Купальниця - Вдовиченко Галина - Страница 38

• Предыдущая
• 38/56
• Следующая

Остання фраза засіла скалкою в думках. «Якщо мене вчасно

відпустять з роботи». Що вона щойно сказала? Що це означає:

«Якщо мене вчасно відпустять з роботи?» Як може людина на-

158

стільки залежати від когось? Планувати свої ранки, дні, вечо-

ри, планувати своє життя — як можна, коли не знаєш, скільки

доведеться працювати сьогодні? Якщо це рішення залежить не

від тебе, то яка ти господиня свого часу? А ніяка. Бо чужа лю-

дина, як схоче, то на шість годин роботу дасть, а як не схоче, вже за годину кине: на сьогодні досить, ти вільна.

Я вільна, але ви тут до чого? До чого моя воля і ви?

— На скільки моїх годин ви розраховуєте завтра? — ска-

зала Кароліна Анні наступного ранку. Вона вибрала для цьо-

го запитання витримано-нейтральний тон з арсеналу брата

Роберта: — Я хочу спланувати свій день, — додала вона.

— Що таке? — насупила брови Анна.

Серце на мить стиснуло холодом: так і без роботи можна

залишитись. І нехай! Бойове піднесення вже тягнуло її вперед.

— Я лише пропоную визначатися напередодні, — безтур-

ботним голосом, але впевнено повторила Кароліна. — Я хо-

чу знати, на скільки годин ви плануєте займати мій час кож-

ного наступного дня.

Анна ніби не почула, мовчки попрямувала до кімнати.

А звідти вже летіла Леся — й повисла на Кароліні.

— Дивись, скільки всього маємо! — в руках у Лесі пакет із

печивом та хлібом. — І булку взяла.

З першими морозними днями вони видивлялись по пар-

ках замерзлих горобців та голубів, грали у швидку пташину

допомогу та пересувний пташиний ресторан.

Після прогулянки Анна відверто демонструвала своє не-

вдоволення, накрутила себе після ранкової розмови і вперше

за увесь час залишила гроші на поличці біля виходу. Завжди

передавала з рук у руки, а тут вирішила нагадати, хто тут гос-

подар, а хто найманий працівник.

— Так що в нас завтра? Коли початок і коли кінець? — за-

питала Кароліна з передпокою, бо господиня навіть не ви-

йшла з кімнаті.

— З дев’ятої до другої, — пролунало з-за прочинених дверей.

159

— До побачення! — відповіла Кароліна і вийшла, заклац-

нувши за собою двері.

Не минуло й кількох хвилин, як озвалась мобілка, висві-

тивши на екрані ім’я «Анна».

— Кароліно, ви забули гроші на поличці! — роздратовано

нагадала Анна. — Чи ви їх не помітили?

— Помітила, — Кароліна зупинилась; від швидкої ходи го-

лос міг звучати як схвильований, а їй не хотілося, щоб госпо-

диня сприймала бажане як дійсне. — Звідки я знаю, що це

гроші для мене?

— Завтра заберете, — крижаним тоном озвалась Анна. —

До побачення.

А нехай буде що буде, вирішила Кароліна. У будь-якому ви-

падку не пропаду.

Наступного дня, всупереч очікуванням, Анна була як шов-

кова. На те була суттєва причина. Несподівано виникла мож-

ливість летіти з чоловіком в Об’єднані Емірати. На п’ять днів.

І все залежало від того, чи погодиться Кароліна залишитися

з малою, пожити в них у хаті. Анні доконче залежало на то-

му, аби не відпустити чоловіка самого.

— Оплата погодинна? — Кароліна взяла діловий тон.

— Так, — зраділа Анна. — Плюс бонус за форс-мажор і за

те, що доведеться готувати супи. Другі страви розкладені на

порції, лежать у морозильнику.

На новину про чергування тривалістю у п’ять діб Олег від-

реагував досить стримано. Пожартував, що приходитиме до

дівчат на побачення у Стрийський парк. Кароліна чула голос

Сашуні, він теж з кимось розмовляв по телефону.

— Що робиш? — запитала Кароліна.

— Сашуня показує мені старі фото тих будинків на Глібо-

ва, де ми були, пам’ятаєш? Віллу Цибульського та інше.

Кароліна замислилась, тоді зателефонувала до Гєнека, лед-

ве знайшовши у своєму довіднику його телефон.

Гєнек зрадів:

160

— Ідемо?

