ВАРТОВІ. ПО ТОЙ БІК ЛАБІРИНТУ (коротка версія) - Мельник Виолета "Melnyk Violeta" - Страница 9

• Предыдущая
• 9/25
• Следующая

— Ти втрачаєш час!

Що ж робити? Як вчинити? І Іллю вона не зможе попередити.

Чорна тінь накрила галявину. Дівчина підняла голову і побачила силует величезного птаха.

— Поспішай!

Мама, тато — як там вони без неї?

Аріяна перекинула другу ногу і, сівши на краю колодязя, нахилилася вперед.

— Не смій!!!

Дівчина вже майже відпустила руку, коли її настигли і, міцно схопивши за плечі, силою витягли з колодязя.

— Відпустіть мене!

Аріяна різко відштовхнула неочікуваного ворога і, опинившись на волі, кинулася назад.

— Проґавила свій шанс! — противний воронячий голос глузував із неї.

І правда, в колодязі знову відбивалися небо і хмари. Її повторно наздогнали і схопили за руки, та вона, спритно ухилившись, кинулася до хатинки. Земля під Аріяною похитнулася. Дівчина, повна відчаю, потрясла головою, намагаючись струсити сіру пелену, що з’явилася перед очима. Щось недобре з нею, ноги зовсім ватні. Ще крок — і темрява...

Трава лоскотала ніс, шалено хотілося чхнути. Чому вона лежить на землі? Ах так. Видно, сильно забилася, коли впала на зупинці. І що їй тільки не привиділося в безпам’ятстві!

— Не вдарилася? Давай допоможу, — знайомий хлопчачий голос прозвучав над вухом. — Можеш піднятися?

Вона повернулася і трохи осліпла від сонячного світла, що падало прямо в очі.

— Видно, доведеться тебе нести.

Аріяна відчула, як її обійняли за плечі, підхопили під коліна, — і світ навколо закружляв. Голова також йшла обертом.

— Обхопи мене за шию.

Аріяна слухняно обійняла і подумала, що це дуже приємно. Заради такого можна було і впасти.

— Сергій… — Аріяна, втулившись йому в плече, намагалася говорити, та виходив лише ледь чутний шепіт. — Мене Світланка чекає…

— Доброго ранку!

— О, прокинулася врешті? — Ілля сидів коло столу і скріпляв дві звірячі шкіри, проробляючи шилом дірки і простягаючи крізь них мотузку.

— Мені стільки всього наснилося, просто голова розколюється, — Аріяна втомлено прикрила очі, збираючись з думками.

— І що ж таке тобі наснилося?

— Наснилося, що вже ранок настав і ти пішов, залишив мене одну. А потому з’явився птах, ворон, він був величезним і казав мені, що я можу повернутися додому, що вхід знаходиться в твоєму колодязі. І я майже стрибнула, потім хтось гнався за мною і втратила свідомість. А потім мені наснилось... Сон уві сні! Мені снилося, що я вдома, незабаром перед тим, як потрапила сюди, і... — вона замовчала.

— І?

— І... Все, більше нічого не пам’ятаю…

Аріяна потягнулася, витягши руки з-під ковдри, і здивовано завмерла. На ній була сорочка Іллі. Вона ж лягала у своєму одязі. Понишпоривши очима по хатинці, побачила джинси на тому місці, де, ніби то уві сні, залишила їх сама. Очі все більше округлювалися, а Ілля мовчки дірявив шкіру з ледь помітною гіркою усмішкою.

— Пам’ятається, я казав тобі не рухати в хатинці нічого.

— Це...

— Та ти, звичайно ж, що слухаєш, що ні. Тобі ще пощастило, порошок місячного гриба викликає видіння, але в малих дозах не смертельний.

Хлопець більше не посміхався, хоч і на Аріяну не дивився. В неї просто мову відняло.

— І повернувся я саме вчасно щоб не дати тобі стрибнути в колодязь.

— Ця приправа...

— Зовсім не приправа.

— І не було ніякого ворона, і...

— Ворон, може, і був, звичайна птаха. Та під дією порошку — навіть не знаю, що тобі здалося.

— Але він розмовляв зі мною, кликав...

— Ти так мріяла потрапити додому, що чула те, що хотіла. Тільки от не розумію, чому колодязь?

— Те місце, з котрого я сюди потрапила, воно асоціювалося в мене з поверхнею води... — замислено вимовила Аріяна. Її розіграла власна уява! — І той, хто ловив мене, це був...

— Звісно, я.

— І... — Аріяна проковтнула клубок у горлі, — що було потім?

