Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 67
- Предыдущая
- 67/124
- Следующая
З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.
— Здравей, пане господарю! — привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.
— Здравейте, — відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав: — Хто ви?
Арсен виступив наперед.
— Друже, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хати — дозволь переночувати!
Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву:
— Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєї страви.
— Спасибі, — подякував Арсен. — Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?
— Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю, — відповів старий. — А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.
«Гм, хитрий старий — викрутився, — подумав козак. — Однак мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»
Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.
— Не подобається мені його таємничість і замкнутість, — тихо промовив Роман. — Блимає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще дременути нам звідси, поки не привів яничарів?
Однак його ніхто не підтримав. Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м’яку постіль. Арсен зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.
— Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, а я до півночі повартую, — здався Роман. — А потім розбуджу пана Мартина.
Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя… Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.
Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в’язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.
В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька похмурих незнайомців стояли над втікачами, держачи в руках пістолі.
Інші в’язали руки.
Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав його назад. Дістали своє і Арсен з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну, і, видно, не до кінця второпав, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його було вже міцно скручено сирицею.
Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов’язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Арсена ногою вбік:
— Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!
— Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдуки? — спитав обурено Арсен, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір. — Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодував — і видав цим розбишакам?
Старий балканджій, просвердлюючи їх палаючим поглядом відповів:
— Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги. і не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по–доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?
— Ніхто нас не прислав. Ми самі прийшли.
— Хто ж ви такі? Яничари?
— Звідки ви це взяли?
— Не викручуйся, по шкурі бачимо!
Арсен оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдуків, якщо це справді гайдуки. Хоч його одяг був забрьоханий, зім’ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.
— Шкуру можна скинути!
— Це однак тебе не врятує, яничаре!
— А може, і врятує! Розв’яжіть руки!
Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит:
— Розв’язати, Косто?
Той ствердно хитнув головою.
Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Арсен поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнув — і відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла:
— Дивіться!
В колибі стало зовсім тихо. Чути було, як потріскувала на столі свічка.
— О леле! — вигукнув Косто. — Що це в тебе, чоловіче? Вся спина у виразках, у крові!
Замість відповіді Арсен, перемагаючи біль, спитав:
— Теперь скажіть, хто ви?
— Ми гайдуки!
Арсен важко присів на лаву. Гострий біль пронизував усе тіло. Однак він полегшено зітхнув.
— Я так і думав… Проведіть нас до воєводи Младена!
Коста перезирнувся зі своїми товаришами.
— Ти знаєш, незнайомцю, воєводу?
— Так.
— Хто ж ти і твої товариші?
— Ми невільники. Втекли з каторги.
— Руснаки?
— Так.
— Гм. От так притичина! — почухав голову Коста. Він не знав, як бути. — До воєводи Младена далеко… Та я і не маю права туди вести вас, чужинці. Хіба от що — передам я вас байрактарові Драгану, а він хай уже вирішує, що з вами робити. Чи так я кажу, другарі?
Гайдуки на знак згоди закивали головами:
— Так, так.
— Драганові? Та це ж, напевно, мій другар! — вигукнув Арсен, намагаючись підвестися. — Ведіть нас швидше до нього!
Однак сили, врешті, зрадили його. Голова пішла обертом, і він, весь заюшений кров’ю, похилився на підлогу. До нього кинулися Роман і Спихальський.
— Сто дзяблів! Довели, доконали чоловіка! — бурчав пан Мартин. — Лайдаки!
МАТИ ТА СИН
1
Високо в горах, серед неприступних скель, на порослій соснами та ялинами затишній улоговині, стоїть кілька нових колиб. Складені із грубо обтесаних колод, вони віддалеки здаються приземкуватими грибами, з вершечків яких в’ються сизі дими. Перед колибами жебонить невеликий струмок з прозорою крижаною водою.
Там, де струмок перегачено, розлилося невелике мальовниче озерце. На березі його, на плоскому камені, стоїть дівчина. Міцним березовим прачем щосили періщить мокру білизну, — від ударів на всі боки розлітаються блискучі, мов іскри, бризки.
На другому кінці галявини, де видніється єдиний вихід з тісної улоговини на широкий простір, стоїть спершись на дубовий кийок, середній на зріст ставний чоловік у гарному мережаному шитвом кожусі і, приклавши до лоба руку, вдивляється в ледве помітну стежечку, що в’ється між скелями.
— Ох, горе нам! — голосно вигукнув він. — Уже когось несуть на ношах! Я ж попереджав Драгана — бережи людей, їх у нас і так мало лишилось! Не встрявай у бій з військами! Захопиш язика — і вертайся назад! Так ні ж…
— Кого ж то, татку? — схопилася дівчина.
— Зараз дізнаємося, Златко. Попереду, здається, Румен, за ним Бойко… Ноші несуть… Біля них — не впізнаю хто… Якийсь вусатий! Хто б міг бути?.. А от Драгана не видно… Невже то його вбито чи поранено?
- Предыдущая
- 67/124
- Следующая
