Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/109
• Следующая

Жвакуляючи м'ясо, сам собі дивувався, що міг утнути таке на ловах. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись він про це таки мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар'єру, про злет духу. І ось йому відкриваються широкі обрії. Захоче — одружиться з панною Фрузею, яка завше його віддано кохатиме і віритиме кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче — обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям.

— Ну, як вам засмакував борщ? — спитала Мотря.

— Неперевершений! Я від нього захмелів сильніше, ніж від вина. Що вона туди додає?

— Нікому невідомо. Це великий секрет. Здається там уся суть у суворій почерговости складників, а також у травах і коренях, які вона збирає в лугах. В самому кінці додається кров полоза. Зміюці втинають голову і зціджують усю кров до краплі в посудину з винним оцтом, щоб вона, потрапивши в окріп, не звернулася.

— Який жах! — скривився Бумблякевич. — Невже це робили й козаки?

— Звичайно. Вони частенько пили кров полоза сирою. Дехто із наших генералів теж нею ласує. Зміїна кров омолоджує. Ви не забули, що завтра ми вас чекаємо в гості? Влаштуємо лови на полоза.

— О ні! Досить з мене. Я гидую зміюками.

— Справді? — спитала, млосно потягуючись, Хівря. — Ну й даремно. Якщо не будете регулярно вживати козацького борщу, то хутко постарієте.

— Я подумаю. Але в гості прийду. Тільки чи втраплю до вас?

— Княгиня вам охоче дасть провідника.

В цей час оркестра заграла танго, усе завирувало і запінилося білими сукнями.

Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини.

Якась висока струнка панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали.

Бумблякевич якийсь час спостерігав за нею, цмулячи шампанське, та перекидаючись жартами з сестрами, а потім поцікавився, хто вона.

— Ах, ви ще не знайомі? Це… — почала Мотря, але тут її підхопив магістр Джавала й вона зникла у вирі вальсу.

Натомість Хівря витягла на середину зали Бумблякевича і змусила танцювати, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався, а раз мало не дав сторчака.

Незнайома панна, здавалося, була самою феєю танцю і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно, зникаючи в одному кінці зали, а випірнаючи в іншому.

— Хто це? — спитав у Хіврі знову.

— Ах, я ж хотіла вас познайомити!

Та цієї ж миті панна знову зникла.

— Зараз я підведу вас до неї, — сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим, їм увесь час хто-небудь заступав дорогу.

— Але хто вона? Чому ви не скажете?

— Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.

— Справді?

— Але як ви смієте цікавитися іншою панною, коли у ваших обіймах я?

Світло пригасло і залунав повільний танець, Хівря оплела руки йому довкола шиї, пригорнулася всім тілом, і не відпускала доти, аж поки музика не вмовкла, а гості почали збиратися по домівках. Генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, наостанку вирвавши у Бумблякевича обіцянку обов'язково вибратися до них завтра на обід.

Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни-привида. Її сумні очі мовби чекали розради.

— Не діждешся, — буркнув, засмикуючи штори.

Потім упав на ліжко і провалився у снігові кучугури сну.

Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.

— Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?

— Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучалися.

— Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.

На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили.

— То вона була на бенкеті?

— Була.

— І ти мене про це не повідомила?

— Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.

— Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?

— Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.

— А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?

— Її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.

— Ага, чудово. Отже, там я її і застану.

— То ти таки збираєшся до них?

— Я прийняв їхнє запрошення.

Фрузя насупила брови.

— На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!

— Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби мені вказувати, до кого я повинен ходити.

— Я віддала тобі все, що мала найдорожчого — свою цноту!

— І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?

Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки! Писані красуні, яких бачив тільки в журналах.

Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.

Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд; мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.

— Посмакувало тобі серце однорога?

— М-м… так собі… Я тільки-но й з'їв два кавальчики.

— Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.

— А куди ділося однорогове серце?

— Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.

— Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?

— То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.

Серце Бумблякевича захололо.

— Кого не вполював?

— Однорога.

— А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?

— Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.

Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.

— Ну, і що вони вирішили?

— Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.

— Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, — буркнув Бумблякевич.

— А мені який сенс її зраджувати? — стенула плечима. — Нема жодної причини. Хіба… хіба що ти подаси таку причину.

• Предыдущая
• 31/109
• Следующая