Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/14
• Следующая

— Ну й сильні ці падлюки, — сплюнув. — Думав, що вже роздеруть мене.

— Добре, що ви живі. Маєте якесь серйозне поранення? — спитав я.

— Здається, ні.

Пролунала автоматна черга. Це полковник стрілив навздогін утікаючим потворам. Зосталося їх лише троє. Зі своїм завданням вони справилися — всі божевільні лежали на землі з роздертими горлянками.

Діти відійшли на безпечну відстань і мали якусь нараду. До них усе більше прибувало щурів. Видно, готувалися до нової атаки.

Кость обмив кров і вже не виглядав так жахливо, як перед хвилею. Але декілька ран ще кривавило, і Віоля, вийнявши з мого наплічника бинта, перев'язала його.

— Останній диск лишився, — сказав полковник, киваючи на автомат. — Маємо один шанс — іти на болото. Я ту дорогу знаю добре, але коли зі мною щось станеться, пам'ятайте, що, перш ніж ступити крок, мусите щоразу штрикнути дрючком перед собою. Інакше потрапите в драговину.

— Увага! — вигукнув Кость. — Здається, готується нова атака.

І справді, в гурті дітей знову з'явилися волохаті голови щуролюдів. Троє тих, що втекли. За коротку хвилю діти пішли на нас лавою, міцно стискаючи в руках кийки, лопати, граблі, вила.

Полковник вистрілив поверх голів, але дітей це не спинило, а щуролюди напнулися, ховаючись за дитячі спини.

Нас уже ділило якихось тридцять метрів. Треба було на щось зважитись, інакше нас затовчуть.

— Мусимо стріляти, — сказав я і вистрілив у ноги якомусь хлопцеві. Той скрикнув і впав.

А решта йшла з лютим виразом в очах. Їхній витримці можна було тільки дивуватися.

Полковник так само черконув по ногах, але хлопчаки переступили через поранених і продовжили наступ. Тут і там виринали щури і мов легка кавалерія проносилися перед нашим носом, симулюючи несподіваний напад.

Я взяв пістолет обіруч і націлився в щуролюда, але не попав, натомість скрикнув якийсь хлопчина і впав.

— Тату, — шепнула Віоля, — вони зараз нас уб'ють.

— Ну, все, — відказав полковник. — Далі нема як чекати.

Автоматна черга скосила кількох хлопчаків, я, пам'ятаю, теж вистрілив тричі і цього разу таки поранив щуролюда. Лише після другої черги хлопці сипонули врізнобіч.

Ми підійшли до дітей, що вбиті й поранені лежали в траві. Раптом Кость скрикнув і біля одного впав на коліна:

— Господи! Славку!

— Що таке? — не зрозумів я, — Ви його знаєте?

— Це мій син, — простогнав Кость.

Хлопець, поранений у живіт, дивився на нас широко розплющеними очима, жодним звуком не виказуючи свого болю. Лише сльози збігали на поблідлі щоки.

— То ваш син? — перепитав я навіщось і сховав пістолета в кишеню так, наче це я його поранив.

Кость провів рукою йому по обличчю, втираючи сльози, і запитав:

— Тобі боляче?

Мабуть, у цю хвилину він не задумувався над своїм безглуздим запитанням, просто не знав, що сказати синові, який зовсім недавно написав на батька донос і запроторив його до психушки. Не знаю, як би я сам повівся в таку хвилину, але мені підступив клубок до горла.

— Синку, чи пізнаєш мене? Я твій тато!

Хлопець дивився мовби крізь нього, жодним порухом вуст чи повік не реагуючи на батькові слова. Тоді Кость нахилився ближче, пробуючи хоч щось розгледіти у цих скляних очах.

Це сталося в одну мить — хлопець скинув руки і, обхопивши батька за шию, притягнув його до себе. Збоку це виглядало наче палкі обійми. Насправді ж коїлося інше. Кость закричав і рвонувся назад. З прокушеної артерії хлюскала кров.

— Щур! — прохрипів він. — Щур! Щур!

Скривавлений хижий рот його сина осяяла усмішка втіхи. Так із вишкіреними зубами він і сконав.

Не встигли ми підступити до Костя, щоб надати йому допомогу, як він, підхопивши із землі чиєсь покинуте кайло, кинувся з диким, звіриним риком до хлопчаків, що вже знову грудилися до купи. Це їх ошелешило настільки, що вони, звикнувши досі нападати самі, тепер завмерли непорушно і лише в останній момент спробували захиститись. Але Костя не цікавили діти; проскочивши в саму гущу, він розвалив голову одному щуролюдові, ввігнав кайло по саме руків'я іншому. Третій кинувся тікати, але щойно вискочив поза хлопчиків, як його скосила автоматна черга.

Діти розбіглися навсебіч від Костя і ми побачили, як він хутко слабне, як випало з його рук кайло, як сам він упав долілиць і завмер.

— Мусимо утікати, — сказав полковник і показав рукою на річку. Там уже сунуло нове ополчення з такою самою зброєю.

Діти, побачивши поповнення, радісно замахали руками. Зі всього видно, це додало їм рішучості.

Ми побігли під їхнє гулюлюкання й свист.

— Скоріше! Скоріше! — гукали вони. — Тікають!

А далі й самі подалися за нами, на бігу підбираючи каменюки й шпурляючи їх услід.

Несподівано Віоля скрикнула і покотилася по траві. Камінь попав у ногу. Ми підхопили її під руки, але вона не могла вже бігти, лише шкутильгала.

— Тікайте, — сказав полковник. — Я їх затримаю.

— Я тебе не покину! — кинулась йому на шию Віоля.

— Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов'язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…

— Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?

— Зараз, — я поліз у кишеню.

— Не треба, я теж маю, — сказав полковник, ховаючи пістолет. — Вам, можливо, теж знадобляться.

Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.

Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.

Час до часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.

— Чому він не стріляє? — нервувала Віоля.

Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.

Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.

— Боже мій! — скрикнула Віоля! — Допоможіть йому!

— Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.

— Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!

— То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.

Вона, однак, не рухалася з місця.

— Ну?! — сказав я. — Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!

Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.

Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи і коло знову зімкнулося б.

Діти продовжували жбурляти в нього каміннім і дрючками. Деколи поціляли й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.

Ті рідкі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.

Раптом полковник упав і покотився по землі Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, побачив, що діти, зробивши своє, взялися тепер за мене.

Все це виглядало безмірно диким — оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчину про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна чи не впреться вона або й захоче вернутися.

• Предыдущая
• 13/14
• Следующая