Выбери любимый жанр

Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. - Страница 53


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

53

Коли залишки побитого козаками Кривоноса полку польської піхоти кинулися навтьоки, Ярема Вишневецький відчув страх. Добре прихований від сторонніх, непомітний назовні, але великий, звірячий страх. Невже він буде змушений заплатити за катування зрадженого ним народу вже сьогодні?! Невже саме ці болотисті, порослі верболозом і чагарниками береги річки стануть останнім, що бачив він у своєму не такому вже й довгому житті? Ні, він не хоче того! Він повинен ще поборотися хоча б у майбутньому, взявши себе в руки і відновивши втрачені сили!

Але страхам князя не було суджено справдитися. Кривоніс не мав на меті продовжувати битву і переслідувати ворога, який був розбитий, не прийнявши битви. Він залишався під Костянтиновом, спокійно позираючи через далекозору трубу на метушливий відступ польського війська. А через тиждень перші реґіменти Вишневецького вже підходили до Збаража, ніким не зупинені, але без особливих причин гордитися своїми діями на Поділлі.

III

Іван Богун поглянув у небо. На низькому свинцевому обширі хмар не було навіть натяку на припинення надокучливого мілкого і холодного дощу, котрий ось уже третій день поливав Пилявці, де-не-де пожовклий ліс на пагорбі і величезний козацький табір над Случчю. Вересень цього року видався на диво дощовитим і вогким. Богун щільніше замотався в козячий кобеняк, з довгих чорних ворсинок якого скрапували прозорі дощові краплини, і поїхав табором далі. Землекопи, котрі були змушені в таку погоду працювати на валах, скидалися на заляпаних грязюкою і глиною чортів. Хрипко лаялися, коли не вдавалося підпалити просяклий водою трут і запалити люльку, або коли послизнувшись, падали в глибокі баюри під окопом і продовжували працювати. З боку полкових кабиць несло вітром клапті диму від сирих дров.

– А бодай йому грець! І щоб ото клятий чорт у своєму пеклі чарки смоли не випив, за те, що чесних людей у баговинні тонути примушує! – Іван зміг упізнати велетня Пилипенка не так з виду, як завдяки його голосу – низькому і басовитому, наче ревіння бугая. – Пане сотнику, приймай роботу. Вали два сажні, дерев'яні «кобили», фоси, вовчі ями… Усе, як і повинно бути. Тільки щоб не змило чортовим дощем усю ту нашу роботу!

Після таких слів Пилипенко зігнувся під цебро, з якого Коваль поливав йому вмитися. Хвилину голосно пирхав і відпльовувався, швидко змиваючи з голови, плечей, спини і живота брудні струмочки перемішаної з водою глини.

Богун оглянув дільницю окопу, за будівництво якої відповідали козаки його сотні. Окоп був ладний і високий, посилений дерев'яними колодами, із зовнішнього боку досягав висоти майже чотирьох сажнів завдяки глибокому рову, на дні якого вже було повно мутної дощової води. Численні хитромудрі коли, засіки, хижо загострені «кобили» робили його зловісним для будь-кого, хто б наважився лізти сюди і робити спроби вибити звідти добре озброєних вогнепальною зброєю козаків. Позиції десятка важких польових гармат було дбайливо обладнано за останнім словом європейської фортифікаційної науки – прикриті масивними щитами, з бійницями, котрі зачинялися під час заряджання гармат, із захищеними від вологи і вогню порохосховищами, з талями для закочування в жерло ядер. Пилипенко мав рацію, все обладнано, «як і повинно бути». Вкриті брудом не менше за Пилипенка, козаки сходили з валу, складали на купу інструменти і як могли намагалися відмитися від бруду.

– Михаиле! – покликав Іван осавула.

– Так, пане сотнику, – Нечипоренко поспішав звідкілясь у супроводі писаря Гавриїла, котрий тримав у руках довгого мідного каламаря і загорнутий у телячу шкуру сувій паперу.

– Накажи видати козакам по чарці з моїх запасів, заслужили… Нечипоренко, не переймаючись довго наказом, одразу ж передоручив його Ковалеві:

– Чув, Іване? Ну то й виконуй. Ти кашу вариш, тобі й горілку ділити.

Коваль без зайвих слів почимчикував до обозу. Козаки схвально загомоніли.

– Ти звідкіля? – подивився Богун на осавула.

– Від Нечая. Він по тебе джуру присилав, а тебе не було, вали обдивлявся, то я за тебе.

Іван посміхнувся і зіскочив з коня, якого одразу ж відвів убік джура.

– Ну, в скромності тобі не відмовиш!

Нечипоренко дещо знітився, але лише на мить.

– Так справа така, що й я можу вирішити, чого пана дарма турбувати?

Богун засміявся і плеснув Михайла по плечу:

– Вивернувся, як завжди. Ну добре, йдемо до намету, пообідаємо. Там і доповіси, що до чого. Ти, пане писарю, теж приєднуйся.

