ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія) - Мельник Виолета "Melnyk Violeta" - Страница 6

• Предыдущая
• 6/25
• Следующая

Вона сіла і ніяк не могла змусити себе встати, якось діяти. Все відбулося насправді. Міркувати про це не хотілось, взагалі нічого не хотілось. Єдина людина, котру вона тут зустріла, поводила себе невизначено — чи то ворог, чи то друг, незрозуміло хто. Він знову пішов. Сонячні відблиски стрибали по підлозі, шелестіли листям дерева. Так буденно, природньо…

Аріяна не без здивування виявила одяг з черевиками абсолютно сухими. Пояснити це простим теплом вогнища доволі складно. Коліно також не боліло, і навіть набряк щез. У згортку, залишеному на підлозі, лежало щось схоже на хліб, сушені фрукти, ягоди і глиняна фляга з водою. Довіри до незнайомця не було, але на всякий випадок харчі взяла. Мало що. Одягаючись, знову згадала про НІКС. Звісно, він не працював. Хоча цього разу, можливо, просто не витримав купання в озері.

Виявилося, що покинути печеру нелегко. Все-таки притулок. І вогнище, і одяг, і ночівля. Невідомо, скільки йти прийдеться. Злість на хлопця ще була, а все-таки... Вона вирівняла пісок коло вогнища і накреслила гілочкою «Дякую». Речі його також залишила, акуратно склавши у скриню. Ось, здається, і все. Ретельно закривши вхід ліанами, Аріяна кинула останній погляд і прийнялася дертися вгору. Повертатися пройденою дорогою не було бажання. В принципі, вона і не бачила в темноті нічого, але навіть випадково опинитися коло того озера не хотілося.

Нагорі було сухо і сонячно, здавалось, ніякої зливи вночі не було. Аріяна озирнулася — краса! Гігантські стовбури дерев обплітали ліани, яскравий оксамитовий мох стелився килимом. Незвичайне коріння раз у раз виглядало з-під землі, немов під нею почувалося незатишно. Де-не-де виднілися яскраві плями весняних квітів, у повітрі витав медовий аромат.

Логічно було підійнятися на високе дерево і озирнутися навколо. Дівчина подумки спитала себе, чому не зробила цього вчора, коли почали траплятися зручні дерева? Чіпляючись за гілки, піднялася так високо, як виходило. Над кронами перед поглядом відкрилося зелене море, що хвилювалося під поривами вітру. На південному-заході вгору підіймалися цівки диму...

Аріяна деякий час несла Малюка, але той поводив себе неспокійно, так що довелося його випустити. Виявилося, він без проблем прямує за нею, деколи віддаляючись і з’являючись знову поміж стовбурами дерев ганяючи лісових птахів. Ліс був колишнім, пустельним і тихим. Свіже весняне повітря діяло підбадьорливо, але до того ж незабаром захотілося їсти. Думки все поверталися і поверталися до згортку в сумці, і нічого не залишалось, як приспати пильність, піддавшись спокусі. Вона пригляділа сонячну галявинку, зупинилася коло старого дерева, примостившись поміж закрученого коріння. Сніданок виявився вельми до речі. Аріяна не без побоювання з’їла кусок хліба і ягоди, надпила води; Малюк нишпорив навколо, шукаючи щось їстівне для себе. Вітерець шумів заспокійливо, від задоволеності та тепла налягала дрімота, тому яскрава пляма, що майнула вдалині поміж дерев, в першу мить не привернула її уваги. Та це ж… людина! Тут, зовсім близько від неї, рухається людина! Мало не проґавила! Сон як рукою зняло. Миттєво схопивши сумку з речами і підкликавши Малюка, вона кинулася навздогін, радіючи і сварячи себе за неуважність одночасно.

