Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/109
• Следующая

— E-e… — почав було Молякевич.

— Ага, то ви не до Мартинюків і не до Цегельських, іно до тих файталапів-східняків[26], шо ту ся вселили, як Лопушанського вивезли. Знаю-знаю… Ніц мі не треба казати, то не є ваша родина, бо я галіціяку зразу бачу. Скажу вам потаємки, жи ми ту на вулиці самі свої і ніяких східняків не мусимо терпіти. Бо то, видите, як Різдво, як Паска, то ми ся вифрантимо[27] на глянц[28], а воно ті ходе як в пйонтки, так в свйонтки[29], ані куті, ані паски не їсть, бо йому не вільно. Ми звикли по-людськи: «Прошу пана, добродію», — а воно до мене: Гафія Степанівна! Та я тобі така Гафія Степанівна, як ти мені генерал де Ґоль!.. Аж ту хлюсь — незалежна Україна! Воно зара до мене: «Прошу, пані Гущакова, чи не могли б ви мені підповісти перепис паски, бо нам вже вільно?» Як ся вам тото подобає? То треба було аж незалежність проголосити, жиби воно до мене «пані» сказало? Ну, дяка й за те… Але мене лиш їдно цікавит — якби Союз не розпався, то воно, бідака, так паски й не спробувало би?

— Перепрошую, але… — знову спробував Бумблякевич.

— А-а, вже вгадала! Ви не до тих і не до тих, а ви з елєктровні і прийшли лічильники справдити, нє? Бо скажу вам як стій, то вони мають їден лічильник на всю хату і жеруться за него, як дурні за ґальошу. Цілком можливо, жи хтось із них махлює. Штрик лише в тому, хто? Але при моїй чутливій допомозі пан розв'яже тото завдання, як шнурівку на черевику… Ну, тепер слухаю пана.

— Якщо ви не будете мене перебивати хоча би півхвилини, то я спробую вам пояснити, кого шукаю…

— Або я вас перебила? Та най мені кертиця[30] вазонки порицькає[31], як я вас перебила!

— Ну, добре… Бачите, я є історик… Мене цікавлять люди, які мешкали тут перед війною…

— А-а! То вам вельми пофортунило. Ви натрапили на справжній скарб. Я є тим скарбом. Маю голову в папільотках, але знаю напам'ять усі родини, які ту мешкали в перетині кільометра. Чи ви чули коли про пані Пацюркову? Ну — така в шляфроку[32], як хінська пава! Пані Пацюркова не знала і половини тих, що я знала, а прецінь мешкала тут ше за бабці Австрії.

— О, то мені й справді пофортунило. Але розкажіть мені про той будинок навпроти… Ви казали, що хтось там живе в сутерині.

— А-а, Мандюкова? Стара згрибіла[33] бабенція.

— Вона сама живе?

— Як палець сама. Але нашо вона вам ся здала!

— Чи в тій пивниці вона мешкала й перед війною? — спитав обережно Бумблякевич.

— Аякже! Тут ся народила. Тільки то вже пропаще створіння. З'їхала з даху безнадійно. Цілісінький день по сміттярках тілько швеньдь та швеньдь, іншої забави не має. Я вже їй кажу, пані Мандюкова, дайтесі на стримане[34], нашо вам стілько того дрантя? А вона іно головою хить-хить і бурмоче щось під ніс. Зате розвела котів — Матко моя Замарстинівська! — всеньку вулицю стероризувала! Так з котами і жиє, і спить, і їсть, і по смітниках мандрує. Нема на те рятунку. Сама лиш надія, що колись дасть дозаду і буде фертик[35]. Ми вже навіть пробували її в притулок спровадити, але де — не далася.

— А ким вона була раніше?.

— А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який вона інвалід? Здоровіша за мене. Як годна по деревах лазити, то який з неї інвалід?

— По деревах?

— Аякже! На ніч за котами своїми лазить, збирає за пазуху. А то, було, й на даху її бачили. Сяде на комині і щось там белькоче, а вони до неї — мурр! мурр! О-го-го! Маємо ту такі концерти, що часом і самому хочеться вити… А як на те пішло, звірюся вам, що маю підозру, жи то не просто собі стара вар'ятка, а таки чистої води чарівниця.

— Та йдіть!

— Ну! Кажу вам, як на сповіді. Ніхто вам того не скаже, а я скажу. Маю око, як цезорик[36].

— А де вона може бути зараз?

— А де — на сміттярці. Скарбів шукає.

…Після тієї розмови з Мокрицькою не міг уже позбутися дивного відчуття, що Мальва його чекає, виглядає і вірить, що він її відшукає.

Дорога вивела його на запущену місцину, порослу глухим відлюдкуватим бур'яном, що міряв прибульця непривітним сизим поглядом і сторожко стовбурчив вуса. Межи каміння вилася туга неспокійна вика, виставивши на чатах сині квіточки, руді китиці мишію погойдувалися під лінивим подихом вітру, мов списи з бунчуками безмежного війська, що причаїлося до пори до часу і тільки чекає щасливої нагоди помірятися силою. Зелень міцно облапувала ноги, і Бумблякевич змушений був ступати, мов бузько, спотикаючись на камінні або на якомусь залізяччі, котре від довгого лежання спотворилося до невпізнання і аж кидалося люто, що хтось перешкодив його сумирному вростанню в землю. Ноги заплутувалися в безладно розкиданих сувоях дротів, зміїних клубках кабелів, тросів і металевих стружок, настільки заіржавілих, що навіть земля і трава довкола них вкрилися іржею. Бумблякевич намагався ті звої обходити, бо вже чув на ногах подряпини.

Що ближче підходив до смітника, то все густішали і густішали звалища брухту. Здавалося, що все те залізяччя тікало, розповзаючись на всі боки та шукаючи самоти і супокою в прохолодних нетрях бур'янів, щоб спокійно дійти небуття й розсипатися, щезнути безслідно.

Там, удалині, аж ген на обрії, пишно й урочисто височіло сміття, наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він знаходиться не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, яка привітно благословляла мандрівця.

Залізяччя залягало в якомусь потаємному порядку, бо як тяглися дроти, кабелі й троси, то тільки вони, а вже далі починалася смуга перехідна — кінчалися дроти, починалися рури і батареї. Минувши цю, загалом зручну для мандрівки, смугу, Бумблякевич потрапив до царства кухарського начиння — діряві баняки і горнята, пропалені рондлі[37] і бляхи для тістечок, покручені виделки, ложки, хохлі[38], чорні розбиті пательні, луджені-перелуджені чайники, а то раптом ціле царство газових плиток, котрих захопили в полон трава і кущі ожини.

За якусь годину Бумблякевич блукав уже серед брухту всілякої машинерії — комбайнів, тракторів, сіялок, віялок, плугів, причепів… Усе це височіло, нагромаджене одне по однім, так густо, що далекі сміттярські гори щезли разом з обрієм, і Бумблякевич мусив добре вважати, щоб не зблудити.

Зненацька побачив довжелезну люфу[39], що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено ковтнув повітря. Але не встиг зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся — ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: «Чому я не жайвір, чому не…».

• Предыдущая
• 8/109
• Следующая