Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/64
• Следующая

Потім вони піднімалися по сходах, обережно ступаючи, щоб господиня не почула, але, як виявилося пізніше, вона все прекрасно чула з незмінною властивістю всіх господинь міста Львова і його околиць.

Пан Луцик з причини недостатнього досвіду дуже невміло обнімав свою даму, до того ж його тривожило питання: що з неї спочатку знімати — мешти чи блюзку? Нарешті відважився на поцілунок і, коли їхні очі наблизилися, раптом скрикнув:

— Ах, панно, ви ніколи не були кішкою?

Дама поблажливо засміялася:

— Ну що ви…

— А вам знайоме ім’я Абель?

— Абель? Звідки це вам відомо? Абель — моє прізвище! Сюзанна Абель!

— Абель! — пригніченим голосом прошепотів він.

Тим часом дама хутко все вирішила сама і під допитливим поглядом пана Луцика скинула спідницю. Він сказав: «Хі-хі» й заплющив очі. Коли вона зняла все і сказала «все» і він розплющив очі, то переконався, що дійсно все. І раптом аж захлинувся повітрям, а очі його полізли на лоба: груди й живіт чорнявки вкривало чорне кучеряве волосся, замість персів зяяла якась червона драглиста маса, вона хтиво дрижала і переливалася на світлі, внизу живота зловтішно всміхалася чорна котяча морда: «Мурр-няу-хе-хе-хе!»

Він упізнав кота Абеля! Він упізнав його і в тій морді, і в очах цієї шльондри!

— Абель! — закричав пан Луцик. — Ти знову мене переслідуєш! Але я тебе знищу! Знищу!

Він ухопив важкий металевий свічник і кинув його в Сюзанну Абель. Свічник пройшов крізь її тіло і вдарився об стіну, аж тиньк посипався. Сюзанна Абель зникла, мовби її й не було.

Тієї ж ночі знов почув хурчання мотора. І голоси.

— Спить, наче невинна дитина, — прохрипів чоловік.

— Убивця, — сказала жінка похмуро.

Пан Луцик міцно заплющив очі й почав прокручувати в голові нову симфонію, музика заповнила його мозок. І, здавалося, жоден інший звук не здатний прорватися крізь неї. А проте прорвався…

— …убивця котика Абеля не повинен спати, як невинна дитина! — виголосила жінка.

Я не вбивця! — захотілося крикнути панові Луцику, але страх скував його м’язи.

— Ні, ти вбивця! — напосідала жінка. — Вбивця з садистичними нахилами! Закопати живцем у землю! Що може бути жахливішим?!

— Зараз він сам переконається, яка це втіха!

Тієї ж миті пан Луцик почув, як на нього сиплеться земля. Він заборсався в ліжку, навіть розплющив очі, але земля відразу ж їх присипала, спробував закричати, але земля затовкла рота. Ще встиг вловити, як від’їжджає авто, перш ніж захлинутися під товщею землі.

Вранці прокинувся весь зіпрілий. Кімната залита лагідним сонячним світлом.

— Усе це тільки сон! — радісно скрикнув.

І виплюнув з рота землю. Виплюнув просто на ковдру, а потім довго її розглядав, наче якусь рідкісну копалину. То таки й справді була земля. На зубах ще скрипів пісок, і язик беріг її смак.

То це був не сон?

В двері постукали. Увійшла господиня.

— Перепрошую, ви вже встали? Вам лист… Пане Луцик, тут якась пані принесла вашого котика.

— Що? — сполошився пан Луцик. — Якого ще котика?

— Ну, Мацька… Чи як там його. Бідолаха так змарнів… Певно, десь був завіявся на зальоти, хі-хі… Сказано, кіт… Я йому молока налила, то він хлебче, аж труситься…

Пан Луцик тетеріючим поглядом провів господиню і розірвав конверт.

«Шановний пане Луцик! З великим задоволенням повертаю вам дорогого котика Абеля. Спробуйте відшукати для нього дрібку ласки й милосердя. За що він, сирітка, терпить? За свою любов до вас? З палким привітом!»

Рипнули двері, і до покою зайшов кіт Абель. Він і справді виглядав жалюгідно — вихудлий і облізлий, тепер ані на хвилю не нагадував колишнього перського красунчика. Кіт пильно подивився на пана Луцика і, гонорово прочимчикувавши до грубки, згорнувся під нею калачиком.

Пан Луцик пошкодував, що у нього нема револьвера. З якою б насолодою він всадив цій потворі з півтузина куль! Раптом пригадав, що в підвалі є ще трохи трутки для щурів. Це саме те, що потрібно. Він любить молочко? Чудово. З труткою воно ще й не так смакуватиме.

