Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/64
• Следующая

Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.

— Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?

— То, власне, ми з ним обоє і знайшли, — сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. — Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…

— То це ти був із ним?

— Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.

— І ви з ним її викопали?

— Так.

— А потім обклали дровами й підпалили?

— Так.

— Обоє?

— Так. Нас тільки двоє й було.

— І коли вона вибухнула, ви були разом?

— Були разом.

Він дивився на мене, мов на марсіанця. Здавалось, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».

— І коли вона вибухнула, були разом… — повторив, не зводячи з мене вологих очей. — Але ж… але ж…

Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути — чому Місько? Чому саме він?

Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися — завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.

— То в нас під вікнами?

— Умгу.

— Ну… — ліжко заскрипіло. — Зараз я їм…

Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:

— Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?

Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») — все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.

Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.

— Іди лягай, — гукнула жінка. — Покричать та й розійдуться.

— Та тут на бійку заноситься.

— Правда?

Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару — щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…

— Ти бач, що роблять!

— А що? — вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.

Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.

— Я так і знав — поламають паркан.

— Може, закричати до них?

— Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому — кине каменем…

— А Марчуки що — не чують? — кивнула на будинок через дорогу.

— Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…

Раптово усе стихло, змовкло, застигло, і це було настільки несподівано, що в обидвох спостерігачів пробіг, мороз по спині — дівчина, що була причиною бійки, щось вигукнула.

— Що вона сказала?

— Не розчув…

Те, що вона сказала, очевидно, прояснило ситуацію, бо хлопці миттю покинули молотити один одного і повернули потовчені обличчя у її бік. Їхні руки з затисненими п’ястуками звисали вздовж тіл. Вони дивилися на неї мовчазно і люто, у світлі ліхтаря виразно виднілись оці зловісні погляди, аж господиня за вікном злякано зіщулилась, і здалося їй, що зуби цокочуть, а тому їх міцно зціпила, відчуваючи, як приливає до голови кров.

— Що ж то буде?.. — прошепотіла і несміливо зиркнула на чоловіка. Той теж був наляканий і пальцями лівої руки закрив рота, може, боявся, що закричить.

— Точно? — процідив один з хлопців, і в голосі його відчувався так само страх.

— Точно! Щоб ти знав! — кинула дівчина, і був у її голосі страх.

— Ну, падло, поняв… — прошипів другий хлопець. — А я через неї, поняв… Ух, шакалка… — І був у його голосі страх.

— Та що ви… ну прямо… — замахала руками її подруга. — Вона ж пошуткувала… — але був у її голосі страх.

— Пошуткувала, да?

— Ясно…

— Пошуткувала, да?

— А я, поняв, з-за неї…

— Ну, харе, хлопці… шуток не розумієте?

— Пошуткувала, да? Я тебе питаю — пошуткувала, да?

— Нє-е, ти поняв?

— Чуваки, кінчай базар-вокзал!

— Я такі шутки в гробу, знаєш?

— Ге, ти поняв?

— Та це вона… що, їй-бо…

— Хлопці, та ви що?

— Я, поняв, такі шутки не прощаю, поняв… Руки!.. При собі, поняв!

— Хлопці, перестаньте! Я закричу!

— Заткнись, поняв!

Господиня зойкнула, але так тихо, як миша, і руки спазматично вхопилися за штору, аж та вгорі затріщала, і чоловік бурхнув: «Порвати хочеш?» І руки опали. Зараз закричу, подумала вона. І закусила нижню губу.

Хлопець з усієї сили шарпнув дівчину за волосся, вона полетіла на підставлений кулак другого хлопця. За мить її збили з ніг — впала на коліна і ввібрала голову в плечі. Біла куртка на плечах розійшлася, і засвітилося червоне око светра, наче рана.

— Шизанулися?! — скрикнула друга дівчина.

— Чуваки!

— Руки! Поняв! А то й ти заробиш!

І посипались удари, і скрутилося тіло її, і впало на землю, звивалося воно і скавчало під тими ударами, а як взялися копати — з розмахом, зі смаком, прицілюючись, щоб не на пусто, — почала вона качатися по землі, коліна до живота притискаючи і голову в руки ховаючи, і крик її бився у засліплені вікна, і відскакував, і котився по вулиці, аж луна йшла, аж доки не перестала кричати, і тільки стогнала, а танець довкола неї продовжувався, цей ритуальний доісторичний танець довкола жертви, цей танець без музики, під глухі удари, під вистукування каблуків, танець, якому, здавалося, не буде кінця.

Жінка скиглила в жменю, а чоловік розгнівано сопів. І охкав старий паркан. І старанно світив ліхтар. І тремтіла ніч.

Нарешті вони відскочили від скрученого в клубок тіла, важко дихаючи, один почав застібати сорочку, але катма було гудзиків, другий витер піт з чола.

— Пішли, хлопці,— сказав до них третій. — Хватить…

— Як же її… тут… тут лишити? — спитала друга дівчина.

Ті, що били, зиркнули нерозуміючими очима.

— Нічо… оклигає…

— Давай, поняв… пішли…

— Буде знати…

— Пошуткувала, поняв…

— Ось її сумочка, — сказала дівчина.

— Кинь біля неї.

— Ну, що ти, поняв… — до дівчини — …харе нюні пускати.

— Шизуха косить наші ряди.

— Хе-хе… ну, ти поняв, даєш…

— Давай, чува, лиши її… вилежиться…

Вони потягли за собою її подругу і розчинилися в темряві.

— Фу-у… — важко видихнув господар. — Лягаєм, чи що?

— Почекай… може, забили її.

— От іще вигадала! Забили!

— Та так, я тобі скажу, товкти бідну дівчину…

— Ну — бідна! Видно, було за що.

— Паркан треба новий.

— Ясно… сітку натягнем.

— Влодко приїде — займеться…

— Я й сам, без Влодка, дам раду.

— Говори-балакай… О, дивись — ворушиться.

Дівчина важко звелася на лікті, почекала, поки перестане крутитися в голові, і повільно випростала руки. Спираючись на них, озирнулась довкіл. Вони побачили її обличчя в синцях, розірвану спідницю, на ногах, мов стара кора, обвисли клапті панчіх. Ось вона почала повзти, ледве знаходячи силу, щоб підтягнути тіло своє на кілька сантиметрів.

• Предыдущая
• 22/64
• Следующая