Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 21

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая

Тут не було тієї сервіровки з багатьма приборами, яку ми вивчали в ліцеї, аби не переплутати рибну виделку з м’ясною, а фужер для білого вина з коньячною чарочкою. Не було накрохмалених серветок в срібній оправі і кришталевої вази для миття рук. Не було навіть обумовленої відстані між співрозмовниками, всі — і компанії, і зовсім незнайомі між собою люди — сиділи однаково близько одне від одного і шалено кричали, не слухаючи інших.

У жінок був поганий макіяж і погані парфуми. І взуття. І одяг. Повний несмак. Все на них блищало. Зі скронь чоловіків стікали струмки поту, капали в келихи…

Крізь увесь цей ґвалт він питав мене про якусь Тамілу, котра нібито вчилася в нашому закладі. Я сказала, що знаю лише Там з шостого класу і Міл — з восьмого. Він сказав, що таких дурних імен ще не чув.

Від хвилювання мені довелося зробити кілька ковтків гидотного напою і миттєво побігти до туалету. У туалеті не було ані рушників, ані автомата для зрошування обличчя парфумами!

Проте стояв такий галас і дим, що я затулила вуха і ніс руками.

Але все одно чула уривки фраз, які промовляли напівоголені фурії: — …я кажу цьому козлу, мовляв, не зараз, так він як засандалив! Я його — ногою. Тепер, бач, який синець! У тебе є тоналка?

— Поклади на нього! Я давно тобі казала!

— А з чим лишусь? Тобі добре казати. У тебе і хаєр, і прикид, як у цирли. А мені обирати не доводиться. Ожениться — відіграюсь!

— Баби, кому колесо? Останнє лишилось!

— Тихо! Мусора під дверима!

— Скільки просиш?

— Двадцять.

— Фуфло. За двадцять — фуфло, це точно…

— Але після нього не так кумарить…

— Дай вогню…

— Вчора один поц їхав за мною від самого клубу. На черокі.

— Я б за черокі душу віддала!

— Еге. Я теж так думала. А виявилося, він наймає тьолок для ссучених. Хєрня…

— Як я виглядаю?

— Кльово — капець!

— Дай помаду…

— Давай я сама тебе підмалюю, а то пика попливла зовсім…

…Коли я вийшла звідти, тримаючись за стіни, він вже чекав на мене під дверима з сумним і схвильованим виразом обличчя.

— Вибач, колібрі, - сказав він. — Я добряче помилився. Не треба було вести тебе сюди. Тільки не помирай…

На вулиці він знову всадовив мене, вже зовсім безтямну, на мотоцикл і ми помчали у зворотному напрямку, вже знайомим шосе, потім — полем, потім — лугом, лісом, рівниною, стежкою. І нарешті він заглушив ревіння свого звіра, кинув його напризволяще.

Ми знову пішли навпростець до живоплоту по височенній траві, вже зовсім мокрій від нічної чи, краще сказати, вже вранішньої роси.

Небо ще було темним.

Але зірки блідли на очах, а чорнота під ними розповзалася, мов марля, пропускаючи крізь себе ледь помітні рожеві промінці. Він ішов першим, підгинаючи переді мною траву і мовчав. Ми зупинилися біля лівого живоплоту.

— Ну, ось ти і вдома, колібрі… - сказав він. — Іди, рятуй свою душу…

Я похитала головою і вперше змогла вимовити щось на кшталт зв’язного речення.

— Це вже неможливо, — сказала я.

Він здивувався, ніби до нього заговорили мури.

— Отакої! — сказав він. — Пару годин в місті і один ковток пива — такий великий гріх для тебе?! Чудасія… І що тепер ти збираєшся робити?

Я знизала плечима.

— Певно, вмру, як Тур…

— Хто такий тур? — запитав він.

— Тур, — поправила я. — Дівчина, що померла. Вона вчилася з нами класом вище. — І вона померла, ковтнувши пива в пабі? — посміхнувся він.

— Ні. Вона сама себе вбила. Через гріх. Але який — я не знаю. Може, і через те… пиво…

Він розвернув мене до себе, тримаючи за плечі.

— Послухай, — сказав він, заглядаючи в мої очі аж до самого мозку. — Не кажи дурниць. Я зробив помилку — визнаю. Наступного разу все буде інакше. Обіцяю. А ти пообіцяй, що прийдеш знову. Завтра. Інакше мені доведеться зустріти тут старість і померти під цим виноградом. Оце і буде твоїм найбільшим гріхом.

