Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович - Страница 58
- Предыдущая
- 58/143
- Следующая
— Річ у тім, хлопці, — ніби прочитавши думки Гриця, озвався знову кобзар, — що сміх — то ще не розгадане явище. Ось воно на поверхні, сміються всі — від дітей до тиранів, але який же то різний сміх. Гегель був геніальний філософ, проте сміх він ставив дуже низько. Комедія для нього — виродження творчості. Я ж гадаю, що комедія — то найвищий творчий пік. То — ознака здоров’я. Гомеричний регіт олімпійців, що потрясає небо, — це ж чудовий образ! Як там у Тютчева? «Ты скажешь, ветренная Геба, кормя Зевесова орла, громокипящий кубок с неба, смеясь, на землю пролила!». Яке дивовижне поєднання образів — сміх, гроза, веселощі, радість у природі…
— Ну, Василю Йвановичу, — розвів руками редактор, — ви нам цілком нові пласти гумористики відкриваєте…
— Які там нові! Про що ви говорите? Та сміх, гумор — древніші за життя!
— Як то може бути? — здивувався Товкач, очікуючи ще якогось жарту.
— А так. Що таке життя? Вчені мучаться, шукають розгадки. А відповідь проста, найпростіша: життя — то сміх.
— Ух ти! І як ви собі це уявляєте?
— А дуже просто. Згадайте прадавні зображення Сонця не лише у наших пращурів слов’ян, а у всіх сонцепоклонників. Всюди Ярило, чи Геліос, чи Сурья, як би ті чи інші племена не називали світило, зображувався усміхненим, веселим. Отже, все на світі породжене сміхом, радістю Сонця: я маю на оці все те, що прекрасне, веселе. Бо дещо сотворене сміхом моторошним, гидким. Радісний сміх Сонця й зірок сотворив прекрасні форми. Наприклад, квіти — це усміх нашого світила на планеті. Погляньте, які дивні усмішки Ярила: ніжно-блакитні, золотисті, рожеві, як світанкове небо, біло-цнотливі… А злорадне хихотіння в природі — то паразити: блощиці, комари, всяка мухва, гнус, нужа — тваринна й людська. Вся ця нечисть боїться Сонця — ви звернули увагу? Бо Сонце та його промені — то щирий, відкритий сміх, який пронизує простір радісним потоком сили, засіває вселенську ниву творчими зернами нового життя, закликає до очищення й польоту. Ось що таке сміх, редакторе, і ти, молодий хлопче. А ви все зводите до «Хрону»! Чому? Бо звикли брати лише образливий, найнижчий аспект сміху, його зворотний, так би мовити, бік, чорний хід, вбиральню, асенізаційну яму. Хех-хе! Не ображайтесь на старого, я кажу вам відверті й щирі речі. Той сміх, котрий ви культивуєте, в основному — лушпайки, огризки, покидьки гумору. Сміх — то радість! Коли людина радісна, тоді й хрін їй буде до діла. Маракуйте, маракуйте, хлопці! А тепер — годі. Вже вечір наступа, пора нам збиратися. Я вас проведу до вигону, подивитесь там на витівки наших сміхачів, може, щось втішне або цікаве відшукаєте.
Старий Сміян встав з-за столу, почав прибирати об’їдки. А Товкач аж підстрибував од захвату:
— Ну спасибі! Ну удружили! Одразу — такий успіх. І заголовок вималювався, і тема для першого оновленого номера — грандіозна! «Самосміх»!
— Не пройде! — під’юдив його Гриць.
— Проб’ємо! Ти що? Це ж стільки веселої енергії ввіллє в трудящу масу: зберемо редколегію — і розкрутимо! А тепер — риссю до вигону! Я хочу бачити тутешніх гумористів.
Редактор вийшов надвір, а Гриць несміливо наблизився до старого, котрий складав миски та склянки в судник, і, покашлюючи, промовив:
— Я б хотів… кх, кх…
Сміян, ласкаво всміхнувшись, поклав долоню на плече хлопця.
