ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія) - Мельник Виолета "Melnyk Violeta" - Страница 16

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая

Коло прилавка з прикрасами крутилися переважно дівчата. З продавцем вів бесіду невисокий чоловік. Поки Аріяна намагалася пробитися ближче, випадково почула уривок розмови.

— Ось ті приколки просто божественні! Такого товару я давненько не зустрічав!

— Шукаю найкращих майстрів!

— Далеко їздите за цією красою?

— Інколи перетинаю південні кордони!

— Та ви що?! Мабуть, візьму ось цю дрібничку для дружини. Хоча... Вона у мене, бачите, перебірлива в прикрасах. Більше за все любить старовинні речі. У вас випадково немає?

— Ні, старовиною не торгую. Але ціную.

— Так, старовина... Молодь її не цінує, не любить, а колись розумілися на красі. От, дружині у спадок залишилося старовинне дзеркальце. Так от, ніколи з тих пір не бачив красивішого. Не в образу сказано, ваш товар — найвищої якості!

— Я з вами згоден. Ми також бережемо дочці браслет. Передається по жіночій лінії вже не одне покоління.

— Я міг би на нього поглянути? Професійний інтерес.

— Ну-у-у...

— Будь-ласка...

Прохальний тон. Зовсім не такий, як коло клітки з вовком. Аріяна, застигнувши, стояла трохи позаду і заворожено слухала. Це точно був один з тих двох. Зараз він розмовляв місцевою мовою, але голос-то дівчина відмінно пам’ятала.

— Якщо не дивитеся, не заважайте іншим!

Її спробували обійти жінка з дитиною. Аріяна спішно зайняла деякий час тому звільнене місце. Треба ж, не помітила. І одразу ж нарвалася на невдоволене бурчання інших покупців. На шум обернувся хазяйський співрозмовник, дівчина опустила голову і, схопивши найближчу прикрасу, почала перебільшено уважно її вивчати.

— На два слова неподалік? Тут надто людно...

— Але товар...

— Ваша дружина, думаю, прослідкує. Ми ненадовго.

— Я...

— Йдемо, йдемо.

Чоловік майже силою витягнув торговця з-за прилавку і потягнув в бік. Дівчина, недовго думаючи, пробиваючи шлях ліктями, кинулася слідом.

— Носиться як навіжена, то туди, то сюди! — сипалося навздогін. Наплювати.

Двоє суб’єктів, що її цікавили, завернули за кут і зупинилися коло складених рядами винних бочок. Треба знайти місце, щоб її видно не було, але все відмінно чутно.

— Хочу запропонувати вам кухлик відмінного вина десятилітньої витримки. Ви мені не відмовте.

Вони зупинилися, чудово! Хід того, хто прохав, був продуманим і ефективним. Хто відмовиться від такої пропозиції? Точно вже не трохи скупуватий торговець. В кінці кінців, це ні до чого не зобов’язує: спробував і, нарікаючи на зайнятість, ушився. Так думає жертва... Почулися кроки, що віддалялися. Одного. Хм, якщо пощастить, тут вони й кинуть якір. Аріяна, боячись проґавити парочку, заглядаючи в шпаринки поміж бочками, задкувала, намагаючись знайти місцинку і для себе. Крок, два, наступила на ногу. Чиюсь ногу. Обережний погляд за спину. Тихе шипіння:

— Що ти тут робиш???

— Ілля???

Він стояв, притулившись спиною до бочок. Мить тому, мабуть, зображав безтурботного хлопчину, що зупинився обабіч відпочити, але зараз... Так, це місце зайняте.

— Негайно йди звідси!

— Ти не розумієш... Там двоє...

— Не знаю, що тобі від них треба, та ти поняття не маєш, з ким зв’язуєшся. Поки не пізно — йди!

— Ще чого!

— Послухай, мені не до сварок...

— Ти також слідкуєш за ним?

— Якщо нас помітять... Та ти хоч уявляєш, як ми тут виглядаємо? Принаймні раз послухай мене!

Дівчина об’єктивно уявила собі картину. Двоє стоять поміж двома вузькими рядами бочок, на ярмарок опускається вечір. З боку можна було подумати, наче вони ховаються. Що, власне, і робили. Рішення прийшло миттєво. Аріяна підступила до Іллі впритул, стала навшпиньки, обійняла за шию і, нахиливши його голову до себе, прошепотіла на вухо:

— Та обійми ж мене!

— Ти здурі...

— Ось і я! Тримайте, пробуйте! Цей вечір ви просто зобов’язані присвятити найпрекраснішому винаходу людства!

Ілля інстинктивно обхопив Аріяну за талію, і обоє затаїли дихання. Все одно, пізно сперечатися.

