Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/41
• Следующая

В цю мить у клас влетіла Марта. Від швидкої ходи на її щоках зажеврів тугий рум'янець, густе чорне волосся розсипалося по синьому комірцю матроски. Побачивши вчителя, вона зупинилася біля дверей.

Степан Бенедиктович усміхнувся.

— А-а, Марта! Йди-но сюди! Ти якраз мені і потрібна. Сядеш на місце Владислава Хвостенка… Ти дивуєшся? Не дивуйся! Так треба!

Марта не сперечалась. Врешті, їй однаково, де сидіти. Навіть після вчорашнього вибрику Хвостенка це й краще, — нікому не спаде на думку повторити його жалюгідну вигадку…

Весь перший урок, — це була історія, — Юрко і Владик Хвостенко сиділи насупившись, як вовки. Сергій кілька разів обертався до Юрка: він переживав за товариша. Але, напевне, найбільше переживав Хвостенко. Вуха його розчервонілися, очі гарячково блищали. Він намагався не зустрітися поглядом з Юрком і весь час відвертався вбік. Навіть ноги виставив на прохід між партами.

Юркові хоч і було неприємно сидіти за одною партою з ним, та це його не дуже вражало. Його непокоїло інше. Вся школа вже знає, що зник фільм. Так і дивись, що хтось покаже на нього пальцем, — ось він, злодій! І чому Степан Бенедиктович не розповів у класі, що то не він, Юрко, винен?

Другий урок — алгебра. Зразу по дзвінку усі зайняли свої місця, бо знали — Степан Бенедиктович не любить, коли запізнюються. Він теж зайшов не гаючись і оголосив, що буде контрольна робота.

Степан Бенедиктович швидко пройшовся по рядах — роздав умови задач і прикладів, записані на окремих аркушах, і зупинився біля столу.

— До кінця уроку залишається рівно сорок три хвилини, — сказав він. — Не гайте часу! Приступайте до роботи!

Юрко прочитав умову задачі і розгорнув зошит. На коротку хвильку задумався. Контрольні завжди викликали в ньому якесь незвичайне почуття. Не страх. Ні. Швидше радість і водночас тривогу.

Однак задача була легка, а приклади — прості. І він уже не турбувався за себе. Хвилював Сергій.

Чубата Сергієва голова низько опустилась над партою. Хлопець щось швидко писав. Юрко непомітно простягнув уперед руку і штовхнув його під бік. Сергій підвів голову і скосив очі.

— Ну, як? — шепнув Юрко.

Сергій показав великий палець. Юрко не повірив.

— Справді?

Сергій написав відповідь на промокашці: «Вчора ми розв'язували дома подібну задачу».

Юркові було радісно за товариша.

Клас напружено працював. Збоку сопів над зошитом Хвостенко. На середньому ряду схилилась над партою Мартина голівка. Цікаво, як там у неї? Вона вчиться добре. Але ж усе буває…

Юрко почав розв'язувати. Він майже не користувався чорновиком. Акуратні записи слалися на аркуші рівними рядочками цифр та іксів. Легенький робочий шум у класі не заважав, — навпаки, підбадьорював і викликав почуття змагання. Хотілося зробити швидше і краще.

Збоку гарячкував Хвостенко. Весь час совався, шарудів підручником, намагаючись заглянути в нього. Юркові чути, як він схвильовано дише, закреслюючи якийсь невдалий підрахунок. Перед Владиком лежала картка з умовою задачі, і Юрко заглянув у неї. Задача не важка, але в ній є, здається, щось таке, на чому можна спіткнутися. Як же Хвостенко впорався з нею?

Сівши так, щоб можна було непомітно дивитись у Хвостенків зошит, Юрко пробіг очима по записах. Спочатку правильно. Чому ж Хвостенко так нервує? Чому він не починає прикладу? Адже часу вже обмаль! А-а!.. Ось де помилка! Він сплутав знаки! Не завжди помітиш зопалу, де ти замість плюса поставив мінус…

«Ага, чортів Хвіст, засипався! — зловтішно подумав Юрко. — Ну, попрій! Побачимо, що з того буде! Це тобі не кулаком штурляти в обличчя! Тут кумекати треба!»

Та враз йому стало соромно. Як це нікчемно — отак зловтішатися.

Юрко трохи повагався. Потім його вказівний палець ковзнув по Хвостенковій контрольній роботі.

— Тут плюс, а не мінус… Перевір!

