Спалах - Винничук Юрій Павлович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/64
• Следующая

— А що було з вами?

— Мене підібрали! І виховали в себе.

— Отже, ці зайці — нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?

— Світляна баня, яку ви спостерігали, — це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці подавали мені знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розуміти їхнє попискування… Але робота посувалася дуже поволі, бо вони, добре знаючи, з чого складається приймач, не знали, як виготовити більшість деталей. Бачили їх лише в готовому вигляді. А роки йшли. Почалася війна. Я пішов на фронт. Здавалося, всі їхні надії зійшли нанівець. Адже я міг загинути… Уявляєте, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моєї нема. Згоріла. І схеми погоріли, й деталі. Довелося починати з нуля…

Каленик закурив, і я помітив, як тремтять його пальці.

— …з нуля, — повторив. — Я думав, що не встигну його закінчити. Аж ось нарешті два роки тому приймач був готовий, і ми почали посилати сигнали. А недавно нам відповіли. Вони вже летять сюди. Цієї ночі заберуть нас на батьківщину.

— І вас?

— І мене.

— Але ж у вас тут родина…

— А там батьківщина.

— Котру ви ледь пам’ятаєте.

— Пам’ятаю… вона мені не перестає снитися.

— Чому ви мені раніше не розповіли?

— Не міг. Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надію.

— Але я б тоді ніколи не посмів полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

— Тому я вас і відлякував. Та й не лише вас… У мене є прохання. Я хочу, щоб ви були присутнім, коли за нами прилетять. І щоб переказали моїм, що я… я дуже шкодую, що покидаю їх… Але мені небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумієте?

Я кивнув. У старого сльозились очі.

— Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, — проказав надтріснутим голосом, уже відходячи і зникаючи в тумані. Вчувався у голосі його ще й болісний сумнів, він не зумів приховати його переді мною. В чому він сумнівався? Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нині вночі він залишить її назавше. Він один тільки знатиме, що прощається, а вони будуть себе поводити так, як і щодня, він зі смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, він подумки цілуватиме їх, пригортатиме до себе, і будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а він промовчить, бо це буде лише його прощання.

Коли звечоріло, я не міг уже всидіти в хаті.

— Ти куди?

— Піду прогуляюся.

Їй ще нічого невідомо.

— Знову туди?

— Це вже востаннє. Обіцяю.

— Твої обіцянки! Я їх знаю!

Ще трохи потинявся по хаті, доки Христя не повела присипляти малого, і подався в долину.

Калеників приймач уже працював, я подивився в небо і побачив, крім тієї зірки, що пульсувала тоді, ще одну світляну цяточку, яка повільно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неї очей.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплечником за спиною.

— Зараз вони будуть тут.

— Яка ж то має бути машина, щоб ви там усі помістилися?

— Зайці багато місця не займуть, — усміхнувся він. І була в його усмішці гіркота.

— Зайці?

— Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, інакше й справді не розмістимось.

— Щось ви не дуже веселі.

— Бо покидаю рідне і добре відоме, а натомість чекає мене хоч і рідне, але зовсім невідоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.

Ми ще хвильку помовчали. Світляна цятка росла і росла.

— Ну, бувайте здорові, — проказав Каленик і простяг руку. — Згадуйте колись… Скажіть моїм, хай копнуть під шопою в правому куті… Там такі ж камінчики.

— Що з них, коли не поясниш, де взяв.

— Скажете, скарб знайшли.

— А ви самі чому так не зробили?

— Коли? Це як копав сховище для приймача, то натрапив на рештки літального апарата, і там були ті камінці… Ну гаразд, пішов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.

Ще раз потисли руки, і він спустився у глиб долини, а я заліз у кущі, сів на камінь і став чекати. Небавом завбільшки з хату «літаюча тарілка» зависла над долиною. Зверху тієї тарілки була ще одна, менша, всередині вона була освітлена і зовсім прозора. Двоє чоловіків сиділо у ній біля пультів управління. Коли «тарілка» сіла на землю, один з чоловіків спустився в нижню частину, відчинив двері. Од дверей пролягла смуга світла. Чоловік щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звідусюди помчали зайці й почали, штовхаючи одне одного, лізти у двері.

Чоловік злився, інколи клубок зайців застряг при вході, він вилаявся і копнув його.

З’явився Каленик, щось почав пояснювати чоловікові, квапливо жестикулюючи, але той чоловік, видно, й слухати не хотів, бо тільки лаявся і відмахувався руками. Вже всі зайці опинилися в «тарілці», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у світляній смузі, що пролягла від «тарілки», метався заєць, наче щось шукаючи. Чоловік спересердя відштовхнув Каленика й кинувся до того зайця, заєць підбіг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловік схопив його за вуха і поніс до «тарілки». Заєць уже не пищав, а несамовито кричав. Чоловік шпурнув його всередину, повернувся до Каленика і потяг його до дверей. Старий впирався і далі щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремі слова:

— …дитина… розумієте… маленьке… вона ж…

Тут з’явився той другий чоловік, удвох вони таки силоміць затягли Каленика в машину й затраснули двері, а самі піднялися у верхню частину «тарілки».

Почулося легке гудіння, «тарілка» запульсувала.

Раптом я вжахнувся — верхня її частина почала плавно відокремлюватися від нижньої. Чоловіки за пультом поводили себе цілком спокійно. Може, не помітили? Я зірвався на ноги і хотів кинутися до машини, щоб якось повідомити про аварію, та один з чоловіків у цей час нахилився й подивився вниз, потім повернувся до напарника і кивнув йому. Той у відповідь усміхнувся. Видно, все йшло за планом.

За яким планом?

Верхня «літаюча тарілка» набирала висоту, й коли вона піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. Й тоді я зрозумів — їх одурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух — «літаюча тарілка», що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полум’ям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову…

…Я підвівся — темрява панувала в долині. І мертва тиша. Високо вгорі пульсувала зірка.

Обсмалене галуззя кущів, чорна папороть і безліч розтрощеного залізяччя. А між того всього кров і мертві зайці. Понівечені скривавлені тільця.

Каленик лежав скулений, обличчям в камінні. Я перевернув його горілиць і побачив осклілі розкриті навстіж очі, в яких застигло здивування й розпач. Від лівого передпліччя через усі груди темніла червона розсічина.

Я сів поруч і притяг до себе наплечника. Чого завгодно можна було сподіватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте він був напханий білими пакетиками, котрі враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, соняшник, калина… На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, і випала з нього картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, — це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.

• Предыдущая
• 7/64
• Следующая