Ілля, витягаючи простягнуту в отвір мотузку, потиснув плечима.

— Потім? Та нічого не було. Ти втратила свідомість. Я приніс тебе і поклав тут, щоб відіспалася. Дія гриба проходить тільки з часом. Ось і проспала півдня.

Аріяна зітхнула вільніше. Решта була тільки видінням. І тут же зрозуміла, що накоїла. Її єдиним козирем було вблагати, тиснути на жалість хлопця, а тепер як він може їй довіряти? Вона сама ж все і зіпсувала...

— Сподіваюсь, урок був достатньо повчальним?

Дівчина винувато поглянула на Іллю.

— Тоді вийди, будь ласка, на вулицю і забери звідти свого дракона, а то через нього я не розвертаю хатинку назад, а це не є безпечно.

— Ти знайшов Малюка?!

Аріяна миттю зіскочила з печі і, кинувшись до дверей, відчинила їх. З-під сходинок до неї метнулася луската істота, радісно попискуючи.

— Малюк!

Дівчина взяла його на руки і, ніжно погладивши, зайшла всередину.

Було так незручно перед Іллею. Вона не виправдала його довіри, а він виконав її прохання.

— Дякую, велике дякую!

Все ще тримаючи Малюка на руках, Аріяна стояла з покаянним видом перед хлопцем. Той, здавалося, навіть не звертав на неї уваги.

— Проходив в районі вчорашніх подій, — раптом сказав співрозмовник, — там він і ув’язався за мною, йшов до самої хатинки, але всередину я його пустити не міг. Тепер треба знайти для нього місце, щоб не втік і нас не відправив на той світ.

— Якщо знати, як вірно з ним поводитися, то небезпеку можна звести до мінімум. Але, звичайно, краще його тримати подалі від людей, він може злякатися і...

— Кожного, хто доторкнеться до дракона, очікує смерть.

— Звідкіля такі дурниці?

— Дурниці?

— Тоді я приречена?

— Ти — унікальна. Ніколи не чув, щоб хтось приручив дракона. Вони абсолютно дикі тварини. З іншого боку, думаю, що так, приречена.

— Я ж кажу, якщо знати...

— Не збираюся сперечатися з тобою з цього приводу. Просто треба зробити так, щоб він не спалив наш скромний притулок і не попадався мені під руку.

— Дракони, що вивергають вогонь, — це дурниці, невідомо ким і невідомо коли придумані.

— Та ти просто божевільна!

— Це ТУТ всі божевільні!

Аріяна ображено відвернулася від Іллі.

— Добре, тільки дорослі дракони на це здатні, тому поки ми можемо поселити його на горищі.

За спиною Аріяни зашелестіло і, обернувшись, вона побачила звішену з люка у стелі мотузяну драбинку.

— Віднесеш сама, сподіваюся?

Вона мовчки вклала Малюка в сумку і, закинувши її за плече, почала підніматися вгору.

Горище виявилося не таким вже й поганим. Два віконечка і безліч щілин робили його досить світлим, різноманітні ящички і скриньки були акуратно складені вздовж стін, на підлозі лежали залишки сіна, під дахом сушилися пучки трав.

— Я буду виводити тебе на прогулянку, не бійся, і буду приходити до тебе часто. Та й ненадовго це, адже ми скоро повернемося, ось побачиш, — Аріяна почувала себе винною перед тваринкою.

Вона висадила дракончика зі сумки і почала спускатися. Він кинувся було за нею, та дівчина з важким серцем зачинила люк.

Що тепер? Ілля, як ні в чому не бувало, продовжував свою справу, Аріяна не уявляла, з якого боку до нього приступити.

— Буду вдячний, якщо повернеш мій одяг.

Дівчина спалахнула від нагадування про її витівку. Узявши свої речі, вилізла на піч і, засмикнувши ширму, почала переодягатися. Вона майже фізично відчувала стіну, що виростала поміж ними. Сама у всьому винна, навіть якби хотіла — звинуватити немає кого. Єдине, що спало на думку, це вияснити ситуацію прямо.

Аріяна зіскочила вниз, склала речі Іллі на місце і, присівши навпроти нього, просто спитала:

— Тепер ти мені не допоможеш?

— Чому ти так вирішила?

— Ну, я стільки дурниць накоїла, не послухалася тебе. А ти і раніше мені не вірив, чого ж тепер очікувати?

— Я вже казав, що слів на вітер не кидаю.

— Тоді...

— Нажаль, я сам не в змозі тобі допомогти. Нам треба почекати одну особу.

— І коли ця особа прийде?

• Предыдущая
• 9/25
• Следующая