— Я досить зайнятий зараз, ярмарок — хороший момент підзаробити...

— Ну, як стемніє, не думаю, що ви дуже зайняті... Ось ще, я приніс показати вам наше дзеркальце, помилуйтеся.

Мовчазне сопіння, слідом захоплений вигук:

— Воно просто неземне!

— Я ж казав! А ваш браслет...

— Не хочу здатися неввічливим, та це сімейна цінність, ми дуже її бережемо. А ви — другий, що цікавиться старовиною за сьогодні...

— Не може бути! Хоча, звісно, це природньо. Серед такої кількості людей ми не єдині поціновувачі...

— Вона була приїжджою відьмою. Та, котра цікавилася.

— В такому випадку, вам дійсно потрібно бути насторожі. Відьми — народ темний. Хто знає, що в них на думці?

— Це точно.

— Але, припускаю, для мене ви зробите виключення? Я досить заможна людина, можу зробити вам ДУЖЕ вигідну пропозицію.

— Не розумію...

— Вся ярмаркова виручка здасться вам мізерною в порівнянні з нею.

— Про що ви...

— Скажу прямо: я не проти відкупити вашу дрібничку навіть не бачачи її. За ДОБРІ ГРОШІ.

— Справді, я...

В голосі Аріяна виразно вловлювала нотки сумнівів. Жадібність брала своє.

— Не кажіть «ні» так одразу, подумайте...

— Ні, ви подивіться, яке неподобство! На людях! Тільки смеркається! Та де ж це бачено — цілуватися у всіх на виду! Куди тільки ваші батьки дивляться! Знайшли собі затишну місцинку!

ЦЕ вило як сирена. У Аріяни серце провалилося, Ілля ще сильніше стиснув її, та найголовніше — співрозмовники по той бік бочок одразу ж обірвали свою розмову, і дівчина скоріше вгадала, ніж побачила через Ілліне плече, як тінь одного з них метнулася в бік. Сумнівів не було — ВІН хотів побачити, що тут відбувається.

— Тікаймо!

Ілля мало руку їй не вивернув, коли схопив за зап’ястя і рвонув в протилежну від усіх сторону. Аріяна неслася майже над землею. Вона чула, як навздогін кричить знайомий голос:

— Зупиніть їх, вони вкрали мій гаманець!

От негідник, спеціально бреше, сподівається на те, що їх зупинять. Але люди серед торгових рядів переважно через постійний ярмарковий шум ще не зорієнтувалися, що відбувається. Одні обурювалися, коли їх штовхали на бігу, інші навіть не звертали уваги в загальній тисняві. Вирвавшися до огорожі з кіньми, Ілля на мить зупинився, озирнувся. Хоч раз пощастило! Аріяна побачила, що на місці, де вдень плели вінки, жвавий рух. Сюди сходились, збігалися дівчата і хлопці, влаштовувалися зручніше на траві, сміялися і спілкувалися. Дівчата гуртувалися з одного боку, хлопці — з іншого. За ними текло рідке золото — сонце повільно тонуло у водах Живиці.

— Живо до дівчат, спостерігай, роби як вони, чекай, коли стемніє. Я буду неподалік, як тільки все заспокоїться — дьору!

Розділ 8

Змішавшись із строкатим натовпом, Аріяна старалася поводити себе природньо, але раз у раз та й поглядала з хвилюванням навколо, ніби очікувала, що з-за спини з’явиться невідомий і... А що — «і»? Усієї суті того, що відбувалося їй так й не вдалося осягнути. Від чого відчуття небезпеки, почуття страху? Ілля з’явився на горизонті лише один раз. Коротка зустріч поглядами, байдужі сірі очі на мить зробили їй попередження і стали попередніми. Так, вона привертає увагу своєю дьорганістю.

Дівчата поряд галасували, обговорюючи якусь хвилюючу подію.

— Я думаю, він зробить це сьогодні.

— Натякав?

— Ні, просто відчуваю.

— Напевно, хвилюєшся?

— Важко сказати... Але руки тремтять трохи.

— Невже погодишся?

— Я так і не вирішила.

— Як так не вирішила? Часу вже зовсім нема!

— Сонце майже сіло. Сядемо подалі, може, не помітить.

— Наївна.

Потроху розмови вщухали. Дівчата і хлопці, немов підкоряючись невідомим приписам, розсідалися, голоси знижувалися до шепоту. В поведінці навколишніх, в розфарбовуванні неба, навіть у теплому вітерці відчувалася небувала урочистість. Її не розділяла хіба що Аріяна. Як вона в темноті знайде Іллю? Ось вже місця зайняті, тягнуться хвилини очікування. Цікаво, а чого власне всі очікують?

• Предыдущая
• 16/25
• Следующая