Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/109
• Следующая

Пан радник зашарівся і перезирнувся з товаришем. Той махнув рукою:

— Та кажи вже, кажи.

— Ну, добре… Пане Бумблякевич, маємо одне малесеньке бажання… Хочемо попасти до Львова.

— І що вам заважає?

— Заважає те, що не знаємо доріг. Потребуємо докладної мали. Заплатимо вам тих штири тисячі, продайте нам мапу.

— Мапу? — стенув плечима. — Яку мапу?

— Не будете ж ви нас запевняти, що прибули до С. без мапи? Адже це неможливо. Навіть пан бургомістр літає, керуючись мапою.

— Чому б вам у нього не попросити?

— Не дасть. Це інша тема розмови. У вас є мапа?

— Кажу ж вам — нема.

— Як же ви сюди потрапили?

— На човні.

— По Дністру?

Бумблякевич подумав, що торочити щось про Море Борщів було б нерозважно. Якщо Мартин нічого не втямив, то й ці теж не допетрають.

— Так, — сказав, — по Дністру. Але човен розбився на скелях.

Обидва радники важко зітхнули.

— Як же ви доберетеся назад? — спитав пан Кузеля.

— Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.

— Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали…

— Пане Бумблякевич, — звернувся пан Кузеля, — чи не знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо…

— Що ти вигадуєш? — перебив пан Курделя. — Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?

— Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.

— Ніколи в житті! — перелякався пан Курделя. — Вниз за течією Туреччина! Пропадемо як руді миші!

— Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, — вперся пан Кузеля.

Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією — Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?… Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.

— Ми ще в школі учили, що там має бути Туреччина, — вирятував його Курделя. — А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.

— Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, — з надією проказав Кузеля.

Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об'явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літургіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні, пухких вареників — ша! — у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж — славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію — слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе… по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:

— Чи волите під султана лягти турецького, віри бісурманської, чи під короля польського, віри лядської, а чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися.

— Волимо під Москвою жити — не тужити! — підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги…

— Дайош дружбу народів! — кинув у юрбу гетьман.

— Гурра! Ура! Дайош! — застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.

А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:

— Навіки разом!

Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.

— Ану! Тепер по мєстам! — гримнув так, що враз усі овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі п'ятикутні, на тихі води полинні…

Бумблякевич звів голову, обважнілу видінням, струснув нею — посипались на обрус дзеркальні скалки…

— Ну? — хтось запитав нетерпляче.

— Так-так, — тепер уже пригадую… — Там суцільна Туреччина, ясир її маму.

— Чи я не казав? — переможно глянув на товариша пан Курделя.

Пан Кузеля сумно похилив голову і сказав:

— Ми приречені жити тут, а не деінде. Часом почуваюся манюсіньким коліщатком велетенського дзиґаря. І не те мене непокоїть, що хтось мене щоднини накручує, а що не знаю, хто се робить. Хочеться причаїтися, завмерти й, примружившись, підглянути тую верховну руку з ключиком…

Бумблякевич здивовано споглядав обох радників, котрі поволі втратили всю пиху й вагу, і перетворилася на звичайних людей, закопаних по горло в свої клопоти. Але що йому до їхніх проблем? Будь-яка спроба розповісти, яким чином сюди потрапив і в якому світі досі жив, очевидно, сприйметься як божевілля. Але хтось мусить знати ВСЕ, мусить знати, як вибратися з С. і де знаходиться Море Борщів, а де Туреччина… І тою особою був пан бургомістр.

— Чи не було ще відомостей від пана бургомістра?

— Ще не прилетів. Чекаємо з дня на день, — відказав Кузеля.

— Знаєте що… спало мені думку… Поки його нема… — Бумблякевич тягнув і недоговорював, аж радники від нетерплячки їли його очима. — Може б, проникнути до його кабінету і… подивитися мапи…

Обидва радники голосно видихнули щойно затамоване повітря.

— По-перше — це божевілля! — твердо мовив Кузеля. — А по-друге, мапи він бере з собою.

— Мусить мати кілька тих мап. І не бачу тут жодного божевілля. Божевіллям є якраз приховування їх навіть від таких державних мужів, якими є ви.

Державним мужам цей епітет сподобався, але йому не вдалося стерти з їхніх облич страху. Кого вони бояться? Бургомістра?

— Він просто не знає пана Ліндера, — сказав, киваючи на Бумблякевича, Курделя.

— Ото ж бо й воно, — згодився Кузеля.

— Чому я повинен знати якогось пана Ліндера?

— Якогось? — обурився Кузеля. — Ви сказали — якогось? Але пан Ліндер — це слава і гордість нашого міста. Він — гарантія порядку і закону. Пан Ліндер — комісар поліції. І жоден злочин, який відбувається на нашому терені, ще не вдалося приховати. Всі злочини викрито, всіх злочинців покарано. А тому плянувати, як проникнути у бургомістрів будинок — марна затія.

— Але чому пан бургомістр так старанно береже мапи?

— І добре робить, — мовив Курделя. — Що було б, якби тоті мапи потрапили до рук посполитому людові? Навіть страшно подумати! Наше містечко вилюдніло б за одну добу. Хто би тут зостався? Лише старі і немічні… Та ще духи сновигали б від хати до хати і квилили б жалісно. Усе розбіглося б по львовах та віднях, аж закурилося б…

— Чому ви так гадаєте? — спитав Бумблякевич.

— Не гадаю — знаю. Бо сам так учинив би. І він — теж, — кивнув на колегу.

Але той стріпнувся і замахав руками:

— Перестань! Що ти мелеш? — Очі його тривожно забігали. — Не слухайте його. Все зовсім не так. Ми не збираємося покидати С. Хочемо лише на кілька днів вирватися куди-небудь для розривки. Оце і все.

— Та мені до цього й діла нема, — знизав плечима Бумблякевич. — Скажіть мені, чи пан Ліндер часом не буде мав також мапи?

— Що ви таке говорите? — ще більше рознервувався Кузеля. — Звідки нам це знати? Нам взагалі аж нічогісінько невідомо про пана Ліндера. А коли по правді, то ми його й не бачили.

• Предыдущая
• 48/109
• Следующая