Та коли підсунув котові тарілочку з отруєним молоком, почув лише обурене шипіння. Кіт був ображений і контактувати з паном Луциком не збирався.

— Нічого, дорогенький, я недаремно читав «Історію інквізиції». Ти загинеш у мене в жахливих муках. Хай знають це ті, хто тебе підіслав до мене!

З тими словами пан Луцик вхопив кота і хотів було запхати в чорний «дипломат», як несподівано відчув біль у скронях — короткий і різкий, мов постріл. Це тривало тільки мить, але в цю мить він, здавалось, втратив свідомість. Коли отямився, то не відразу второпав, що з ним діється. Лежав у когось на колінах. І хтось його лагідно гладив долонею по… по шерсті…

Пан Луцик повернув голову й переконався, що перетворився на кота. Той, хто тримав його в себе на колінах, був не ким іншим, а паном Луциком.

Це було настільки жахливо, що кіт Луцик випустив кігті й обережно попробував ними ногу, на якій лежав. Це відчуття виявилося ні з чим не порівнюваним. Уявив себе могутнім тигром, у якого всі запобігають ласки.

Тепла рука гладила йому карк, і він чув, як його зморює солодка дрімота, хотілося спати і снити про нетрі пралісу. Але, напруживши всю свою волю, кіт Луцик не піддався дрімоті й зіскочив з колін на підлогу.

— Киць-киць, — почувся лагідний голос господаря.

Отже, я став котом, а кіт Абель став мною… Хто ж затіяв цей дикий жарт?

— Пане Луцик! Пане Луцик! — пролунав ще зі сходів пронизливий голос господині.

За мить вона вже влетіла до покою, розмахуючи газетою.

— Дивіться, що я прочитала! Яка радість! Поздоровляю!

Кіт Луцик вистрибнув на стіл і спробував зазирнути в газету, але намарно.

— Яка радість!

— Що таке? — спитав пан Абель.

— Поздоровляю! Дайте я вас поцілую!

І вона всіма своїми півтора центнерами кинулася його обіймати.

«Здуріла баба», — подумав кіт Луцик.

Нарешті пан Абель, вивільнившись із палких обіймів, заволодів газетою.

— Ви лявреат! Вітаю! Державна премія! Хто б подумав! У моїй хаті така особа! Пане Луцик, зара йду ліпити ваші улюблені вареники! Ви не можете собі уявити, яка я рада!

«Прокляття! — вилаявся кіт Луцик. — І то в таку історичну хвилину сталася зі мною подібна халепа! Який же я йолоп, що відразу не спалив цю тварюку!»

— Пане Луцик! — сокотіла господиня. — Таж то вам треба збиратися по ту премію! Я вже йду прасувати ваш костюм і сорочки.

— Я буду дуже вдячний, — відказав пан Абель. — Завтра, очевидно, поїду.

Чорта лисого поїдеш! — скреготнув зубами кіт Луцик. Погляд його упав на тарілочку з молоком. Поруч стояла бляшанка з труткою. Здається, це якраз те, що треба. Залишається почекати обіду.

Сяюча господиня вплила до покою з тацею, на якій стояла макітра паруючих вареників і повна миска сметани.

— Ходіть мити руки, пане Луцик.

— О, ви вже впорались! — радісно засміявся пан Абель і, зіскочивши з ліжка, цьомкнув господиню в щоку.

— Який ви ніжний, пане Луцик, як ніколи, — зашарілася вона.

«Ще б пак, — скривився кіт Луцик. — Я собі ніколи нічого подібного не дозволяв. Цілувати цю стару дримбу? За макітру вареників?»

Коли обоє вийшли з покою, кіт Луцик прожогом метнувся до бляшанки і пощургав у ній лапкою. Далі вже на трьох лапах вискочив на стіл і розбовтав отруту в сметані.

Пан Абель, повернувшись, не помітив нічого підозрілого. Кіт забився під ліжко і тер лапою по підлозі, щоб зчистити трутку. Дуже з тим квапився, бо не міг відмовити собі у такому задоволенні, як поспостерігати за агонією ненависного ворога. Сподівався, що з Абелевою смертю повернеться він до свого природного стану. Не можна сказати, що при цьому не відчував остраху, живучість кота перейшла уже в якийсь містичний вимір, де всі явища нараз втрачають будь-яке логічне пояснення. Ті, що вирішили провадити над ним свої жорстокі експерименти, можуть знаходитися неподалік і спостерігати. Якщо так, то вони обов’язково б втрутились. Однак Абель поглинав вареники з отруєною сметаною без жодних перешкод.

• Предыдущая
• 13/64
• Следующая