ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія) - Мельник Виолета "Melnyk Violeta" - Страница 5

• Предыдущая
• 5/25
• Следующая

— Я ногу пошкодила! — перекрикуючи шум зливи, відповіла дівчина.

Він допоміг їй піднятися

— Зіприся об мене! Йти зможеш?

Дівчина обхопила рукою його за торс, легенько ступила на забиту ногу і закусила губу, щоб не застогнати. Але одразу ж зробила непроникне обличчя і, піднявши погляд на незнайомця, впевнено відповіла:

— Так!

Той провів рукою по чолі, намагаючись прибрати мокре волосся з очей.

— Йдемо!

Аріяна потягнулася за сумкою, в котрій боязко ховався дракончик.

— Його я із собою не візьму!

Вона з відчаєм поглянула на хлопця.

— Ні, я не залишу Малюка!

— Ти не в тому положенні, щоби умови ставити!

Та що ж таке!

— Без нього я не піду!

Незнайомець зло блиснув очима. Аріяна подумала, що ось зараз-то він її і кине. А що далі – навіть думати страшно.

— Добре! Але сама понесеш!

Дівчина вдячно вимучено посміхнулася. Закинувши на плече ношу, подумала, що та потяжчала неймовірно. Чи то вона сама сильно ослабла.

Йшли мовчки. Аріяна боялася щось запитати — раптом передумає? Він такий дивний. І було трохи страшно. Веде незрозуміло куди. З іншого боку, все-таки врятував її... Йти, підскакуючи на одній нозі, виявилося нелегко. На підвернуту вона ступала легенько, однак все рівно кожного разу зчіпляла зуби, подавляючи стогін. Злива не вщухала. Холод пробирав до самих кісток. Аріяна абсолютно не розрізняла напрямку, сили її танули.

Раптово попутник різко зупинився. Дівчина спробувала щось розгледіти навколо, напружуючи зір до межі можливого. Майже нічого не видно. Судячи з усього, вони стояли на дні якогось глибокого яру. По обидва боки під нахилом йшли стіни, з котрих зловісно стирчало величезне коріння дерев.

— Зможеш трохи постояти одна?

Не чекаючи відповіді, він відпустив її і прийнявся дертися по укосу, чіпляючись за коріння руками. Аріяна, різко ступивши на забиту ногу, схлипнула і осіла на землю.

— Давай руку!

Хлопець буквально підтягнув її вгору і допоміг видертися іще трішки вище по слизькому корінню.

— Більше не можу... — клацаючи зубами, прохрипіла Аріяна.

— Ми вже на місці.

Аріяна поглянула вгору — нічого не видно.

— Заходь, тільки обережно.

Він відтягнув повислі схилом ліани в бік, і Аріяна зі здивуванням виявила чорну діру входу.

Це було щось на зразок печери. Як тільки вони увійшли, шум дощу залишився позаду. Було темно, хоч око вибери.

— Пройди трохи.

Він обережно супроводив її всередину і допоміг присісти. Аріяна провела руками по підлозі, відчувши, як шарудить сухе листя. Хлопця вона чула десь збоку, пролунала серія клацань — і спалахнуло світло. Дівчина заплющила очі від несподіванки, а коли відкрила, вже чарівно потріскувало полум’я невеликого вогнища в кам’яному крузі коло самого входу. Попутник трохи відвів в бік ліани, для відводу диму, і шум дощу знову наповнив сховище. Краплини залітали, з шипінням розчиняючись в полум’ї.

Тільки тепер Аріяна могла все розглянути. Плавні тіні колихалися стінами, і через це здавалось, що їх оточили безтілесні привиди. Неприємне відчуття. Печера була невелика, укріплена дерев’яними балками. Оберемок листя, на котрому вона сиділа, знаходився коло задньої стіни, достатньо далеко від вогнища. Зліва виднілася якась завісь, справа стояла дерев’яна скриня, коло котрої лежали акуратно складені сухі поліна. Хлопець підійшов до скрині, відчинив і почав копирсатися у ній.

— Треба переодягтися в сухе...

Він, витягнувши якийсь одяг, підійшов до дівчини.

— Ось сорочка і штани.

Аріяна, навіть не дивлячись на холод, припідняла брови від здивування.

— Можу запропонувати лише свої речі, — і, не давши часу на роздуми, додав: — Переодягнутися можеш там, — він кивнув в бік завіси на стіні. — Давай допоможу.