— Ідемо, але не сьогодні. Я залишаюсь тут на п’ять діб.

— Шкода, — сказав Гєнек. — Добре, хоч на Новий рік бу-

деш вдома.

Забула про Новий рік! Жодного передчуття свята, самі ро-

бочі будні. Щойно починався листопад, і от вже грудень до-

бігає кінця, сірий та морозний. Хоч би сніг випав, створив

ілюзію казки!

Леся вередувала весь час, поки Анна збирала валізу, вимор-

дувала матір так, що та нагримала на доньку, а потім просила

в неї вибачення і обіймала. А згодом вони ще раз посварилися

вже на порозі. Поцілувавшись, розійшлись — одна роздрато-

вана й накручена, друга — принишкла, шморгаючи носом.

Щойно за Анною зачинилися двері, малу немов підмінили.

Вона витерла сльози і жваво запитала:

— Яку сьогодні виставу показуємо?..

Нагодувати малу було нескладно — у морозилці і справді

лежали підписані пакунки, загорнуті в харчову плівку чи

фольгу. «Лесі — котлети», «Лесі — пельмені», «Лесі — налис-

ники». На кожному — уточнення, щоб Кароліна все зрозумі-

ла як слід.

З прогулянки повертались з повними руками вологих ши-

шок — саме шишки, вирішили в парку, будуть сьогодні акто-

рами в домашньому театрі. Знайшли Грубасика, Мацюньку,

Чубатика та купку інших акторів. Залишалось скласти для

них історію. Вигадували її разом, йдучи з крамниці, де Каро-

ліна купила продукти для себе: пакет вівсянки, хліб, масло, пачку кави, яблука.

Мала, натомість, намагалась нагодувати Кароліну своїми

стравами, ділилась з нею тим, що було на її тарілці.

— Їж! — наполягала. — Чого я маю сама їсти? А я теж хо-

чу хліба з маслом. Дай мені хліба з маслом!

Доводилось у ці дні лягати рано, заледве вклавши малу

в ліжко. Постійне перебування з дитиною попри все втомлю-

161

вало, забирало всі сили. Здавалося — голову до подушки і од-

разу засне, а сон не йшов. Уявляла собі, як цієї хвилини перед

великими екранами, у кінотеатрах, у м’яких кріслах сидять

люди. Регочуть, шурхотять попкорном, п’ють щось смачне, шкідливе. Або танцюють у нічних клубах, музика гримить, білі порошини у світлі лазерного променя сяють штучними

світлячками на темному одязі. Люди нахиляють голови одне

до одного, щоб чути слова. Актори студентського театру ре-

петирують свою п’єсу, ще й не розходились, бо куди в такий

дитячий час?

А що в неї зараз? І що чекає попереду?

Вечір наповнюється гіркотою. Самотою і німотою. Глуха

тиша стоїть навколо, ніби вибило звук.

Малій щось наснилося, вона різко схлипнула, втягла пові-

тря уві сні та з повільним тривалим звуком «у-уууу» випус-

тила його, поплямкавши губами. Маленька товаришка зі

спільних ігор, вона нагадувала їй Крісту, а іноді — Амалію.

Які вистави вони могли б ставити разом, учотирьох, і навіть

малій Амалії діставалися б ролі другого плану, бо вона вже

велика, їй два з половиною роки. Вона скучила за дівчатами, і за братом, і за Мариною. Цієї хвилини вона сумувала за Ки-

євом, за Оболонню, Дніпром…

* * *

На Лесиному малюнку — рядочок шишкових чоловічків на

синій сцені. Можна пізнати Грубасика, Мацюньку, Чубатика, і в усіх руки-ноги, як прутики. Леся вибігла до Кароліни, тиць-

нула до рук своє творіння — тримай, ось що сьогодні малю-

вали акварельними фарбами.

— Вільна інтерпретація заданої теми, — усміхнулась до Ка-

роліни викладачка малювання. — Завдання було — своя кім-

ната. Леся намалювала театр.

Вона сподобалась Кароліні, ця юна викладачка з синьою

фарбою на вказівному пальці та під носом.

162

— Це справді Лесина кімната, — сказала Кароліна. — Ми

там натягуємо синє простирадло між двома кріслами і пока-

зуємо вистави.

Вийшли зі студії просто в сонячний зимовий день, тільки

без снігу. Лесі сподобалась тема «своя кімната», вона розпи-

• Предыдущая
• 38/56
• Следующая