Хвостенко в першу мить не звернув уваги, звідки надійшла неждана допомога. Він задумався, перебіг поглядом свої записи і, переконавшись, що там справді описка, рвучко поставив плюс. Потім підвів очі.

В них промайнуло щось тепле. Та враз Хвостенкове обличчя перекосилося.

— Сам знаю! Не лізь! Не твоє діло! — досить голосно кинув і нахилився над партою.

Юрко глянув на Степана Бенедиктовича. Безперечно, він усе бачив і все чув. Але не зауважив, хоч завжди суворо картав за підказування і підглядини. Дивно… Чому це він одводить очі? Ніби хоче підкреслити, що нічого не помітив.

Однак роздумувати Юркові не було коли. Він знову схилився над своєю роботою.

Після дзвінка, зібравши контрольні роботи, Степан Бенедиктович оголосив:

— Прошу всіх залишитись сьогодні після уроків. Старша піонервожата Ніна Максимівна підготувала для нас щось цікаве… Я теж буду присутній.

Об'ява класного керівника викликала різні гадки. Що таке? Може, будуть збори з приводу крадіжки в лабораторії? Чи картатимуть Романюту і Лісового за образу Олени Калістратівни?

Всі нетерпляче чекали кінця п'ятого уроку.

Коли ж Ніна Максимівна сказала, що сьогодні будуть не піонерські збори, не лекція, не доповідь і не політінформація, а диспут: «Яким повинен бути справжній товариш», — почали здивовано знизувати плечима і переглядатися.

«Оце знайшли, навіщо залишати! Пропав золотий весняний час!.. І що в ньому цікавого, в тому диспуті?»

Проте ніхто вголос не висловив своїх думок, бо такий диспут відбувався вперше.

— Яким повинен бути справжній товариш? — спитала Ніна Максимівна, звертаючись до всього загону. — Ось ви товаришуєте, дружите одне з одним. А чи задумувались ви коли-небудь над тим, якими якостями повинна володіти людина, яку вибираєте собі в товариші, а тим паче — в друзі?.. Чому так буває, що один товариш швидко відходить од вас, а інший залишається в серці надовго, іноді — на все життя? Чи можна називати друзями тих, хто відверто каже правду в вічі і викриває ваші вади? Чи, може, це той, хто вам завжди підтакує?.. Ну, ось ти, Олю, скажи, як ти думаєш, кого б ти могла назвати своїм товаришем і другом?

Оля Сокирко, старанна і сумлінна учениця, встала з-за парти і почервоніла. Закинула за плече біляву кіску з голубою стрічкою, вийняла із книжки, що лежала на портфелі, аркуш паперу:

— Товаришем називається людина, зв'язана з іншими людьми належністю до одного колективу, організації, групи, середовища; це людина, яку об'єднують з ким-небудь спільні заняття, діяльність, погляди, умови життя, — швидко почала читати Оля.

Але тут її перебив Сергій.

— О, почала вичитувати з шпаргалки, мов пономар! А казали — це буде не лекція…

Оля запнулась і ще дужче почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Вона зім'яла папірець у тонкій білій руці.

— Лісовий, як ти смієш так говорити! — розгнівалась піонервожата. — Ти ображаєш свою товаришку!

— А вона мені не товаришка! Вона зазнайка! Я чув, як вона вихваляється, що, крім неї, у класі немає круглих відмінників.

В Олі з очей бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і сіла.

— Ну, це ні на що не схоже! Ти просто грубіян, Лісовий! — скрикнула Ніна Максимівна. — Тебе треба вигнати з класу!

Тут підвівся Степан Бенедиктович, який сидів на задній парті.

— Ніно Максимівно, дозвольте і мені взяти участь у диспуті.

— Будь ласка, будь ласка, — зраділа старша піонервожата несподіваній допомозі. — Просимо.

— Друзі, ось Сергій Лісовий незадоволений тим, як Оля Сокирко пояснює, кого можна назвати товаришем…

— Я теж міг би прочитати по шпаргалці, — буркнув Сергій, бликнувши спідлоба чорним оком.

— От і добре. Ми вітаємо твоє бажання розповісти нам, кого ти вважаєш за справжнього товариша. Тільки без шпаргалки. І не треба ображати Олю: вона справді одна з кращих учениць у класі і може гордитися цим. Правда, без зазнайства… Отже, Сергію, ми тебе слухаємо!

Сергій посовався за партою, але все-таки встав.

— Чого ж, можу сказати… Тільки я не знаю — що…

Клас здригнувся від сміху. Всі враз відчули себе невимушено.

• Предыдущая
• 14/41
• Следующая