Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 146

• Предыдущая
• 146/152
• Следующая

Тетеря засопів. Йому з біса не подобалась така мова, але він стримувався. Утім, знаючи Богуна не перший рік, іншого від нього і не чекав. Він, звичайно, міг одним помахом руки припинити ці влучні, а від того надто образливі слова, адже Богун був тут сам, за ним, котрий для всього війська все ще був в'язнем Мальброку, не стояло жодної сили, тож варто було лише наказати… Але хіба для цього він їздив цілувати руку королю?

– Ти звинувачуєш мене в тому, від чого я сам постраждав. Собака Брюховецький загарбав булаву, вона йому не належить. Це він розділив Україну, намагаючись догодити Ромодановському і його московським сюзеренам. Навіщо ображаєш мене?

– Не ображайся, – зітхнув Богун. – Найшло. Я хотів лише одного – вигнати з України ляхів і москалів. А вийшло зовсім інакше. Вони просто розірвали її. І тепер бачу, що вдіяти нічого не можливо. Громадянська війна неминуча.

– І ти маєш взяти в ній участь. Так чи інакше, вона тебе не омине. Чому б не дати руку допомоги мені й спробувати об'єднати здобуте Хмельницьким під моєю булавою?

Іван поглянув на гетьмана і голосно розреготався.

– А в мене є вибір? – сказав він крізь сміх, і у голосі його чувся метал. – Чи ти, гетьмане, думаєш, що я не розумію свого становища? Я ж дня не проживу після того, як дам тобі негативну відповідь!

– Ти не надто високої думки про мене, – набундючився Тетеря. – Я…

Богун перевів подих і по-дружньому поплескав Тетерю по плечу.

– Не переймайся, пане Павле, я вже казав тобі, що не маю за що ненавидіти тебе. Просто розумію, під які гарантії мене відпустили ляхи. І знаю, хто тебе підтримував, коли ти здобув булаву, хто підтримує й нині. Адже коли стане вибір між моєю і власною долею, він буде не на користь Богуна, чи не так?

Тетеря дістав люльку і нервовими рухами спробував висікти вогню. Урешті роздратовано жбурнув кресало на землю і повернувся до почту.

– Джуро! Вогню дай!

По невеличкій паузі, яка допомогла йому зосередитись, гетьман продовжив:

– Як ти так багато знаєш і розумієш, чому б тобі не дати відповідь і припинити цю розмову?

– Моя відповідь очевидна.

– І все ж я хотів би почути її.

– Так, – Іван зупинив коня і повернувся, упритул глянувши на Тетерю. – Я піду з тобою на Лівобережжя. Тільки знай: якщо Господь дарує нам перемогу, ти згадаєш мої слова і не віддаси Україну ляхам!

Цього разу Тетеря не відвернув очей.

– Знай же й ти, Богуне, – кожен твій крок, кожне слово і дія будуть відомі королю. В разі найменшої підозри в нещирості тебе просто зітруть із земної поверхні.

За тиждень до католицького Різдва почався похід польського війська на Лівобережжя України. Вже кілька років не знала Польща таких масштабних подій. Сам король вів військо, маючи намір раз і назавжди поставити переможну крапку у війні з Московським царством, війні, котра затягнулася понад усі мислимі межі й приносила короні все нові й нові витрати. Ще від кінця літа, потім протягом усієї осені тяглися побори до казни на проведення майбутньої кампанії, велася закупівля зброї, підготовка жовнірів і жваві перемовини сеймових комісарів з можливими союзниками Речі Посполитої. Утім, в останньому пункті надто великий прогрес не відчувався – окрім гетьмана Тетері і його правобережних полків, жоден з володарів у Східній і Західній Європі не наважився виступити проти Москви, котра повільно, але невпинно набирала ваги в європейській політиці завдяки своїм безмежним землям, невичерпним людським ресурсам, міцній владі й дивовижній властивості підданих московського царя ставитися до нього з не меншою любов'ю, аніж до сина Божого, прощаючи йому найстрашніші гріхи у своєму фанатичному коханні до «помазаника». Звичайно, Московщина ще не набрала такого впливу як Оттоманська Порта, була слабшою й за переживаючу свої не найкращі часи Річ Посполиту, але… У Москві відчувалась сила й амбіційність, цього було досить, аби Ян Казимир залишився наодинці з Ромодановським і Брюховецьким, вдершись на Лівобережну Україну. Наодинці, якщо не рахувати гетьмана Павла Тетері і його наказних гетьманів Петра Дорошенка й Івана Богуна, котрі вели своїх козаків на битву з їхніми братами-козака-ми, спираючись лише на популярність серед козацької сіроми, ту, яку отримали за довгі й непрості роки Хмельниччини.