Обійшовши сумку на підлозі, незнайомець допоміг дівчині піднятися і підвів до ширми. Аріяна, відсунувши її, побачила нішу. Скоріше навіть маленьку кімнатку з горщиками і глиняними тарілками на кількох поличках в стіні і невеличкою шафкою правіше.

— Покажи свою ногу.

— ?

Хлопець скорчив незадоволену пику і, присівши, впевнено закатав їй праву штанину. Коліно розпухло, навіть трохи страшнувато виглядало.

— Не завадило б знерухомити.

І, закривши ширму, залишив її одну.

Аріяна опустилася на підлогу, геть знесилена. Зняти з себе мокрий одяг виявилося не так вже й просто. Він прилип до тіла, обпалюючи холодом шкіру. Нога боліла. Окрім того, світло від вогнища практично не доходило крізь щільну матерію. Перед тим як надягти сухе, довелося так-сяк викрутити волосся. Стало трохи затишніше, але зігрітися так і не вдалося — ноги і руки просто крижані.

Здавалось, пройшла вічність, перш ніж речі були звалені в купу, а збоку покладені геть промоклі в озері черевики. Аріяна хотіла покликати хлопця, та зрозуміла, що досі не знає його імені.

— Я вже переодяглася.

Вона відкрила завісу. Той ТТой ТоТойой теж був вже у сухому і, побачивши її, мимоволі розплився в усмішці. Мабуть, було від чого. Штани довелося здорово підкотити, підперезавшись тасьмою від сорочки. Та і сорочка сама...

Коло вогнища по обидва боки лежали два покривала. Над вогнем висів казанок, в ньому щось приємно булькало і парилося. Незнайомець підійшов з дерев’яним кухлем та зачерпнув гарячу рідину.

— Візьми, випий.

Дівчина обережно ковтнула і одразу ж виплюнула — гірка.

— Що це таке?

— Пий, пий.

Він, сам ковтнув, знову простягнув їй. Перш ніж випити, Аріяна пильно глянула на нього і промовила:

— Дякую.

Той лише потиснув плечима. Потім мовчки допоміг добратися до місця ночівлі.

— Ні, справді. Я, щоправда, так нічого і не зрозуміла, ну, із того, що відбулося коло озера, але, схоже, ти врятував мені життя. Окрім того, ти не покинув мене одну...

— Пий, поки тепле, так буде краще.

Вона, примружившись, випила до дна.

— Мене звуть Аріяна. Як тебе звуть?

— Послухай, я справді врятував тобі життя там, але, повір, досі не певен, що правильно вчинив, забравши сюди. Я поняття не маю, хто ти, та те, що побачив, наводить на певні роздуми. Так що не розраховуй, що захопиш мене зненацька. Сонного зілля вистарчить, щоб ти проспала до ранку, а там наші дороги розійдуться. І, сподіваюсь, остаточно.

— Сонного зілля? — здивовано позіхнула Аріяна.

— А дракона свого тримай подалі від людей.

Вона вже фізично відчувала, як втома бере своє. Чи це не втома? Майже крізь сон спробувала сказати:

— Малюка не рухай, необхідно знати, як правильно...

— От чого-чого, а цього можеш не побоюватись, — перебив її хлопець, а Аріяна і так вже не змогла б нічого відповісти, тому що, як тільки опустилася на покривало, моментально заснула.

Розділ 3

Аріяну розбудили шелестіння листя і спів птахів. Деякий час мружилася від яскравого світла, намагаючись зрозуміти, де знаходиться. Ночували на дачі, чи що? Притиснула долоні до очей, замислившись. Ніч пройшла жахливо. Безликі темні фігури переслідували її, не відступаючи ні на крок. Вона то мерзла, до оніміння тіла, то знемагала від спеки, палаючи вогнем. Пам’ятала, що було страшно. Просто моторошно. І самотньо. Деколи крізь всепоглинаючу безнадію пробивалося слабке світло, майже нечутно нашіптуючи слова надії. Все змішалось, вислизаючи з пам’яті.

Дівчина зітхнула з полегшенням, проганяючи залишки кошмару зі свідомості, та відкрила очі. У поле зору потрапила завіса з ліан, ледь привідкрита. Назовні яскраво світило сонце, наповнюючи простір живою енергією. Аріяна знову зажмурилася і ледь не розревілась. Під рукою заворушилася тепла луска.

— Малюк...

Вона погладила його обережно і озирнулася.

Печера була порожньою. Другого покривала вже не було, поряд з Аріяною акуратно лежав її сухий одяг, черевики і якийсь згорток. Вогонь давно згас, навіть вуглинки були холодними.

Це не сон...

• Предыдущая
• 5/25
• Следующая