На лісову, вузьку, порослу травою стежку, Аріяна вибігла несподівано. Саме по ній, швидко віддаляючись вліво, мчала дівчина з русою косою до пояса в довгому вишитому наряді. Не просто бігла — склалося враження, що втікала. Машинально повернувши голову в протилежному напрямку, Аріяна застигла в подиві. З-за повороту справа з’явилося щось незрозуміле і грізне з вигляду, в Аріяни очі округлилися, немов блюдця. Прямо на неї летіла у фантастичному повітряному транспорті, схожому на велике відро, шаленого виду жінка з розпатланим вітром волоссям та мітлою у руці. Зауваживши несподівану перешкоду, жінка спробувала на повному ходу пригальмувати, щось вигукнувши і вперши древко в землю. Останнє не витримало навантаження і з тріском переламалося надвоє. Злісно зашипівши, переслідувачка озирнулася назад, різко припідняла руку — і з-за повороту вимайнув величезний сірий звір, схожий на вовка. Дівчина бігла не дарма. Одного погляду на його ікла було достатньо, щоб сама Аріяна так швидко, як була здатна, не розмірковуючи кинулася геть. Сумка на плечі, метляючись, заважала бігти, і запізніло майнула думка: Малюк десь поряд! Потрібно тікати в бік! Дихання перехоплювало, вона було вже практично на межі можливостей, чуючи, як тріщать під лапами звіра гілки, коли коло широкого стовбура дуба її щось несподівано схопило, кинуло вниз і, грубо заштовхавши поміж коріння, тяжко притисло до землі. Рот був затканий, поміж ребер боляче втулилася гілка, почала німіти затиснена рука, а над вухом пролунав гарячий шепіт:

— Зараз я тебе відпущу, тільки не рухайся і не галасуй.

Радість вливалася в душу, витісняючи звідти паніку і страх.

— Це ти! — прошепотіла вона одними губами.

Тиск поменшав, і Аріяна змогла трохи повернутись. Нещодавній рятівник напівлежав поряд з тривожним виразом обличчя.

Як добре, що це саме він!

— Якого водяного ти тут робиш?!!

Він озирнувся в просвіт поміж коріння. Аріяна глянула також. Так, звір вже мав би бути тут.

— Де він?

— Тихо. Його відволік твій дракон, та це ще не значить, що він не може повернутися.

— Малюк?!

Аріяна різко сіпнулася до виходу і знову опинилася міцно притисненою до землі.

— Не сходь з розуму!

— Я повинна допомогти Малюку!

— Божевільна! Ти впевнена, що це ТВІЙ дракон? Та будь-хто знає, що не народився ще звір, здатний протистояти дракону!

— Він ще зовсім дитя!

— Він дракон! Та й допомогти ти йому нічим не зможеш! Вовк одним стрибком переламає тобі хребет, тільки себе занапастиш.

— Відпусти!

— Хочеш смерть шукати — на всі чотири сторони! Та не забувай, що ти тут не одна!

На цьому Аріяна охолонула. Він правий. Хлопець врятував їй життя, двічі, і вона не має права наражати його на небезпеку.

— Відпусти, я буду поводити себе тихо.

Вона відвернулася і придушила в собі схлип. Сльози несподівано навернулися на очі. Ніколи не думала раніше, що можна так часто плакати, як за останні два дні.

— Не сумуй. Дракон твій викрутиться, навіть не сумнівайся.

Хлопець замовчав.

— І я допоможу тобі повернутися додому. Обіцяю.

Аріяна зі здивуванням повернулася до нього. Не пригадувала, щоб встигла розповісти йому про свої неприємності. І його ставлення до неї від останньої зустрічі досить-таки помітно змінилося. В кращий бік.

— Звідкіля ти знаєш?

Він ледь помітно іронічно посміхнувся.

— Ти багато чого говорила в печері.

Шморгнувши носом, Аріяна замислилась. Навіть і не підозрювала раніше що говорить крізь сон.

— Тоді чому покинув мене зранку?

— Прорахувався. Думав, проспиш до півдня і я встигну повернутися. Взагалі-то не підозрював, що сама покинеш печеру. І я все ще не повністю тобі довіряю, врахуй це.

— Але чому?

Той підняв брови в здивуванні.

— Ти дивно одягнена, тягаєш із собою дракона. І розмовляєш мовою Чужинців.

— А ти хіба ні?

— Ти не розумієш. Або прикидаєшся, що не розумієш.

— Та я взагалі нічого тут не розумію!

— Цією мовою розмовляють лише моя бабуся та я. І Чужинці. Але вони не наші.

— Я все рівно не розумію. Як це тільки ти і твоя бабуся? Це ж універсальна мова! Хтось же мав навчити вас. І хто такі Чужинці?

— Не час пояснювати. Або ти з них, або я уяви не маю, хто ти така. І взагалі, як опинилася саме тут, та ще й на відьму напоролася?

— Я побачила згори дим, пішла людей шукати. А тут та дівчина...

— Ти бачила Даринку?!

На його обличчі з’явилася тривога. Він хотів було вибратися зі сховку, але Аріяна зупинила його.

— Вона втекла. Я відволікла їх увагу на себе.

Він обернувся і уважно поглянув на неї.

— За це дякую.

— Загалом, я й сама не знала, що так вийде, так що не моя заслуга.

• Предыдущая
• 6/25
• Следующая