд з одного на другого. Не зрозумі-

ло, хто з них міг бути тим «інтелігентним», як видалося спо-

чатку Олегові, шефом. Ті двоє одягнені були в одному стилі, і вираз облич однаковий, лише один — вищий, другий нижчий.

— Ми на хвилинку, — сказала вона. — Олеже, нас чекає

таксі. Мар’янка та Лесик — на задньому сидінні. Майже за-

ручники! — широкий усміх усім присутнім. — А ми до тебе

по гроші. Памперси та молоко знову подорожчали!

Олег розгублено тримав руку на голові Лесі, а та з-під йо-

го долоні милувалася своєю нянькою.

— Дай мені кілька сотень з сьогоднішньої зарплатні, — Ка-

роліна вхопилась за рукав Олега, потягнула донизу, наблизи-

лась до чоловіка і залишила на його губах короткий, ніжний

поцілунок.

— А якщо ти і досі нічого не отримав, — кинула пустотли-

вий погляд на чоловіків, — то я негайно приведу сюди і наш

молодший склад. Без памперсів, бо закінчились. І ми трима-

тимемо цей жлобський офіс в облозі стільки часу, скільки зна-

добиться.

— Пані… Я перепрошую, — почав було один з чоловіків,

вищий та грубший.

Він коротко й запопадливо глянув у бік другого, стало зро-

зуміло, хто тут хто.

— Ні, це я перепрошую, — сказала Кароліна манірним то-

ном, зробила два кроки до помічника шефа і потягнула його

рукав донизу. Він злякався.

153

— Перепрошую, — повторила Кароліна вже від дверей. Во-

на сперлась на них спиною, і стало зрозуміло, що шлях до від-

ступу перекрито. — Перепрошую, що ваші корпоративні пра-

вила не викликають жодного бажання працювати у вашій

фірмі. Але за місяць роботи доведеться розрахуватись.

Чоловіки мовчали, вони ще не отямились від цього неспо-

діваного оксамитово-стрімкого нападу.

— Лічильник працює, — порушила тишу гостя. — У таксі .

— А ми, — озвався, нарешті, курдупель у дорогих мештах, Кароліна встигла оцінити його мешти, відійшовши на від-

стань, — ми саме підійшли до цього питання. Щойно перед

вашим приходом.

Він поліз пальцями-сардельками у внутрішню кишеню під-

жака, відрахував кілька купюр, простягнув їх Кароліні, вона

перерахувала і передала Олегові.

Шеф уже оговтався, від його розгубленості не залишилось

й сліду.

— А у вас яка спеціальність? — на його самовдоволеній

пичці грала усмішка, він зробив котячий крок вперед, до-

вірливо схилив голову набік.

— Хочете запропонувати мені роботу? — уточнила вона.

Шеф багатозначно й повільно хитнув головою вліво-впра-

во, припнутий до берега човник гойднувся на хвилях.

Кароліна дивилась на нього і мовчала. Вона вміла тримати

паузу.

— Такі, як ви, нам були б не зайві… — першим озвався шеф.

— Я з дітьми наразі працюю, — відповіла Кароліна, — дя-

кую за пропозицію.

Вийшли з грошима та з речами (добросовісний Олег встиг

принести на роботу два довідники), у супроводі байдужого

погляду опасистого охоронця. Добре, що вікна виходили на

внутрішнє подвір’я, інакше неодмінно за ними спостеріга-

ли б з вікон: де стоїть те таксі, у якому в заручниках діти без

• Предыдущая
• 36/56
• Следующая