Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/109
• Следующая

— Як то — цівку? — злякався Бумблякевич такого садизму.

— Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! — і з русалки тільки луска лишається. Бо вона — це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.

— Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою ліпшою русалкою!

— Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.

— Господи! — вирвалося у Бумблякевича.

— Слухаю?

— То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов'язані з ризиком для життя!

— Мальви Ланди? — зацікавився одноріг. — Ви шукаєте Мальву?

— Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.

— А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?

— Я досліджую її творчість.

— Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда — це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.

— О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?

— Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.

— Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?

— Не розумію, чому це вас цікавить… А що, є вже якісь думки з цього приводу?

— Є така підозра, що ви кохалися.

— Гм… ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.

— Хіба це неможливо?

— Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Щойно.

— Щойно?

— Так, я бачив її зовсім недавно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.

— Але я… я не вмію їздити верхи…

— І не треба. Досить триматися за мою гриву.

Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така нагода потрапити до Мальви, а з другого — їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.

— Не бійтеся, — спробував його заспокоїти одноріг. — Я мчатиму якомога обережніше.

— Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати… — нарешті зламався Бумблякевич.

Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:

— А що з рушницею? Сказати, що загубив?

— Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.

І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видовище було чудне і незрозуміле — чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.

— Дивіться, дивіться, який зух!

— Герой! Справжній герой!

Водночас пролунали постріли.

— Пригніться! — гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смертельним жахом, а в голові шалелий вихор здіймає куряву сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе…

Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.

— Не стріляйте! — гукнув Бумблякевич. — Ви ж у мене вцілите!

— Тримайтеся! — викашляв одноріг і стрибнув із кручі.

Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося, і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб'ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім'явши під себе вершника.

Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м'які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя.

Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи.

— Я вбив Бога! — вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше: — Я вбив Господа Бога!

І небо прийняло цю вість зі смутком.

Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.

— Живий! — вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.

— Герой! От герой! — тішився князь, ляскаючи Бумблякевича по спині. — Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити?

— Та ні… то було так… Він пасся собі під горою, а я якраз сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я не вмію… А так, думаю, зажену його, доки не змориться й не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу, застрелите мені мою здобич. Хтось таки поцілив однорогові в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей…

Усе це він оповідав так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору.

— Оце відчайдух! — хитав головою Джавала. — Та ж той одноріг міг вас забити одним ударом.

— Треба було мене вчасно попередити! — засміявся, підморгуючи до Фрузі.

Очі панни горіли якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благословення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя.

Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш не тямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки радісно дзявкали, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.

І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрості.

— Це надзвичайно! — хитав головою Пупс. — Щоб ви! І такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!

— Ах, дайте нашому гостеві спокій, — сказала княгиня. — Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.

Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але як же йому було дивитися на ці подригування, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки.

• Предыдущая
• 23/109
• Следующая