І струснулося Лівобережжя. Від Переяслава до Чернігова, від Полтави до Запоріжжя покотилися чутки про могутність польської армади і десятки виграних нею великих і малих битв. Потяглися шляхом на схід перелякані міщани та селяни, за лихоманило прикордонних московських воєвод, на чиї плечі було покладено завдання підтримати ратниками Брюховецького і Ромодановського. А Ян Казимир, переможно дефілюючи на чолі блискучих гусарських хоругв, оминув лише Київ та Ніжин, котрі мали сильні залоги, тож у разі осади могли примусити поляків утратити багато дорогоцінного часу, решту ж міст та містечок брав з наскоку, примушуючи їхні гарнізони, що складалися з козаків лівобережних полків і похмурих московських бороданів, складати зброю, або швидко вшиватися, залишаючи напризволяще міщан, котрих мали захищати в разі ворожого нападу. Протягом кінця грудня, відколи почався похід, і до першої половини січня більша частина Лівобережної України опинилася під владою поляків.

Не відставали від польських вояків і козацькі загони правобережного гетьмана. Хіба що там, де йшли на штурм козацькі батави, менше лилося мирної крові, легшою була доля захоплених міст. Що ж стосується тієї ділянки фронту, котра була доручена Богуну, тут справи йшли ще краще – майже всі населені пункти, що їх отримував наказ захопити наказний гетьман, підіймали білі прапори вже після коротких перемовин, лише взнавши, хто командує військами, котрі їх обложили. Але, не дивлячись на такий перебіг подій, з кожним днем усе більше похмурнів Богун. Усе рідше можна було помітити його на чолі полків під час маршу, коли молодецьки виїздив на струнконогому огирі, все рідше брав наказний гетьман особисту участь у битвах. Натомість позирав на бій через оптику далекозорої труби і вигравав жовнами, не знаходячи за потрібне покидати межі табору. Бачив-бо: рідна, козацька кров ллється у цій війні і з того, і з їхнього боку. А кому, окрім ворогів України, вигідний такий перебіг подій? Москва і Варшава обидві, зайняті пошуками власної вигоди, руйнують його батьківщину, а він, Богун, котрий все своє життя віддав боротьбі за неї, змушений не просто стояти осторонь, він змушений брати найактивнішу участь у цьому процесі руйнації.

Про поведінку Богуна був добре поінформований Тетеря, а від нього далі, до самого короля, йшли вичерпні доклади, у котрих розписувався мало не кожен крок Богуна протягом дня. Надто вже боявся Ян Казимир заворушень у власному війську, що їх будь-якої хвилини міг спровокувати бунтівний полковник колишнього славного гетьмана. До часу, щоправда, нічого підозрілого не вбачали поляки у вчинках Богуна. Він чітко виконував усі накази, а його козаки були першими в бою. Він не дозволяв собі будь-яких висловлювань, котрі могли б виявити розбіжність його поглядів з офіційною політикою короля, а численні шпиги, що їх щедро насаджував у оточенні Івана гетьман Тетеря і навіть сам Ян Казимир, лише розводили руками – їм не вдавалось здобути жодного факту, який би вказував на неблагонадійність наказного гетьмана.

Так точилося майже до кінця січня. Палала Лівобережна Україна. Брюховецький і його невтомний помічник, воєвода Ромодановський, терпіли одну поразку за іншою. Залізні полки Яна Казимира з ентузіазмом виконували наказ короля: безжально пройти вогнем і мечем від Києва до Глухова та Новгород-Сіверського. І раптом щось потворно задеренчало в чітко відлагодженому механізмі королівської військової машини, щось збилося на фальш, руйнуючи бравурний марш, що на нього перетворився похід на Лівобережжя. Раптом виявилось, що не все так добре у війську Тетері, як того хотів правобережний гетьман, продавши душу й тіло короні. І Дорошенко, і Ханенко, а з ними й Гоголь з Гуляницьким почали виказувати невдоволення наслідками походу. Побачили пани полковники, до чого веде їхня братовбивча війна, стримали свої полки, оголили порядки польської шляхти, які вже давно звикли до того, що перший удар повинні прийняти на себе козаки, даючи їм можливість воювати хоч і без великого ризику, зате з великою славою. І ні вмовляння Тетері, ні його гнів та різкі слова під час військових рад не змогли переконати полковників змінити точку зору, продовжити в попередньому темпі наступ на ненависного Тетері Брюховецького. Марно гетьман обіцяв нечувані винагороди й привілеї в разі, коли йому допоможуть об'єднати під своєю булавою Україну.

• Предыдущая
• 146/152
• Следующая