Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 54

• Предыдущая
• 54/109
• Следующая

— Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, — сказала Емілія.

— Тільки попробуй! — спалахнула покійниця. — Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!

— То ти так і не збираєшся з неї вилазити? — спитала Емілія.

— А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

— У-у-у-у! — Захлипала Соломія. — Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

— Горе нам! Горе! — заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

— Ну, мені пора, — вклонився Бумблякевич.

— Зачекай, я тебе проведу, — сказала Емілія.

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

— Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? — спитала пошепки Емілія.

— Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

— Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь — завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного[87] містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:

— Це ви?

Чекала тільки його.

— Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» — і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

— Від кого ви так замикаєтесь?

— Маємо від кого. Заходьте до вітальні.

Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею — столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.

Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві речі йому не подобалися в ній — це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.

— Ви самі тут живете?

— Сама.

— І давно так мешкаєте?

— Чого це вас так зацікавило?..

— Просто… Дивно, що такий просторий будинок… І така квітуча господиня.

— Справді? — вона почервоніла.

— Певно, страшно самій?

— Я недавно сама…

Ось воно! Вдова чи що?

— Співчуваю вам. Смерть чоловіка — це дійсно велике горе.

— Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.

Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.

— А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?

— Тільки те, що ви зібралися до замку.

— Ну і..?

— Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.

Життя чи смерті! Сильно сказано.

— А що ви сподіваєтесь знайти в замку?

— Я не можу вам всього зараз оповісти, бо… це настільки неймовірно…

— Для чого ж ви мене сюди запросили?

— Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути агентом пана Ліндера.

— Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?

— Боїмося його…

Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:

— Візьміть мене з собою. Візьмете?

Бумблякевич подумав, що Лютеція йому не завадить. Але згоджуватися отак відразу було б глупо. Мусив дещо з цього дістати.

— Дорога туди небезпечна. Я хочу сказати, не для жінок. Особливо таких… егм, привабливих, як пані…

— Панна, — поправила вона його, від чого серце Бумблякевича затріпіцькало з особливим поривом. — Ви справді вважаєте мене привабливою?

— А ви вперше щось подібне чуєте?

— Ну… там у шинку кілька разів чула, але це звичайні компліменти від підпитих хлопів.

— Ви давно в шинку?

— Ні, всього два тижні… Треба було на хліб заробляти.

— А перед тим де працювали?

— Як вам сказати… властиво я не знаю…

— Не знаєте?

— Бачите, це окрема історія… Те, що зі мною сталося, все перевернуло в моєму житті. Я певна, що в замку розкрию таємницю. Тому прошу вас забрати мене. Ви ж знаєте дорогу, правда?

— Правда, — збрехав Бумблякевич.

— Візьмете мене?

Замість відповіді підсунувся до неї ближче і обняв за стан.

— Хіба можу я залишити таку кралю?

Дивно, вона не опиралася, хоч тіло її було усе напружене, мов струна. Прихилив до себе і вп'явся губами в повні уста. Цілуватися не вміла, вуста то ховалися, то надувалися, а зціплені зуби вперто не пускали язика в рот. Рука його потяглась до волосся, але вона забрала її, зате, коли та ж сама рука лягла на перса, навіть не мрукнула. Ну, що сказати про ці перса? Нічого подібного не мала ані Фрузя, ані зграя карлиць разом узяті, фактично це виявилися перші груди, які достойні були носити це поетичне ім'я «перса». Але перса під сукнею — це зовсім не те саме, що перса під комбінацією, а ті в свою чергу істотно різняться від персів у ліфі, котрі не йдуть у жодне порівняння з персами голими й чистими, як молодий сніг. І коли береш таке повногроне персо в жменю, то чуєш, як у ньому клекочуть соки, як киплять гірські водоспади й вирують бездонні води життя, аж обпікають пальці і перетворюють їх на п'ять гарячих смолоскипів, а в долоню в'їдається червоний від надміру жаги пуп'янок, котрий насправді є нічим іншим, як малюсіньким тендітним упирчиком, що враз присмоктується до твоїх жил і витягає з них всю силу… Тоді долоня поспішно перелітає на сусіднє персо, котре вже знаходиться в солодкім стані маячіння, побачивши, якої розкоші засягнуло те перше, і відразу, щойно торкнулась його долоня, а воно вже вмліло і втратило свідомість, дозволяючи чинити з собою усе, що заманеться.

Далі рука лягає на ніжку, і тут їй теж ніхто не перешкоджає. Та ж рука підсмикує довгу шовкову сукню і пірнає під неї, а там… а там… А там — 1913 рік, і довгі мереживні пантальони. Але це теж цікаво і навіть повчально. Пантальони такі лагідні і легкі, як пух на дотик, що відчути під ними живе м'ясо стегна — неабияка приємність, а головне, коли долоня спинається невмолимо вгору, то так наче б підкорювала снігові верховини Кіліманджаро, бо тут уже соромлива долонька панни раз у раз збиває з твердо узятого напрямку і змушує починати усе спочатку з самого підніжжя. Одначе у ті ж самі блаженні хвилини друга рука, хоч це й далебі незручно, озвіріло мне персо, і такий обряд дає свої наслідки, бо неминуче впливає на інтенсивність дівочої ручки, котра атакує руку альпініста. Вона щоразу чинить це усе млявіше й з усе меншим завзяттям, щоб урешті-решт сонливо лягти на чоловічу руку і вже мало що не помагати долати ці розкішні сходини, які увінчуються примхливою гумкою. У пантальонах аж три ґумки, але вони мирно пропускають тебе.

Перші відчуття чоловічої долоні проникаючої на терен, який охороняють пантальони, можна зрівняти хіба лише з першими відчуттями, що розривають душу кожної порядної людини, коли вона потрапляє за кордон. Спочатку це повний захват і затамування подиху. У пантальонах панує особливий майже тропічний клімат і, ковзнувши попід екваторіальну ґумку, ви враз відчуваєте гарячий подих Африки. Назустріч пальцям встають непролазні і таємничі джунглі. Чи мислимо взагалі потикатися у ці нетрі навпотемки і без поводира? Але дороги назад нема.

• Предыдущая
• 54/109
• Следующая