Осавул двічі себе запрошувати не примусив. Швидко покрокував за Іваном, оминаючи рудуваті від розчиненої у воді глини калюжі, позаду нього потюпав зодягнутий, як завжди в довжезний підрясник і опоясаний мотузом Гавриїл.

Намет видався після безрадісних і гнилих пейзажів верхом затишку і комфорту. Богун пожбурив у куток промоклого кобеняка, відчепив від очкура шаблю і сів за стіл, на якому джури вже розставляли страви до обіду. Його прикладом скористалися й Нечипоренко з писарем. Іван і Михайло швидко випили по чарці горілки, від якої відмовився писар, і почали сьорбати щедро затовчений м'ясом куліш – Іван звик про всі справи розмовляти не на голодний шлунок. Після кулішу джури подали печеню з вепра і срібний кунган зі старим медом. Іван наповнив свій і Михайлів кубок темним густим вином і поставив кунган на стіл.

– А ти наїдайся, пане писарю. Ти в нас людина вчена, тобі головою думати потрібно, тож мозок не повинен відчувати мук тілесних. Від голоду в тому числі.

Гавриїл нічого не відповів, продовжуючи флегматично жувати куліш – в його полумиску було ще майже все з того, що подали на початку. Але звиклий до такої поведінки писаря, Іван не затримав на ньому уваги. Після другої і третьої чарки наказав прибирати зі столу. Нарешті прокинувшись, Гавриїл похапцем досьорбав куліш і, героїчно відмовившись від вепрятини, сказав:

– Муки тілесні ніщо в порівнянні з муками душі заблудлого грішника, тож краще голод. Але я цілком згоден з паном сотником: справа, яку кожен з нас виконує в міру сил своїх, потребує харчу не тільки для душі, а й для тіла.

– І я з вами згоден, святий отець, – приховуючи посмішку, захитав головою Нечипоренко.

Богун запалив люльку від поданої джурою скіпки.

– Ну добре, розповідай, Михаиле, за чим пан Данило до себе кликав?

Нечипоренко хитнув головою і видобув із-за пазухи аркуш паперу.

– Ось, маєш наказ з печаткою полковника Нечая разом з ним рушати у пилявецький замок на військову нараду, що її гетьман збирає в себе перед початком битви.

Іван пробіг очима листа.

– Добре, буду, – сказав перегодом.

До Нечая Іван прибув за чверть години до призначеного часу. Згадавши про прохання полковника заходити без доповіді, хитнув головою на знак привітання вартовим козакам, відкинув відлогу і ступив до намету.

– А, ти вже є! – зраділий Нечай простягнув руку побратиму. – Михайло мовить, все у справах заклопотаний, своєму полковнику добридень сказати не маєш часу… Сядь поки, скоро й вирушаємо.

– Михайло твій скоро й без мене керуватиме, у сірка очі не позичить.

Нечай посміхнувся:

– То в ньому є. Але, погодься, такі теж потрібні.

– І я завжди так казав. З якого приводу нарада, Даниле? – позирнув Іван на полковника. – Може, ляхи таки наважились дати бій?

– Схоже на те. Я поки сам не дуже багато знаю, але навіщо ламати голову? Скоро про все дізнаємось. По тебе покликав, бо годилось би славному завойовнику Тульчина і наказному полковнику на нараді в гетьмана присутнім бути. Він тільки полковників викликав, щоправда, але я все беру на себе.

Іван лише знизав плечима:

– Панська воля, а наша справа – наказам пана полковника підкорятися. До гетьмана, то й до гетьмана.

Пилявецький замок, який являв собою чотирикутну кам'яницю з довжиною стін близько тридцяти сажнів і висотою мурів близько п'яти, стояв на правому високому березі річки Пиляви, тієї самої, що тепер спокійно несе свої зовсім не широкі води проміж пагорбів Хмельницької області під мальовничою назвою Іква. З точки зору фортифікації замок не мав будь-якого стратегічного значення в майбутній битві, котра ось уже кілька місяців готувалась на Поділлі. Він, щоправда, був непогано захищений за допомогою вод річки, котра тут розширювалась і, перекрита греблею, утворювала чималий ставок, через який до воріт замку тягнулася лише вузька стрічка суходолу. Але що його стіни могли вдіяти з обстрілом кількох сотень гармат, не кажучи вже про те, що опинись вона на шляху двох стотисячних армій, націлених одна на одну, неодмінно перетворилася б на мізерний острівець, котрий ці самі армії змили б, неначе вода морського припливу блискучу мушлю із жовтої стрічки прибережного піску. Як би не було, але нині ніхто й не думав використовувати замок як укріплений пункт, натомість надавши йому статус резиденції гетьмана, після того як Хмельницький покинув Маслів Став і на чолі війська вирушив на Поділля.

53
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело