Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 63

• Предыдущая
• 63/124
• Следующая

Стеху, дідуся, які, напевно, вже втратили надію побачити його живого, згадує Златку… Та чиє б обличчя він не уявив, які б картини минулого не спливали перед ним, він не міг довго милуватися ними, бо зразу ж виникала надокучлива пекуча думка: як визволитися? Невже йому судилося провести останні роки життя на каторзі? Невже не трапиться щасливої нагоди втекти?

Він обережно, щоб не розбудити товаришів, підводиться, сідає на лаві і починає перебирати в думці всі можливі варіанти визволення.

Нападуть на судно запорожці — захоплять його. От і вільний… Та чи нападуть? Чи не доведеться цього ждати десять або й двадцять років — і, врешті, не діждавшись, загинути у відчаї?

Можна використати Сіркове золото… Але як? Капітан Семестаф дізнається — просто відбере! Пропаде пояс із монетами ні за цапову душу!.. До того ж залишаться в неволі Спихальський і Роман. А такого він і в гадці не має. Якщо визволятися, то тільки разом!

Перебити сторожу і захопити корабель?.. Легко про це подумати, а зробити — ніякої можливості. І передусім через ці прокляті кайдани і ланцюг, на який їх нанизано, як тараню на шворку.

І все ж він розумів, що єдиний шлях до визволення — перерізати чи перетерти ланцюг. Важкий кований ланцюг, що, пропущений поміж ногами веслярів, чорною змією звивається попід лавами і не дозволяє жодному невільникові відступити від свого місця далі ніж на один–два кроки.

Арсен у темряві намацав кілька його ланок, підняв, поклав на коліна. Ланцюг як ланцюг! Таких на Січі вдосталь — їх виковували в кузнях для різних господарських потреб. Але тут це не просто ланцюг, а ворог, якого треба знищити.

Та як?

Порвати? Не перервеш! Перерубати чи перепиляти? Нічим.

Що ж робити?

Арсен перебрав у думці десятки різних можливостей. Однак ні до чого не додумався. В безсилій злобі намотав ланцюг на обидві руки і щосили рвонув… Залізо загриміло, задзвеніло, ніби засміялося з його даремних потуг. Він кинув його собі під ноги, безсило усміхнувся в темряві зі своєї наївності і, охопивши руками голову, повалився на лаву.

Та думки точать мозок, мов шашіль дерево.

От коли б дістати шматок каменю–пісковика — ним би можна було поволі перетерти одну з ланок. Та ба! Де його дістанеш? На берег невільників не пускають. Ніхто з турків такої послуги тобі не зробить… Тож годі тішити себе марною надією!

Чомусь пригадалось, як дома, ще в Кам’янці, одного разу зірвався з цепу собака й накинувся на жебраків, що зайшли на подвір’я. Арсен був тоді хлопчаком, але й досі пам’ятає, як могутній гривастий Циган з розгону рвонувся вперед, до незнайомців, як дзвенькнув натягнутий, мов струна, цеп, як заверещали жебраки, відбиваючись від пса палицями. Батько вибіг з майстерні і відтягнув собаку назад, до будки. Жебраки зникли з двору, ніби їх вітром здуло. А батько, вражений тим, що сталося, підняв з землі цеп.

— Сильний наш Циган, — сказав тоді малий Арсенко.

— Не в силі справа, — відповів батько. — Глянь–но сюди — бачиш? — І показав обривок ланцюга.

Арсенко був вражений. Ланки ланцюга в місцях з’єднання так перетерлися за довгий час, що були не товщі капустяного листка.

— Чи ти ба! — здивувався тоді він. — Таке міцне залізо — а перетерлося…

— Час і залізо переїдає, сину, — відповів батько і відбив молотком скобля, щоб віддати цепок ковалеві для переробки.

В той час Арсен так і не зрозумів, як то час переїдає залізо. А тепер, пригадавши всю ту картину, мало не скрикнув і миттю підхопився з лави. Затермосив Спихальського і Романа, розбуркав і прошепотів:

— Уставайте! Та вставайте ж бо! Годі спати, холера б вас не побрала!

— Що трапилось? Сніданок дають? — очамріло спитав Спихальський. — Але ще ж рано, пся крев!

Арсен затулив йому рота.

— Тс–с–с, пане Мартине! Думка є цікава! Чи не хотіло б товариство послухати?

— Най його мамі стонайцять болячок, то для того треба розколошкати чоловіка серед ночі? — розсердився Спихальський, голосно позіхаючи.

— Нишкни, пане Мартине! — прошепотів з кутка Роман. — Дай послухати! Кажи, друже!

Арсен нахилився, прошепотів:

— Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!

І Роман, і Спихальський схопили запорожця за руки:

— Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?

— Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю… Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланку — залізо об залізо! Чи вам доводилося коли–небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами, могли б легко розірвати?

— Ланцюг перетерти? — розчаровано прошепотів Спихальський. — О Матка Боска!

— Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік… Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?

Спихальський промовчав.

А Роман, напираючи по–тульському на «а», швидко заговорив:

— іншого виходу у нас справді нема! і чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспати — буду до самого ранку працювати! Та ще як! і самого чорта перетру!.. А наступну ніч Арсен, а там — ти, пане Спихальський… Отак і чергуватимемось… Чи як?

— Діло кажеш, Романе, — схвалив Арсен. — Працюватимемо тільки вночі.

— Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти? — спитав Спихальський. — Чей же не кошачі очі маємо?

— Е, якби тільки ця перешкода була найважча, — промовив Арсен. — Зав’яжемо на сусідній ланці стьожку якусь — от і мітка! — Й одірвав від шаровар вузьку смужку.

3

Минуло літо. Непомітно, прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око, — натомість дедалі частіше схоплювалися високі буруни, і важкі бризки залітали на нижню палубу до гребців.

Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнули. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикали — аж надривалися.

«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Москви та України під Чигирином, і стотисячне військо великого візира ібрагіма–паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно морем — силою невільницьких рук.

Назад везли поранених, награбоване в Україні багатство та ясир — живий товар.

З кінця літа, коли ібрагім–паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.

Невільникам не було перепочинку. Капудан–ага Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.

Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б’ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зу–силля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов’язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що покривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.

Все літо Абдурахман обминав Арсена, пам’ятаючи його розмову з Семестафом–агою, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Арсен думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.

• Предыдущая
• 63/124
• Следующая