Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович - Страница 74

• Предыдущая
• 74/124
• Следующая

Драган пішов.

Повернувся він несподівано швидко. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.

— Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?

— Так. Але не сам. Зі мною — Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Сливена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Сливена, де марно розшукував би його, — тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.

— Де ж Димитр? Клич його сюди! — Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. — Він, певне, має багато чого розповісти…

— Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!

Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.

Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум’я освітило обличчя ятака. На ньому лежала важка втома, — видно, нелегко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.

Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила Димитра покинути Сливен і самому, не чекаючи гайдуцького гінця, вирушити в гори.

— Що трапилося, бай Димитре? — спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.

Димитр важко зітхнув:

— Станка скатовано…

— Як? Хто це зробив?

— Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар–бей. А також цікавився Якубом.

— Ну?..

— Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…

— Жаль Станка, — сказав Драган. — Він живий? У безпечному місці?

— Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…

Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.

— Щось важливе? — спитав воєвода Младен.

— Дуже важливі новини сповістив мені Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га? Ось чому я поспішав до вас…

— Спасибі тобі, друже Димитре, — з почуттям сказав воєвода. — Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.

— А що це воно таке, фірман? — спитав спроквола поважний Грива.

— Фірман, другарі, — то султанський указ, — пояснив воєвода. — Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід султана на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…

— Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! — вигукнув Спихальський.

— Безперечно, — підтримав його Арсен. — Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Сливена…

Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.

Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть, у думці зважуючись на щось. Потім сказав:

— Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? і хто піде на це?

— Гамід мешкає в хані Абді–аги, — вставив Димитр. — Його охороняють.

— Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, — промовив Арсен. — Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.

— Ні, краще втрьох, мабуть, — засумнівався Драган.

— Тоді я третій! — схопився Спихальський.

— Ні, ні, пане Мартине, — Арсен поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. — Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…

— Тоді я піду, — промовив Якуб. — Мені…

Але Златка несподівано перебила його:

— Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з–поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому настрої…

— Ну, що ти, Златко, — почав Арсен. — Там потрібен вояка, який би умів…

Дівчина не дала козакові закінчити думку:

— Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! — звернулась вона до воєводи.

Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю, він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, — сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?

Він завагався.

— Так, Златка навчилася добре стріляти, — промовив перегодя. — І на конях їздити… Але ж чи зможеш ти, — звернувся до неї, — проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді–аги?

— Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці. А без неї ж — як?

Тут втрутився Драган:

— Я гадаю, — сказав він, — Златка може нам бути корисна більше, ніж будь–хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову — вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.

Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдука. Але Арсен був незадоволений словами друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив суперечку.

— Я згоден, — промовив він. — Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими… Тепер, другарі, обміркуймо все якнайкраще — і в путь!..

3

Із–за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Сливена задзюрчали гомінкі струмки.

Біля хану Абді–аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські чорбаджії і молоденький аскер–джура. Прив’язавши коней до конов’язі, вони попростували до дверей.

У хані було напівтемно і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, котрі після ситого обіду дрімали в кутку за столом, та самого каведжі ^[104]Абді–агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, каведжі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям:

— Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.

Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді–ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.

— Нічліг і обід на трьох, — промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл дзвінку монету.

Абді–ага низько вклонився високому красивому спагії, котрий з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він іспанський інфант.

— Все буде до ваших послуг, високошановний ага.

Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.

— Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, — сказав Абді–ага і, глянувши на високого спагію, спитав: — Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробути в нашому місті?

— Це буде залежати від багатьох обставин, каведжі–ага.

— Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами…

— Помиляєтесь, каведжі–ага. Я вперше в Сливені і не мав приємності вас знати, — відповів спагія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.

• Предыдущая
• 74/124
• Следующая