Я не знала, жартує він чи каже серйозно. Боялася одного: раптом він зробить зі мною те, що минулого разу. Але він не зробив до мене ані кроку.

Я швидко пірнула в живопліт. І одразу опинилась в ароматі лип і нічних петуній. Вони вже хилили голівки долу.

Я обережно ступала між ними, боячись залишити сліди.

Біля стіни лазарету зупинилася, дослухалась.

Десь далеко забурчав його звір. Досить тихо. А потім ще тихіше. Потім настала тиша. І я почула перший цвірінь першої пташки. Влізла у вікно й опустилася на підлогу.

Понюхала волосся — воно пахло гірким димом, руки були брудні, коліна збиті.

Я здерла з себе халат і підставила голову під рукомийник…

Коли вранці почулося борсання ключа в замковій шпарині, я лежала, ховаючи під ковдрою свої подряпини, і була зовсім слаба, ніби дійсно захворіла всіма відомими в світі хворобами.

Вихователька увійшла з тацею, на якій стояв великий кухоль із чаєм та кілька сухарів, — чудовий сніданок для хворих на шлунок.

Вона зміряла мені температуру, похитала головою і сказала, що доведеться надіслати для мене котрусь із дівчат, адже лежати мені тут самій небезпечно — вигляд у мене не найкращий.

— Кого тобі надіслати для догляду, Пат? — запитала вона лагідно.

Я знизала плечима і сказала, що нехай це буде Ліл.

— А що тобі принести? — знову милостиво запитала вона. Мабуть, у мене дійсно був жахливий вигляд, що налаштовував на співчуття.

Я попросила книжку, зошит і ручку.

Вихователька кивнула і вийшла.

Бідолашна Ліл, подумала я, гарну ж послугу я їй зробила — сидітиме в палаті коло мене замість того, щоб засмагати біля басейну.

Але мовчунка Ліл принаймні не буде заважати своїми розмовами. І я зможу як слід помолитися.

Певно, тепер це стане моїм головним заняттям.

З якогось часу я раптом перестав любити людей.

Вирізняв у юрмі лише натхненні обличчя і плював у люстерка, на яких було відображення лише того, що вони бачать у певну мить.

У мене навіть з’явилася така гра, розвага від нудьги: де б я був, вдивлявся в обличчя людей, що оточували мене і намагався вгадати, хто з них мислить самостійно, а хто лише відображає дійсність, мов пласке кругле люстерко.

Гра виявилася напрочуд цікавою! І досить сумною стосовно людства, відсотків сімдесят з якого жили лише єдиною миттю. Влітку — спека, і тому треба скаржитися на задуху і говорити про кондиціонери, взимку холодно — і на обличчях місяців на три застигає підморожений вираз.

По цих обличчях, мов по воді, пропливали написи на вивісках магазинів, неонові реклами вечірніх вулиць, панорами міста з висоти музейного пагорба, асфальтові дороги, крони дерев і собаки, що піднімали лапки під їхніми стовбурами, інші обличчя, котрі на якусь мить ставали їхніми ж, як на картонній декорації для кумедного фото з вирізаним порожнім колом, в яке ти мусиш всунути свою пику.

Розворушити цей парад одноманітної безтямності могла лише трагедія, велике індивідуальне потрясіння — і те лише на якийсь день-два.

Або, як це бувало з дівчатами і жінками, закоханість.

Досить часто цю закоханість, особливо на початку стосунків, я сприймав за натхнення. Тобто за непереможну, беззаперечну індивідуальність. Певно, в такий час зсередини назовні виходила якась генетична здатність трансформувати світ і час, а не піддаватися його впливу і змінам картинок в ілюмінаторі.

Але такий стан тривав недовго! А потім всі ті стосунки ставали для мене пласкими, ніби я говорив сам із собою.

Так само я сприймав і книжки: були серед них люстерка, що відображали якісь пики і ситуації — часом досить цікаво, зі знанням усіх механізмів впливу на середньостатистичного громадянина. Але траплялися серед книжок і… «гіпогейські печери», що мають безліч поверхів над собою і ще більше — під. Таку книжку я міг перечитувати безкінечно і щоразу знаходив в ній щось новеньке і свіже.

А після вчорашнього вечора у мене лишилося відчуття, що я стою на порозі такої печери.

• Предыдущая
• 21/57
• Следующая