— Чого закашлявся, ніби маєш намір у коханні освідчуватись? Твоя думка на твоїм обличчі написана. Що — зацікавився Русалією? Чи її космогонією сміху? Ха-ха! Що — вгадав я?
Гриць закивав головою, щоки в нього запаленіли. Василь Іванович знизав плечима:
— Дивина, та й годі. Давненько таких парубків цнотливих не стрічав… Це мій онук Микола ось так червонів. Тепер хлоп’ята інші, на ходу підметки рвуть. Та ти не ніяковій, це добре, це гарно, що в тебе серце ніжне. Козацьке серце! Козаки уміли і дівчат ніжно любити, і з ворогами рубатися. Ну а про Русалію… що ж тобі сказати? Тут її нема, подалася десь у нетрі лісові, чи на луки, чи, може, до своїх лілей водяних. Вона день і ніч пропадає на природі, у хаті її важко застати.
— То як же бути? — з надією запитав Гриць, стиснувши руки старого, і був цей порив хлопця такий щирий, що кобзар засміявся від задоволення. — Я дуже, дуже… хотів би її зустріти.
— Гай-гай, хлопче! Ти даремно так хвилюєшся. Клекоче ще в тобі романтичний водокрут. Не бачивши дівчини, вже ідеалізуєш її, малюєш казкову царівну. А при зустрічі жахнутися можеш. Розчаруєшся… А ті розчарування потім нагромаджуються і стають твоїм переконанням, і вже для тебе жінки, дівчата здаватимуться диявольським поріддям. Що — хіба не так? Правду кажу. Звідки церковний погляд на жінку, як на поріддя Сатани? В Новому Завіті читаємо, що в Христа улюблені учениці були жінки, навіть першою побачила воскреслого учителя Марія, а не хтось з учнів, і першими пророчицями, наставниками було багато жінок. А пізніше, коли церква набрала, так би мовити, державної сили, відбувся різкий крен у погляді на жінку. Попи, жерці, котрі мали комплекси неповноцінності, негативний досвід спілкування з прекрасною статтю, свій особистий досвід абсолютизували, освятили, зробили догмою. Результати такого бузувірства, такої зневаги материнства страшні, ти історію знаєш. Та й донині відлуння тих давніх комплексів бентежить нас.
— Я так не думаю про жінок, — палко відповів Гриць. — Хоч і був у мене гіркий досвід, а я схиляюся перед жінкою, як перед святинею. І з вашою онукою хотів би зустрітися не тому, що… Я не можу сказати, чому, але душа мені велить, кличе, веде… Ви б могли мені показати її фотографію?
— Нащо? — примружився кобзар. — Гадаю, що краще одразу зустріти.
— То коли ж? Де?
— Що ж тобі сказати, мій любий хлопче? Моя майже вікова інтуїція підказує, що вам обом судилася зустріч незвичайна. Просто так, на вечірці, штучно, заздалегідь приготувавшись, — це тривіально. Думаю, що ви вже зустрілися.
— Як це?
— Колись збагнеш. А тепер — поспішімо на вигін. Твій редактор уже хвилюється надворі, аж підскакує від нетерпіння. А щоб дати тобі надію — натякну: Русалія має незабаром поїхати з села і тепер прощається з своїми улюбленими місцями. Сьогодні буде ясна ніч, місячна, зоряна. Це — її пора. В таку ніч Русалія буває біля своїх укоханих лілей, біля Зеленої Гатки. Більше нічого не скажу. Хай далі поведе тебе доля. Ходімо, синку.
Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червоний місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді:
— Звідси добре видно буде. Як у театрі.
Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу приспівуючи прадавню небувальщину:
Де ж на світі тая правдонька була?
Що куриця та й бика привела,
А бичок-третячок
Та й наніс яєчок!
А безрукий ті яєчка забрав,
Голопузому за пазуху запхав,
Голопузий їх підкинув їжаку,
Їжачиха їх побулькала в ріку!
А безногий ішов
Та яєчка знайшов!
І попер у болото, на покіс,
Журавлеві довгоногому під ніс!
На покосі випасалися лини,
І надибали яєчка ті вони,
Повсідалися, висиджують линят,
- Предыдущая
- 58/143
- Следующая
