Ліцей слухняних дружин - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 56

• Предыдущая
• 56/57
• Следующая

Так само було і в день смерті пана Теодора — рівно сім років тому.

Але за ті три роки він багато чого встиг — навчив її всього, що знав сам, а головне — навчив грати на своєму старенькому альтовому. Тепер вона не уявляла, як би склалося її життя, якби не та зустріч.

Тепер вона знала, що так мало бути.

Мало бути ще з того моменту, коли крізь запилене скло на даху вона вперше побачила і почула саме ту музику, котра до пори до часу дрімала всередині неї скрученою золотою змійкою.

Спочатку пан Теодор пручався, говорив, що ані гра на саксі, ані майстрування для нього приладдя не є жіночою справою. Але вона була наполегливою.

Навіть одного разу схопилася за сокиру, загрожуючи завдати шкоду своїм тонким перстам, як колись це зробив він. І майстер зголосився, назвавши її навіженою.

Розібрав перед нею альт, мов автомат Калашникова, і почав пояснювати всі тонкощі його влаштування. І всі мудрагелії вироблення тростин, лігатур та мундштуків.

Вже за рік з гордістю задоволено поплескував її по худенькому плечі, називаючи її своєю найкращою знахідкою. А згодом дозволив залишати на виробах свої ініціали — «П. Т.», які, власне, відрізнялися від його автографа лише нікому не помітною перестановкою літер. І в цьому вона теж вбачала знак долі.

Тепер вона просто продовжувала його справу, час від часу виконуючи замовлення музикантів, що розносили чутки про досконалість тростин майстра «П. Т.» і… старанно приховуючи таємницю його відходу в небуття. Іноді, замовивши набір тростин та мундштуків на кілька років наперед — телефоном чи поштою, як це було і при житті пана Теодора, музики приїздили, аби отримати замовлення. І бачили перед собою «доньку» майстра, котра досить вправно вела перемовини, оберігаючи свого відлюдкуватого «тата» від комерційних справ.

Часом хтось із них наїжджав до хати майстра по кілька разів. І метою таких «наїздів» вже були не приладдя для музичного інструменту, а дівчина, котра і сама нагадувала очеретинку, яку варто загорнути в замшевий клаптик і покласти до кишені.

Але щоразу всі вони наштовхувалися на такий металевий стрижень всередині цієї «очеретинки», що йшли світ за очі, дивуючись тому, з якою легкістю вона пропускає повз вуха найспокусливіші пропозиції. Адже серед замовників були люди небідні, відомі, заможні, часом — іноземці…

Тому все частіше вона надавала перевагу віртуальному спілкуванню, але завжди виконувала справу бездоганно і — вчасно.

У містечку її почали називати «залізною леді», перешіптувалися про її багатство, утворене на такому дивному бізнесі. Дивувались тому, що вона, маючи такий статок, працює в музичній школі з цілком безнадійними в цій глушині прихильниками джазової музики. Подейкували, що пан Теодор переписав на неї все своє майно — і це неспроста, певно, вона надавала стариганю «особливі послуги». А те, що вона досі не вийшла заміж, було свідченням тих самих послуг і зобов’язань.

Але якби хтось запитав у неї про це прямо, вона прямо і відповіла б, що має великий острах втратити себе — ту свою маленьку, але міцну цілісність, котру знайшла в собі колись давно — на кухні у свого випадкового рятівника.

Боялася, що хтось, хто обіцяє їй великі золоті гори, не дасть робити те, що хоче душа її. Адже отримала величезний досвід покори, котрий, як вона гадала, не вивітрився з неї досі…

Поліна знову приклала мундштук до вуст.

Вона рідко грала цю мелодію, адже то була не її мелодія.

Але вона запам’ятала її з давніх-давен і тепер додавала до неї чимраз більшого колориту, більшої яскравості, змінюючи тональність і акценти.

Але сутність залишалась тою самою: він говорив до неї всі ці десять років, і щоразу вона знаходила в цій розмові нові й нові нюанси. Тепер вона знала, що його справжнє ім’я, якого він соромився, — Ланцелот. Знала, адже писала це ім’я на посилках з приладдям до інструмента, які регулярно надсилала йому, успадкувавши справу пана Теодора Павлишина.

Вона ніколи не забувала його. Але й ніколи не намагалася знайти. Адже після того, що дізналася з преси про заклад, в якому виховувалась, раз і назавжди вважала себе ущербною, зараженою тим дивним вірусом, котрий, як вона гадала, міг зробити її залежною.

А цього вона хотіла менше за все — штучності, неприродності, зовнішнього втручання в свої думки, в те, що було в ній цілісного і справжнього. Іноді, коли вона слухала його по радіо чи вишукувала виступи в «ютубі», їй страшенно кортіло написати йому листа.

Звичайного листа, який пишуть вдячні учні своїм колишнім вчителям…

Дорогий пане Ланцелоте! Ви, певно, не пам’ятаєте мене, але я хочу, аби Ви знали — я стала іншою завдяки Вам. Я перечитала купу книжок, переглянула всі стрічки і побачила всі картини, про які Ви розповідали. Тепер я знаю, що світ неймовірно великий. І, що дивно, він увесь пройшов крізь мене — і теж завдяки Вам, Вашій музиці.

Закінчила б так…

Не подумайте, що мені щось від Вас потрібно! У мене є все, що треба щасливій людині. А я дійсно щаслива. Без усіляких зовнішніх втручань!

А ще, може, наважилась і додала, що…

…Ваша музика останнім часом непокоїть мене своїм внутрішнім станом: вона, як і завжди, виймає душу, пускає її мандрувати світами, очищує і звеличує — все, як має бути, але…

Але (не ображайтеся — можливо, мені лише так здається) не повертає її на місце! Коли Ви виходите на коду, здається, що і самі не знаєте, чи хочеться вам повертатись…

Поліна відвернулася до вікна, де у вечірньому світлі зблискувало вогниками урвище, вдихнула повітря і видихнула його в золоте черево свого альтового.

Чорт забирай!

Я закляк і, відчуваючи, як ослабли ноги після далекої дороги за кермом, опустився на колоду, випиляну в формі лави під стіною майстерні.

Чорт забирай!

Мене не дивувало, що моя мелодія пішла у світ — зрештою, до таких колізій я вже звик. Дивно було інше: як цей старий чорт, що більше має справу з ножівкою, спромагається так грати, не маючи фаланги на пальці!

Адже я точно пам’ятаю, що в нашу останню давню зустріч він потис мені руку своєю чотирипалою долонею. Невже він звернувся до майстрів пластичної хірургії чи до самого диявола, котрий наростив йому втрачене?

Що за диво?

Звісно, я пам’ятав, що пан Теодор часом виконував переді мною якісь імпровізації на своєму альтовому саксі. Вони лунали досить пристойно, я кивав головою, уникаючи поглянути йому в очі. Відсутність середньої фаланги робили мелодію кульгавою і неколоритною. Але я цінував його чарівну, майже містичну майстерність надавати німій деревині того повнозвуччя, яке було відсутнє у його музичних вправах.

• Предыдущая
• 56/57
• Следующая